Суспільний та індивідуальний зміст свідомості, їх взаємозв’язок.

Суспільна та індивідуальна свідомість і її взаємозв’язок. Суспільна свідомість сучасної людина – це велике розмаїття свідомості, її формоутворень і рівнів. Суспільна свідомість обіймає правові, політичні, моральні, естетичні. філософські, релігійні погляди, наукові знання, національні особливості, психологічні риси і т. ін. У ній – загальнолюдські духовні цінності минулого і сучасного, в ній постає прогностичне майбутнє. Суспільна свідомість – багата, всеосяжна, вона є базою знань, теорій, ідей і т. ін.

Важлива складова свідомості – ставлення до цінностей – чи то у вигляді естетичної орієнтації, чи як соціальне почуття або теоретична ідея. Цінності відбивають у людині різнозначні об’єкти, без урахування ціннісних пріоритетів неможливе розуміння специфіки і змісту свідомості.

Слід звернути увагу на те, що є два рівні суспільної свідомості: буденна і теоретична.

Буденна виникає на ґрунті щоденної практичної діяльності людини, вона узагальнює емпірично дане. В цьому її обмежений характер.

Слід визначити, що буденна свідомість не збігається з індивідуальною, оскільки за своїм призначенням вона "працює" на життєві потреби – забезпечує рецептами для розв'язання конкретних життєвих ситуацій.

Індивідуальна свідомість – рухома, яскрава, вона – творча лабораторія особистості.

Теоретичний рівень суспільної свідомості являє собою найдосконалішу форму узагальнення дійсності. Це найбільш розвішена форма організації знання – у вигляді теорії. Суспільна свідомість – складова духовної культури суспільства.

До духовної культури належать результати людської діяльності: наука, філософія, мистецтво, мораль, право і відповідні установи: Інститути, театри, школи, музеї.

Людина – творець культури, її споживач і продукт. Створюючи культуру, вона створює себе. Духовна культура несе на собі відбиток рис соціально-економічної формації та класів, нації, що її створюють.

Світогляд відбиває дійсність у її цілісності – як природничо-суспільний світ життя і діяльності людини – в її значущості для людини – крізь призму суспільних відносин, життєвих інтересів.

Чільне місце в структурі суспільної свідомості посідають її форми. За допомогою форм суспільної свідомості остання стає реальним компонентом суспільного буття. Основними формами суспільної свідомості є: політична і правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія, наука. Кожну з цих форм вивчають окремі науки: юриспруденція, політологія, етика, естетика і т. ін.

15.

Сутність та джерела наукових революцій.

Револю́ція в нау́ці — період розвитку науки, під час якого старі наукові уявлення заміщаються частково або повністю новими, з'являються нові теоретичні передумови, методи, матеріальні засоби, оцінки та інтерпретації, погано або повністю несумісні зі старими уявленнями.

Так, відрізок часу приблизно від дати публікації роботи Миколи Коперника «Про обертання небесних сфер»  до діяльності Ісаака Ньютона, твір якого«Математичні начала натуральної філософії», зазвичай називають періодом «наукової революції».^[1]

Зміст «наукової революції» будь-якого періоду полягає в тому, що вчені роблять наукові відкриття в різних областях наук, тобто встановлюють «невідомі раніше об'єктивно існуючі закономірності, властивості та явища матеріального світу, що вносять корінні зміни в рівень пізнання».

Сучасний процес інтенсивного зростання науки ставить перед наукознавством широке коло проблем філософського осмислення результатів, значення й закономірностей її поступального руху.

Особливої уваги заслуговує монографія Т. Куна. Він уперше здійснив реконструкцію змістовних механізмів наукових революцій. Аналізуючи історію науки, Кун говорить про можливості виділення наступних стадій її розвитку: допарадигмальна наука, нормальна наука (парадигмальна), екстраординарна наука (позапарадигмальна, наукова революція).Кунівська інтерпретація наукового прогресу викликала сплеск критичних публікацій, і його наступні роботи були зв'язані з уточненням вихідних положень, сформульованих у "Структурі наукових революцій". У своїй монографії "Теорія чорного тіла і квантова переривність. 1894-1912" (1978) Кун аналізує соціально-психологічні і теоретико-методологічні фактори революції в квантовій фізиці, на прикладі якої показує парадоксальну перманентність революційних відкриттів, психологію гештальт-перемикання при створенні нових наукових співтовариств.

Концепція К. уплинула на сучасну філософію науки. Обґрунтовані ним історико-еволюціоністський підхід, антикумулятивізм, ідея про соціокультурну обумовленість наукового пізнання (екстерналізм), впроваджені поняття парадигми і наукової революції значною мірою сприяли подоланню неопозитивістської традиції у філософії науки й оформленнюпоспозитивізму,соціології і психології науки.

16.

Кант – основоположник німецької класичної філософії. Антиномії «чистого розуму»

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. У загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму»,«Пролегомени»,«Критика практичного розуму».

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта.

Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі й можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії па органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір – час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення, при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

17.