ст. 75-90 978-966-521-520-2

Усі посадовці, особливо вищого рангу, тривалий час виконували свої обов’язки

де-факто, адже їхні посади не були за ними закріплені законодавчо чи якось інакше. Це відповідало реаліям політичного життя в середньовіччі, яке змушувало государя

часто давати доручення не певним особам, а тим, хто знаходився під рукою. Щоправ-

да, вже в другій половині ХІІ ст. джерела називають осіб (зазвичай бояр), за якими

часом закріплювалися певні обов’язки, найчастіше військового чи дипломатичного

характеру.

Навіть назви і титули головних придворних чинів – дворський, тисяцький, пе-

чатник, конюший та ін. – не завжди відповідали дорученням государя, які вони виконували. Передусім це стосується дворського, першого чина княжого двору. Дворські бували не лише княжі, а й земські, виборні, представники міської або сільської

громади. Нижче йтиметься лише про княжих дворських, державних службовців. Коло обов’язків дворського в джерелах або не визначене, або окреслене надто

широко. В словниках давньоруської мови функції дворського визначені коротко і не-

виразно: посадова особа при дворі князя, боярина та ін.50 Дійсно, дворський виступає

влітописах у різних іпостасях і різних ролях. Не існує єдності чи хоч би близькості думок щодо місця дворського в феодально-ієрархічній структурі князівства і його ролі в діяльності княжого двору.

Найпоширеніше пояснення функцій дворського зводиться до того, що він очолював двір, як випливає з самої його назви. Літописи ХІІ ст. рідко згадують про нього.

Проте зазвичай дворські фігурують у бойових епізодах, що неважко пояснити з огляду на буремне, сповнене воєнних операцій з іноземними государями та між руськими князями життя Русі доби роздробленості. Так, Київський літопис ХІІ ст. під 1169 р. згадує Олексія, дворського київського князя Мстислава Ізяславича, котрий разом зі своїм государем виводить під натиском ворога княжу дружину з обложеного суперниками Мстислава Києва51. Набагато частіше називає дворських Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. Він дозволяє окреслити їхню роль у політичному житті й війську.

Згідно зі свідченнями галицького літописця, понад тридцять років був дворським в уряді Данила Романовича боярин Андрій. У 1225 р. він виконує обов’язки посла свого пана до тодішнього галицького князя Мстислава Мстиславича. З тексту

літопису створюється враження, що Андрій був насамперед воєводою і належав до кращих серед них при дворі свого князя. У 1228 р. Данило послав його з військом

на Луцьк, самовільно загарбаний князем Ярославом Інгваровичем. Воєвода швидко і вправно вигнав Ярослава та приєднав Луцьк до володінь свого пана52. А 1241 р. Данило Романович вирішив придушити осередок боярського спротиву своїй владі

взагубленому в горах древньому галицькому місті Перемишль. І доручив це своєму

дворському Андрієві. В повіданому в джерелі епізоді Андрій швидким маршем уночі

вдерся до Перемишля, вигнав звідти князька Константина рязанського, що служив ворогові Данила – чернігівському княжичу Ростиславові, розігнав слуг ворожого його князеві єпископа і придушив той заколот53.

Видатну роль полководця і рицаря відіграв дворський Андрій у знаменитій

Ярославській битві 1245 р., коли Данило і Василько Романовичі дали бій війську Рос-

тислава, що складалося з добірних угорського і польського військ і загонів ворожих їм галицьких бояр. Данило поставив Андрія командувати однією з частин свого війська.

Ро з д і л 2

61

Галицький князь свідомо послабив центр свого бойового порядку і наказав тримати

його «малой дружине» Андрія, щоб заманити ворога в глиб розташування своїх сил і завдати йому нищівних ударів з обох флангів. Стратегічно Данилові вдалося переграти

угорського воєводу Фільнія, котрий командував з’єднаними ворожими силами54.

З нечисленним загоном, що складався з людей княжого двору, Андрій у пере-

бігу бойовища точно виконував план, розроблений государем: «Дворський Андрій

поспішив битися з полком Ростислава, бо хотів попередити бій з полком Данила».

Літописець яскраво передав жар і силу битви: «Сильно списи ламалися, мов від гро-

му був тріск, і від обох полків багато людей, що впали з коней, загинули, а інші були поранені в тому жорстокому бою на списах [копейном бою]»55.

Мабуть, галицький книжник думав, що Ростислав кинувся на полк Данила (що насправді стояв на лівому фланзі), а дворський, аби перешкодити йому, підставив під удар власну нечисленну дружину. Та розгляд розвитку подій, відбитих у літописі,

приводить до висновку, що Данило свідомо заманював ворога поміж флангів свого війська. Стримуючи натиск ворога, ратники Андрія повільно відходили до річки Сян.

Дворський бився мужньо і відчайдушно: «Андрій же, залишившись із залишками дружини, мчав верхи назад і вперед, сильно бився з ворогом». Його воїнський контингент зазнав тяжких втрат, і Данило послав йому підкріплення56.

Великою мірою завдяки стійкості та мужності свого дворського Данило Романович виграв битву біля Ярослава. Після того він розправився з боярським ватажком Володиславом, «злим заколотником землі», й іншими ворожими йому великими боярами. Боярська опозиція була тоді остаточно зламана.

І надалі дворський Андрій бере активну участь у війнах своїх князів Романови-

чів, очолюючи ті чи інші загони їхнього війська. Наприкінці 1248 – на початку 1249 р.

Данило з Васильком здійснили великий переможний похід до землі Ятвягів. У жарі битви дворський виявив велику хоробрість і мужність, при тому що був тоді хворий: «А дворський Андрій, хоча й мав мужнє серце, випустив спис, і ледве його не вбили, коли наштовхнувся на ратників [ворога], бо заволоділа хвороба його тілом і руками»57. Андрій був видатною особистістю, хоробрим і гордим рицарем, якщо вже галицький літописець присвятив йому такі теплі слова.

На сторінках Галицько-Волинського літопису виступають й інші дворські Данила Романовича. Поряд з Андрієм у 1243–1245 рр. діє інший дворський Яків. У 1243 р. він

разом із Андрієм відбивав напад угорського війська на Перемишль. Можна думати, що Андрій був галицьким дворським, а Яків – волинським, адже формально Романовичі ділили своє князівство: Данило вважався галицьким князем, а Василько – волинським.

Тому, якщо Яків і був волинським дворським, йому час від часу доручали загальнодержавні справи. Показовою в цьому плані є розповідь літописця про напад Литви

на Західну Волинь наприкінці 1244 – на початку 1245 р. Тоді «Данило і Василько помчали на них, і дворський Яків воїнів своїх повів на ворога». Битва принесла успіх галицько-волинському війську58. У наведеному епізоді Яків виконує обов’язки воєводи

Романовичів, йому доручили очолити один із загонів війська.

Одним з останніх дворських Данила Романовича, якщо судити з літопису, був

Олекса, котрий згадується лише одного разу в нашому джерелі, зате в яскравому описі короткої й нищівної війни з литовцями. Восени 1255 р. Литва напала на Волинь по-

62	Ро з д і л 2

близу Луцька. Романовичі не знали про той напад, проти ворога виступили урядовці

їхнього двору з військом: «Служилі князі Данила і люди Василька: Георгій, Олекса дворський та інші поїхали на них». Злагоджений удар руського війська був настільки

несподіваним і сильним, що литовців загнали в озеро. Літописець емоційно вигукує: «І

так загрузли вони, ангел потопив їх, від Бога посланий, і наповнилось озеро трупами

і щитами, і шоломами… І була дана Литві січа велика»59.

Тисяцький стояв у княжому дворі лише на один щабель нижче від дворського

і вважався другим у придворній ієрархії. Історики висловлювали різні погляди щодо статусу і кола обов’язків тисяцького на Русі. Від М.Ф.Владимирського-Буданова йде думка, що на Русі існувало два види тисяцьких: земські в містах і княжі при дворі.

Земських він порівнював із римськими народними трибунами, вони були немовби буфером між князем і міською громадою. З цим сучасна наука може погодитися. Інакше

вважав О.Є.Пресняков: тисяцькі були представниками княжої влади, отже, придворними чинами60. Відомості джерел про земських тисяцьких учений ігнорував. С.В.Юшков зазначав, що в Новгородській боярській республіці тисяцькі були представниками її

верхівки і не були жодним чином пов’язані з князем61.

Південноруські літописи не часто пишуть про тисяцьких у Південній Русі, більше вони згадуються у літописах північноруських, Новгородських і Суздальському (Лаврентіївському). У Лаврентіївському ізводі під 1136 р. названий Давид Ярунович, «тисяцький київський», мабуть, земський. А от під 1147 р. у цьому джерелі згадані одразу двоє київських тисяцьких: княжий Рагуйло і земський Лазар62.

Найчастіше називають тисяцьких новгородські літописці. У всіх відомих мені випадках то були міські, земські тисяцькі. Вони відігравали одну з чільних ролей у політичному житті Новгородської республіки. Зазвичай вони діють укупі з посадником, главою земської влади Новгорода, і в політичному протиборстві здебільшого протистоять князеві, запрошеному ззовні новгородською громадою. Більшість згадок про новгородських тисяцьких давньоруського часу належать ХІІІ ст.

У1215 р. в Новгородському першому літописі молодшого ізвода йдеться про те, що Мстислав Удатний залишив Новгород і подався княжити до Галича. Новгородське

віче послало за Ярославом Всеволодичем, онуком Юрія Долгорукого, «Юрія Івановича посадника, і Якова тисяцького, і купців найстаріших 10 мужів». Своєрідною новгородською традицією стало відбирати посади водночас і в посадника, і в тісно пов’язаного

зним тисяцького. Під 1219 р. у джерелі читаємо: «Тоді ж відняли посадництво у Твердислава, …а тисяцьке в Якуна відняли». Те ж саме бачимо в Новгородському літописі

під 1286 р.: «На зиму відібрали посадництво у Семена і дали Андрію Климовичу, а тисяцьке відняли в Івана і дали Андріяну Олеферовичу»63. Все це відбувалося згідно

зпостановою міського віча.

Удавньоруських великих містах, і Київ не був винятком, від середини ХІІ ст.

вирувало й пінилося суспільно-політичне життя, тривала боротьба не лише між громадою і княжою владою, а й між партіями і групами городян, що виявлялося в жарких

сутичках на вічі. Так само, як у Києві, вічники піднімалися проти тисяцького в Новгороді. Там тисяцький неодноразово ставав жертвою міських заворушень, боротьби між різними боярськими партіями, а то й просто вибуху гніву юрби, інспірованого тими же боярами з різних угруповань. Коли 1228 р. князь Ярослав посварився з архієпископом

Ро з д і л 2

63

Антонієм (главою земського уряду Новгорода), в місті спалахнуло повстання: «Пішли

з віча на тисяцького В’ячеслава і розграбували двір його, і брата його Богуслава, і

Андрійовича, стольника владики»64. З цих лаконічних слів можна зрозуміти, що на вічі

перемогла партія, яка підтримувала князя. За два роки, під час чергового «мятежа»

в місті, юрба скликала стихійне віче і «дала посадництво Степану Твердиславичу, а

тисяцьке Микиті Петриловичу»65.

То була особливість соціально-політичного життя Новгородської боярської

республіки. Адже в Галичі у літописі за ХІІІ ст. не простежується жодного зв’язку між

княжим тисяцьким і міською громадою. Княжий тисяцький радше їй протистоїть, а про

стосунки з ворожими Романовичам боярами годі й казати: так само, як і дворський,

галицький княжий тисяцький запекло і наполегливо бореться з ними.

Південноруський літопис ХІІІ ст. містить чимало звісток про княжих тисяцьких. Волинський тисяцький Романовичів Дем’ян у 1211 р. разом із малолітнім тоді Данилом рушає відбивати Галич у зайд – чернігівських князів Ігоревичів. Похід приніс успіх. Інший тисяцький князя Данила Дмитрій виступає поряд із ним уже в перший рік його самостійної державної діяльності. Він допомагає своєму князеві захищати Галич від угорсько-польського війська.

Зазвичай тисяцький командував «малой дружиной» княжого двору, воїнським контингентом, що завжди був під рукою в государя. Ці обов’язки Данило неоднора-

зово покладав на свого тисяцького Дем’яна, як було 1231 р., коли князь опинився в скрутному становищі, будучи оточеним боярами та їхніми людьми в Галичі. Дем’ян з купкою молодших дружинників став біля государя і не дозволяв нікому наблизитися до нього. Данило звернувся тоді по допомогу до городян стольного града: «Сам же Данило скликав віче, бо залишився він лише з 18 отроками вірними та з Дем’яном, тисяцьким своїм»66. З дальшої розповіді Галицько-Волинського літопису можна зрозуміти, що городяни підтримали свого государя проти бояр.

Вірний Данилові тисяцький Дем’ян пильно стежив за підступами галицьких великих бояр, що особливо посилилися на межі 20-х і 30-х років ХІІІ ст. У тому самому 1230 р. «змову ж вчинили безбожні бояри галицькі» – вони замислили заманити Данила Романовича на бенкет до боярського замку Вишня, що належав «Пилипові

безбожному», і там його вбити. Але перед тим, як государ зібрався до Вишні, «прийшов до нього посол від тисяцького його Дем’яна й мовив йому: “Бенкет цей злим

буде, бо змовилися безбожний боярин Пилип із братом твоїм Олександром*, щоб тебе вбити”»67, – емоційно пише галицький книжник. Так тисяцький викрив змову й дав можливість ув’язнити змовників.

У величезному фонді давньоруських джерел, насамперед літописів, існують

лише кілька згадок про «печатника» – хранителя княжої печатки, канцлера, одного з найвищих чинів двору государя. Всі вони належать Галицько-Волинському ізводові.

В жодному іншому княжому дворі на Русі ХІІІ ст. подібної посади не існувало, якщо, звичайно, довіряти літописанню і словникам давньоруської мови. З’являться печат-

ники пізніше, принаймні з ХІV ст.

*Брат Данила у перших, ворожий йому белзький князь Олександр Всеволодич, що неодноразово згадується в літописі.

64	Ро з д і л 2

Уперше княжий печатник Кирило виступає на сторінках нашого джерела у пе-

реказі подій 1241 р. – у ролі воєводи свого государя. Тоді, після «Батиєвого погрому»,

підвела голову феодальна опозиція княжій владі у Галицькій землі, яка до того, від

часів утвердження Данила Романовича в Галичі 1238 р., принишкла і лише чекала зручної нагоди, щоб повстати проти свого государя. Та нагода настала після спус-

тошення монголо-татарськими ордами Русі у 1237–1241 рр. Літописець нотує: «Рос-

тислав* зібрав князів болоховських і залишки галичан [бояр], прийшов до Бакоти»68.

Це сталося 1241 р. Варто пояснити наведений текст.

Скориставшись із послаблення княжої влади в Галицько-Волинській Русі, Ростислав відважився захопити Галич і вступив для цього в союз із так званими боло-

ховськими князями: боярством Болоховської землі, що лежала у верхів’ях Південного Бугу, басейнах річок Горині, Случа й Тетерева69. Тоді Данило Романович послав свого печатника Кирила на Дністровський рубіж князівства, щоб припинити насильства над місцевою людністю з боку тамтешніх земельних магнатів. Той прибув до Бакоти – головної фортеці князівства на південному кордоні. Коли Ростислав зі своїм військом наблизився до Бакоти, Кирило спробував присоромити його, нагадавши про благодіяння, які він разом із батьком одержав від Романовичів у лиху годину Батиєвої навали. Але княжич гордовито відмовився послухатися печатника. Тоді Кирило, «пе-

реконавшись у його [Ростислава] непослуху, пішов на нього з піхотинцями, той же, побачивши це, побіг геть». Відігнавши Ростислава, Данило кинувся на Болоховську

землю. Справу розгрому болоховських князів довершив його полководець: «Прийшов же Кирило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піхотинців і трьомастами кіннотників і доручив їм узяти Дядьків градъ», після чого «полонив землю Болоховську й попалив»70.

Проте Кирило був не тільки і не стільки воєводою Романовичів. Він належав до ближнього кола їхніх дипломатів, не раз виконуючи делікатні доручення князів. Галицький літописець далі сповіщає, що восени 1246 р. «Кирило ж митрополит іде, посланий був Данилом і Васильком на поставлення на руську митрополію»71.

При тому що існувала спільна для всієї Русі Київська митрополія, Данило Романович вирішив заснувати загальноруську митрополію в Галицько-Волинському князівстві, що б незмірно піднесло міжнародний авторитет государя й офіційно зробило б його першим серед давньоруських князів. Справа полегшувалася тим, що митрополича кафедра в Києві залишалася незаміщеною від часів монгольської навали на

стольний град Русі. Надісланий 1237 р. з Нікеї (де тоді перебував вигнаний хресто-

носцями в 1204 р. з Константинополя візантійський патріарх, грек Іосиф) митрополит після зруйнування Києва ордами Батия в джерелах більше не згадується – або втік додому, або загинув.

Якщо врахувати ту обставину, що в 1240–1242 рр. Данило Романович поши-

рив свій політичний вплив на Київ, то він, природно, зайнявся справами церковними (ідеологічними) і на власний розсуд обрав кандидата в митрополити на ім’я Кирило, вочевидь русина за походженням. Хоча Кирило названий у літописі митрополитом,

*Неодноразово згаданий у нашій розповіді Ростислав Михайлович чернігівський, що з середини 1230-х років зазіхав на Галич і землю.

Ро з д і л 2

65

але висвятити його змогли лише в 1246 р. (адже в 1240–1244 рр. патріарха в Нікеї просто не було). Коли Кирило приїхав нарешті до патріаршого двору, його затвердили без жодних труднощів.

Політик з голови до ніг, Данило використав суто, здавалося б, церковну подорож Кирила до Нікеї, аби владнати стосунки з угорським королем. Літопис констатує: «Коли він [Кирило] був у короля, то умовляв його король багатьма облесливими сло-

вами, переконуючи так: “Проведу тебе до Греків [до Візантії] із великою честю, аби тільки уклав Данило зі мною мир”». Кирило своєю чергою вимагав клятву від Бели ІV, що той буде додержуватись угоди з Данилом. Діставши запевнення в цьому, він повернувся до свого государя і порадив йому: «Візьми доньку його синові в дружини». Після того «Данило пішов, узяв сина свого Лева й митрополита [Кирила] і подався до

короля… і взяв доньку його для сина»72.

Тоді в угорському місті Ізволін була підписана важлива для обох сторін між-

державна угода, за якою, крім іншого, відбулося передання королю знатних угорських полонених, захоплених Романовичами у битві під Ярославом улітку 1245 р. То був вияв доброї волі, що скріпив союзницьку угоду, своєрідною печаткою якої став династичний шлюб – одруження Лева з королівною Констанцією засвідчене й угорським джерелом73. Літопис підкреслює видатну роль Кирила в укладенні важливого

дипломатичного договору.

Підсумовуючи сказане, зазначу, що Кирило був людиною сильного характеру і видатних державних здібностей. Він хоробро бився з ворогом, командував військом, уміло вів перетрактації з угорським королем. Досліджені тексти Галицько-Волинського ізводу ще раз переконують у тому, що на Русі придворні чини і посади не були строго закріплені за певними особами, коли навіть печатник використовувався як воєвода, а церковного ієрарха посилали за кордон як дипломата.

Далеко не завжди князь перебував на чолі свого війська або дружини. Часто,

особливо з настанням ХІІІ ст., військом керували його воєначальники (воєводи). До того ж деякі князі (наприклад, Ярослав Володимирович галицький у другій половині ХІІ ст. або Володимир Василькович волинський в останній третині ХІІІ ст.) залишалися вдома, посилаючи з військом вірних і досвідчених воєвод.

З настанням ХІІІ ст. масштаби воєнних операцій руських військ значно зросли.

Зробилося численнішим саме військо, зросла кількість полків у ньому, союзники ж

(чорні клобуки) перетворилися на окремі воїнські частини: стрільців і легку кавалерію. Все це у багатьох випадках просто унеможливлювало оперативне керівництво

походом і особливо боєм із боку самого лише князя. Воєводи з плином часу дедалі частіше з’являються на сторінках джерел – і, зрозуміла річ, насамперед в описах бо-

йових дій і походів.

Саме слово «воєвода» зустрічається в Галицько-Волинському літописі в осно-

вному на його останніх сторінках. Та в інших давньоруських літописах ХІІІ ст. цей тер-

мін трапляється лише час від часу. Наведу хіба що фрагмент Лаврентіївського літопису за 1220 р.: «Георгій великий князь, син Всеволодів, послав брата свого Святослава з полками й воєводами на безбожних Болгар [волзьких]»74.

Здається, воєводи формально не входили до княжого двору*, то й не варто про

*Бо джерела ніколи не називають їх серед посадовців двору.

66	Ро з д і л 2

них тут говорити – скаже скептично налаштований читач. Але ж воєводами бували

й вищі чини двору: двірські, тисяцькі, навіть сам княжий печатник. Усі вони ходили в походи, очолювали великі й малі загони княжого війська, мужньо билися в першій

його лаві. Тому варто все ж таки зараховувати воєвод – тих, котрі й не мали придво-

рних чинів, – до княжого двору, уряду государя.

Досить багатими є свідчення про воєначальників у Галицько-Волинському лі-

тописному ізводі. На його сторінках ці княжі воєначальники згадуються часто, можна

сказати, постійно. Створюється враження, що воєводи не лише командували військом

чи його окремими підрозділами, а й проводили самостійні бойові операції, певна річ, за дорученням своїх государів.

Майже всі згадки про воєвод у Галицько-Волинському літописі стосуються во-

єначальників Данила і Василька Романовичів. Частина з них служила попередникові Данила на галицькому престолі Мстиславу Мстиславичу Удатному (1219–1228 рр.). Серед них був і боярин Гліб Зеремійович. У воєнному епізоді 1219 р. Данило Романович

і той Гліб разом із боярином Мирославом і тисяцьким Дмитром засіли в обложеному

уграми Галичі. Але Мстислав Мстиславич із невідомих науці причин звелів своєму зятеві Данилі залишити місто, й галицький літописець свідчить: «Данило ж вийшов [із Галича] з Дмитром тисяцьким, і з Глібом Зеремійовичем [воєводою], і з Мирославом»75. Відступаючи, вони мужньо відбилися від ворога, що переслідував їх.

Та надалі воєвода Гліб залишив княжу службу й очолив ворожу Романовичам партію боярських олігархів, яка прагнула, хоч би що там було, перешкодити поверненню Данила на галицький престол. Неодноразово він обманював Романовичів і повертався на службу князеві й урешті-решт загинув в 1235 р., коли черговий раз

зрадив Данила в битві з половцями біля Києва.

Серед воєвод Романовичів особливо вирізнялися своїми талантами і мужністю згаданий уже Мирослав, В’ячеслав, печатник Кирило і тисяцький Дмитро. Чи не найяскравішою постаттю серед них був Дмитро, котрий почав служити Романовичам іще 1219 р. А в 1238 р. в зв’язку з наближенням орд Батия до Києва Данило Романович «залишив у ньому Дмитра і віддав Київ у руки Дмитрові захищати його проти іноплемінного народу, безбожних татар». Дмитро очолив оборону стольного града Русі під

час облоги його Батиєм у листопаді-грудні 1240 р. Дмитро мужньо бився з ворогом,

перебуваючи у гущі подій: «І піднялися городяни на залишок стіни, і тут було видно, як ламалися списи й щити розколювались, а стріли затуляли світло переможеним; і Дмитро поранений був». Після того як монголи штурмом оволоділи Києвом, «Дмитра

же знайшли пораненого і не вбили його, мужності заради його»76, – Батий подарував йому життя, що в практиці жорстокого і шаленого хана було винятковим учинком.

Інший визначний воєвода Романовичів «великий В’ячеслав Товстий» уперше названий у Галицько-Волинському літописі в оповіді про події 1211 р., коли малі ще

Романовичі (точніше, мати, що стояла за ними) зважилися вибити Ігоревичів із Га-

лицької та Волинської земель. Цей воєвода прийшов від Василька, що княжив тоді в Белзі, разом з іншими видними воєначальниками: Мирославом і Дем’яном. Незабаром

по тому літописець називає В’ячеслава володимирського (волинського) серед бояр, котрі восени 1211 р. підсадили Данила на галицький стіл.

У цьому тексті йдеться про волинського великого боярина В’ячеслава Товстого.

Ро з д і л 2

67

На користь такого припущення може свідчити й повідомлення Галицько-Волинського

літопису про вигнання матері Данила і Василька Анни з Галича на початку 1212 р.: «Княгиня ж Романова із сином своїм Данилом і з В’ячеславом Товстим побігли до Угрів,

а Василько з Мирославом поїхали до Белза»77. З контексту цього свідчення виходить,

що В’ячеслав Товстий був одним із найнаближеніших бояр і воєначальників Романо-

вичів: княгиня приставила його до Данила так само, як Мирослава – до Василька.

У 1228 р. той В’ячеслав перебував серед воєвод Данила Романовича, яким князь

доручив вибити з Луцька Ярослава Інгваровича. А швидко по тому В’ячеслав разом

із Данилом відбивав набіг ятвягів на Берестя: «І вигнали їх з Володимера, і забитий був Данилом і В’ячеславом Шутр [ятвязький князьок]… Коли ятвяги втікали, догнав їх Данило»78. Після цієї звістки сліди В’ячеслава губляться на сторінках літопису.

Інститут служилих князів досяг особливого поширення у Галицько-Волинській Русі ХІІІ ст., часів Данила Романовича, його синів і небожа. За визначенням літописця, всі бояри й дрібні князі «служат» великому князеві і «держат» отримані від нього міста і волості. Так, захопивши Галич, князь Данило «роздав (тобто “пожаловал”. – Авт.) городи боярам і воєводам, і було корму в них багато». Ті, хто одержував землі «в держание», іменувалися «держателями» й були зобов’язані великому князеві службою:

«Служилі ж князю Данилові й люди [князя] Василька»79. Далі автор цих рядків перелічує служилих князів, про частину яких ітиметься далі.

Узимку 1254–1255 рр. Данило Романович пішов на ятвягів. Із Новогрудка (у Чорній Русі) прийшов до нього син Роман «з усіма новгородцями і з Глібом, і з Ізяславом Свислоцьким». Ізяслав був Ростиславичем, сином пінського князя Ростислава Святополчича, князем свіслоцьким80 (удільним у Новогрудському князівстві Романа). Він служив Романовичам. Цей Гліб, найімовірніше, згадується ще раз і докладніше в літописній розповіді про оволодіння Данилом Романовичем містом Волковийськ у Чорній Русі: «Після того ж Данило король поїхав і взяв Волковийськ, він Гліба князя послав туди і тримав його в честі». Так Гліб, що не мав, мабуть, власного уділу, одержав за службу місто Волковийськ із волостю. Дехто з генеалогів визнає Гліба Ростисла-

вичем, братом Ізяслава Ростиславича й сином Ростислава Святополчича81, отже, він, мабуть, належав до роду Рюриковичів.

Служилими були й рязанські князі Константин і його син Євстафій. У 1243 р.

вони служили ворогам Романовичів. «Данило ж дворського послав на Перемишль на

Константина рязанського, присланого від Ростислава. І почув Константин, що Андрій іде на нього, і втік уночі»82. Константин Володимирович рязанський був служилим князем Ростислава Михайловича у Перемишлі. Після втечі з міста він опинився в Угорщині й відіслав свого сина Євстафія до Литви83. За свідченням Суздальського літопису,

Константин був 1217 р. рязанським князем, коли допоміг своєму братові Глібу винищити інших братів. Убивці розділили між собою владу в Рязанському князівстві84. Подальша чверть століття життя Константина не відома літописцям. Не зрозуміло, зокрема, як він опинився у служилих князях Ростислава Михайловича. Ми знаємо

лише, що Константин був третім сином рязанського князя Володимира Глібовича85, отже, Рюриковичем.

Син Константина Володимировича Євстафій служив литовському князю Миндовгу, за що його емоційно засудив галицький літописець: у 1262 р. «пішла Литва на

68	Ро з д і л 2

Ляхів воювати від Миндовга, й Євстафій Константинович із ними, окаянний і про-

клятий, прибіг із Рязані»86. Невдовзі після того Євстафій став жертвою боротьби Вой-

шелка, що вокняжився у Литві по смерті свого батька Миндовга, проти земельних

магнатів: «згаданого Євстафія [Войшелк] убив окаянного, беззаконного, проклятого»87. Важко сказати, які вчинки Євстафія Константиновича викликали гнів і осуд галиць-

кого книжника. Навряд чи одна лише служба литовському князеві, тоді противнику

Данила Романовича.

Останні звістки Галицько-Волинського літопису про служилих князів містяться

на його заключних сторінках. Неодноразово згадується слонімський князь Василько, котрий служив небожеві Данила, волинському князеві Володимиру Васильковичу.

Василько був сином Романа Даниловича, що княжив у Чорній Русі, і, за відомостями М.Баугартена, сидів у Слонімі, містечку в Чорній Русі, з 1256 р.88 Цей збіднілий онук Данила Романовича був у великій честі в свого дядька Володимира Васильковича.

Уперше цей Василько Романович (повний тезко брата Данила) діє у розповіді Галицько-Волинського літопису про похід Володимира Васильковича 1282 р. проти

краківського князя Болеслава, коли волинський князь допомагав своєму союзнику Конрадові мазовецькому: «І пішов Володимир до Мельника* з безліччю воїнів, із Мельника ж відрядив із ними воєводу Василька, князя слонімського»89. У похідному порядку волинської раті «Василько пішов своїм полком, Конрад же князь із ляхами своїм полком»90. Імовірно, серед воєвод, що очолювали волинсько-мазовецьке військо, Василько не випадково названий першим: із контексту виходить, що йому волинський князь довірив свій головний полк.

Після успішного завершення кампанії «Василько князь пішов до Берестя з

безліччю полонених і послав перед собою звістку панові своєму князю Володимиру». Подальша літописна оповідь доводить, що князь Володимир у той час довірив

Василькові свою дружину і був радий, що той зберіг її цілою91. Війна з Болеславом тим часом тривала, і «Володимир же князь наказав своїм воєводам Василькови, й Жилиславу, й Дунаєви, не розпускати військо воювати [не дозволяти грабувати]»92. І в цьому контексті галицький літописець назвав Василька першим серед воєвод волинського князя.

Наступного року Лев Данилович і Володимир Василькович вирушили на польського князя Болеслава. Самі руські князі у цей похід не пішли, доручивши війська во-

єводам: «Володимир послав зі своєю раттю Василька князя, і Жилислава, і Олов’янця,

іВишту»93. Як бачимо, Василько Романович продовжував залишатися першим серед воєначальників волинського князя. Та дальша його доля у Галицько-Волинському літописі не відбилася.

Нарешті, останнім за часом серед служилих князів у Галицько-Волинській Русі

був Юрій Пороський. У 1289 р. наступник Володимира Васильковича на престолі Володимира Волинського Мстислав Данилович вступив у конфлікт зі своїм братом Левом

ійого сином Юрієм. Справа йшла до воєнного зіткнення. «Мстислав спішно послав

гінця до Юрія князя пороського… тоді ж бо Юрій пороській служив Мстиславу, а перед тим (служив) Володимиру»94. Перед нами типовий образ князя-васала, руського

*Місто на північно-західному рубежі Волині з Мазовією.

Ро з д і л 2

69

кондотьєра, неначе у спадщину переданого Володимиром своєму наступникові на

володимирському столі.

Дізнавшись, мабуть, про наближення раті на чолі з Юрієм Пороським, князь

Лев змушений був скоритися. До того ж йому стало відомо, що Мстислав Данилович послав ще й по допомогу до татар. На жаль, джерела не дають змоги встановити,

хто був цей князь Юрій. Хіба що епітет «Пороський» може говорити про те, що він

мав якесь невелике володіння у Пороссі, поблизу південних рубежів Київської землі

зі степом.

Характерною особливістю інституту служилих князів у Галицько-Волинській

Русі була та, що вони, родовиті аристократи, члени дому Рюриковичів, належали до

княжого двору, будучи такими самими воєводами государя, як і згадані вище воєна-

чальники.

Навіть побіжне ознайомлення зі службовцями різних рангів і завдань на Русі ХІІІ ст. переконує в тому, що вони в руках государя були знаряддям керівництва державою, допомагали йому вирішувати завдання внутрішньої та зовнішньої політики.

Посилання до розділу 2

1Повесть временных лет / Подгот. текста, статьи и коммент. Д.С.Лихачева. – 2-е изд. – СПб., 1999. – С.8. Тексти літописів цитуються в перекладі на сучасну українську мову.

2Див., напр.: Королюк В.Д. Основные проблемы формирования раннефеодальной государственности и народностей славян Восточной и Центральной Европы // Становление раннефеодальных славянских государств. – К., 1972. – С.218.

3ПСРЛ. – Т.9. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летопи-

сью. – СПб., 1862. – С.9.

4 Повесть временных лет. – С.14.

5 Там само.

6Там само.

7 Там само. – С.21.

8 Там само. – С.27.

9Там само. – С.29.

10Там само. – С.37.

11Там само. – С.56.

12Мельникова Е.А. К типологии становления государств в Северной и Восточной Европе

// Образование Древнерусского государства. Спорные проблемы. – М., 1992. – С.39.

13Черепнин Л.В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства ІХ – начала

ХІІІ вв. // Ист. зап. – 1972. – №89. – С.359-360.

14Повесть временных лет. – С.66.

15Там само. – С.78.

16Там само. – С.85-86.

17Там само. – С.95.

18Котляр Н.Ф. Соправительство в Древней Руси (ХІ – начало ХІІ в.) // Восточная Европа в

древности и средневековье: Х Чтения к 80-летию В.Т.Пашуто. – М., 1998.

19Повесть временных лет. – С.117-125.

20Там само. – С.125.

70	Ро з д і л 2