5. Спондильоз.

Спондильоз (Spondylosis) - захворювання, що розвивається в результаті дегенеративних змін у міжхребцевих дисках шийного, грудного або поперекового відділів хребта. Основними симптомами спондильозу є біль і обмеження рухливості тулуба. Дане захворювання призводить до появи характерних змін на рентгенограмі, включаючи звуження просвіту, займаного міжхребцевих диском і утворенням остеофитов; ці симптоми (симптоми рентгенологічного спондильозу (radiological spondylosis)) можуть не супроводжуватися ніякими іншими симптомами або ознаками захворювання

Патогенез. Захворювання характеризується дегене­ративно-дистрофічними змінами трабекул, переважно поперекових, а також грудних хребців з наступним розвитком лакунарної резорбції, розрощенням у кістково-мозкових вічках остеоїдної тканини, її гіперпроліферацією, руйнуванням суглобових хрящів, проростанням ос­теоїдної тканини в хрящі. Поступово остеоїдна тканина вапнується і хребці зрощуються. Крім того, розвиваються осифікуючі періартикулярні розрощення. Виникає нерухомість хребта. Рухи тварини утруднюються, вона важко піднімається, стогне, та­зові кінцівки виведені вперед з прогинанням хребта. Періартикулярні розрощення стискають нервові корінці, що спричиняє радикулоневрит, парез та параліч. Перкусія вздовж хребта викликає больову ре­акцію, особливо в місцях ураження хребта.

Клінічні ознаки. Тварина більше стоїть, важко лягає і встає, рухається неохоче, особливо під гору і при поворотах. У спокої періодично відводить назад тазові кінцівки. Іноді втрачається тактильна чутливість задньої частини тулуба і тазових кінцівок, особливо після моціону, а у биків плідників після садки. Поступово розвивається парез м’язів тазового пояса і кінцівок, що роблять рухи неможливими. Тазові кінцівки надто розставлені, згинаючи при їх перевантаженні. Спостерігають атрофію м’язів, прогинання попереку, нечасті, слабки, короткочасні посмикування тазових кінцівок, тремор окремих груп м’язів тазового пояса. Ці зміни характерні для ураження 2-3-го спинного хребців. З часом, періодично виникає тимпанія, атонія; нерідко випадіння ануса, параліч хвоста; іноді втрачається тактильна чутливість. У хворих спостерігається парез сфінктера сечового міхура (самовільне виділення сечі), імпотенція.

Прогноз. Несприятливий.

Лікування. На початку хвороби покращують стан зміною режиму годівлі та утримання: вдосталь зелених кормів влітку і сіна взимку, вітамінних препаратів, УФО, а також вільно-вигульне утримання. На стадії парезів і паралічів лікування неефективне, тому тварину вибраковують і відправляють на забій.

Тема 19. Хвороби в ділянці живота.

План

1. Перитоніт.

2. Заворот та інвагінація кишок. Ілеус.

3. Рани черевної стінки та органів черевної порожнини.

4. Зміщення сичуга

5. Зміщення і розширення шлунка у собак.

1. Перитоніт.

Перитоні́т-запаленняочеревини; часто виникає як ускладнення запальних захворювань органів черевної порожнини та при травмі живота.

Частіше зустрі­чається у коней, великої рогатої худоби й птиці. Перитоніт буває гострим і хронічним, за характером запален­ня — серозним, фібринозним, гнійним, геморагічним, гнильним і змі­шаним, за походженням — асептичним та септичним. Розрізняють дві форми перитоніту:розлитий, коли запалення охоплює більшу частину очеревини, таобмежений (дифузний), коли запалення поширюється на відносно обмежену ділянку.

Етіологія Асептичне запалення очеревини зумовлене потраплянням на неї жовчі, сечі, панкреатичного соку. Частіше перитоніт є наслідком проникнення мікрофлори в черевну порожнину при хі­рургічних операціях, румінотомії, руміноцентезі, внут­рішньочеревному введенні лікарських засобів. Захворювання виникає також при перфорованій виразці шлунка і кишок, травматичному ретикуліті, розривах шлунка, кишок, рубця й матки, завороті та інвагінації кишок, метриті, паранефриті, тромбоемболічному ілеусі, абсце­сах печінки. Мікрофлора може бути занесена в черевну порожнину лімфогенним і гематогенним шляхами з інших органів, а також із зовні при травмах та пораненні очеревини.

Патогенез Продукти життєдіяльності мікрофлори і запального процесу спричиняють подразнення інтерорецепторів очеревини. Потік больових імпульсів рефлекторно порушує функції різних органів. Від­мічають спазм капілярів, а потім розширення та гіперемію судин оче­ревини, що призводить до зменшення об'єму циркулюючої крові й погіршення серцевої діяльності. Внаслідок гіперемії судин очеревини посилюється ексудація і сповільнюється резорбція, в черевній порож­нині нагромаджується велика кількість ексудату й токсичних речовин. Симптоми хвороби залежать від виду тварин, локалізації та харак­теру запалення очеревини. Особливо тяжко перебігає гнійний дифуз­ний перитоніт у коней, значно легше — локальний у великої рогатої худоби. Характерні ознаки хвороби: висока температура тіла, при­гнічений стан, зниження або відсутність апетиту, рухи тварин обме­жені й напружені. Спочатку виникають біль і неспокій (тварина стог­не, оглядається на живіт, тазові кінцівки підведені під тулуб). Коні та велика рогата худоба не лягають, дрібні тварини більше лежать. З нагромадженням великої кількості ексудату в черевній порожнині біль послаблюється. На початку захворювання живіт підтягнутий, пізніше він відвисає внаслідок нагромадження ексудату. При пальпації черев­ної стінки відмічають флуктуацію і болючість. У м'ясоїдних і свиней перитоніт часто супроводжується блюванням. На початку хвороби прослухують посилену перистальтику кишечнику, спостерігають про­нос, потім перистальтика сповільнюється або зникає, настає запор.

Діагноз ставлять за анамнезом, клінічними ознаками та результата­ми дослідження пунктату черевної порожнини (в ексудаті білка до 5% і більше).

Лікування полягає в дієтичній годівлі, боротьбі із застоєм вмісту і метеоризмом кишечнику, інтенсивній антибіотикотерапії та хірургіч­ному втручанні. Дрібних тварин при дифузному перитоніті необхідно інтенсивно лікувати з хірургічним втручанням, використанням перитонеального діалізу, інфузійної терапії протягом 2—5 діб, антибактеріальних, ві­тамінних, гормональних і серцевих препаратів та імуномодуляторів.

Профілактика При операціях на органах черевної порожнини за­стосовують епіплевральну новокаїнову блокаду, дотримують вимог асептики й антисептики. У разі перфорації шлунка і кишечнику негай­но проводять лапаротомію. Необхідно запобігати травмам черевної стінки, розривам матки, шлунка, кишечнику та травматичному ретикулоперитоніту