ст. 75-90 978-966-521-520-2

княже, до Києва. Якщо ж не підеш, то знай, що багато зла станеться, …а ще нападуть

на твою невістку, і бояр, і на монастирі»21. У зв’язку з загрозою падіння княжої влади

інастання хаосу Володимир після тяжких роздумів погодився посісти неспокійний

київський престол: «Сів він на столі батька свого і дідів своїх, і всі люди раділи, і за-

колот стих»22.

Вокняжіння Володимира привело до реставрації забутої, здавалося, на той

час у суспільстві єдиновладної монархії. Помиляються ті історики, котрі пишуть, ні-

би самовладність Володимира Всеволодича була хіба що тінню самовладдя його діда

Ярослава і прадіда Володимира: мовляв, він начебто не міг уже так вільно, подібно

до них, порядкувати на Русі, переводити князів з одного уділу до іншого без їхньої

на то волі та ін.

Уже перші його кроки як великого князя київського виявляють прагнення Володимира до необмеженої влади. Він так само, як його батько і дід, садовить підвладних йому князів на престоли, переводить з однієї волості до іншої, карає непокірних позбавленням столів. Самовладність Мономаха яскраво виявилася в епізоді впокорення мінського князя Гліба Всеславича, так яскраво описаному «Повістю»: «Ходив Володимир походом на Гліба, Гліб же воював із дреговичами*, Слуцьк спалив, і не каявся в тому, і не висловлював покірності, та ще більше перечив Володимирові, картаючи

його». Як бачимо, про виступ Гліба проти великого князя не йшлося. Але й словесного невдоволення виявилося достатнім для того, щоб Мономах силою приборкав Гліба

і, «давши йому настанову в усьому, дав йому Мінськ», – але вже як єдиновладний государ… «І обіцяв Гліб у всьому слухатися Володимира»23.

Часи князювання Володимира Святославича, Ярослава Мудрого і Володимира

Мономаха можна вважати часами розквіту давньоруської державності, торжеством княжої влади на Русі.

Але відносно об’єднана ранньофеодальна одноосібна монархія на Русі, що досягла вершини могутності й слави за князювання Володимира Мономаха, раптом перестала існувати незабаром після його кончини (1125 р.). По суті, князювання в Києві його сина Мстислава (1125–1132 рр.) було інерційним продовженням самовладного царювання його великого батька. При тому що й Мстислав був видатним полковод-

цем, користувався великим авторитетом на Русі й в Європі, тримав усіх інших князів у

покірності залізною рукою. І все ж таки ознаки занепаду монархії почали відчуватися в останні роки князювання Мстислава.

Здається, нічого не провіщало давньоруському суспільству драматичних по-

дій, що настали незабаром після кончини Мстислава Володимировича. Монолітна й об’єднана держава Давня Русь зненацька розділилася на півтора десятки земель і кня-

зівств, государі яких прагнули до максимальної автономії, а то й до незалежності від великого князя київського. Єдиній східнослов’янській державі, на перший погляд, настав

кінець. Вона вступила в добу удільної роздробленості (40-ві роки ХІІ ст. – ХІІІ ст.). Літописці яскраво-емоційно описують і засуджують удільну роздробленість

держави, що ознаменувалася нескінченними міжкнязівськими «которами» (чварами)

івійнами, коли брат ішов на брата, а син скидав із престолу батька. Палали міста,

*Без дозволу великого князя.

Ро з д і л 2

51

замки і села, гинули великі тисячі руських людей, а половці, заохочені відсутністю

єдності сил Русі, грабували її землі, уводили в полон багато тисяч селян і городян.

«А поганые [половці] со всех сторон приходили с победами на землю Русскую», з

гіркотою записав співець «Слова о полку Ігоревім»24.

Уже під 1134 р. новгородський літописець із сумом записав: «И раздрася вся земля Руская»25. В цьому контексті «раздрася» означає «розірвалася», вступила в смугу розбрату і смути. Мине близько ста років, й інший, уже галицький, літописець з

тугою схвильвано опише «замятню», що настала й посилювалася на Русі: «Почнемо

ж розповідати про незліченні раті й великі труди*, і часті війни, і численні крамоли, й часті повстання і багато заколотів»26.

Удільна роздробленість, що охопила Давньоруську державу наприкінці 30-х –

40-х роках ХІІ ст., настала не несподівано, як уважали давньоруські літописці й учені минулих років. Вона стала логічним наслідком суспільно-економічної еволюції давньоруської спільноти. Протягом ХІ – першої половини ХІІ ст. на Русі склався клас землевласників – князів, бояр і дружинників. Здобувши землю й залежних селян, вони перетворилися на економічну й політичну силу. З тієї пори вони значно більше піклуються про власні володіння й долю свого князівства, ніж про державу загалом. І місцеві князі, змушені спиратися на боярство, звичайно слухняно проводили

нав’язану їм земельними магнатами політику. Як образно висловився Б.О.Рибаков,

процес роздробленості «підготовлювався перебігом історичного розвитку: росли виробничі сили, виникали й розширювалися нові міські центри, міцніла політична сила і городян, і місцевого боярства»27.

Не заглиблюючись у причини й обставини перебігу удільної роздробленості на Русі, відзначу лише, що якщо вона й стала наслідком загального соціальноекономічного розвитку суспільства, то в політичному плані призвела до кризи, послаблення державної структури і занепаду центральної великокнязівської влади. Державність пережила тоді серйозні й принципові зміни. Дехто з істориків думав і думає понині, що Київська держава перестала існувати. Проте вступ Давньої Русі в

добу удільної роздробленості не знаменував розпаду держави, змінилися лише політична структура і форма державної влади. На зміну монархії єдиновладній прийшла

монархія федеративна.

В.Т.Пашуто зазначав, що «політична структура Русі втратила форму ранньофео-

дальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості». У середині ХІІ ст., продовжував учений, державний устрій Русі набув нової форми. Стольний

град Київ і належний йому домен південної «Руської землі» перетворилися на спільне володіння групи князів-Ярославичів, котрі вважали себе колективними власниками

«Руської землі» й вимагали собі там «части» (частки власності), а свої права і обов’язки вони визначали на загальноруських з’їздах-«снемах». Таку систему керівництва державою історик назвав колективним сюзеренітетом28.

Помилялися дослідники, коли бачили у боротьбі доцентрових і відцентрових сил, властивій Русі доби роздробленості, лише безлад і навіть хаос: нескінченні княжі

*Князів Данила і Василька Романовичів, котрі намагалися придушити боярські виступи проти них.

52	Ро з д і л 2

сварки і воєнні зіткнення за кращі столи, волості, землі й багатства. У цьому, на перший погляд, безладді неначе стихійно діючих сил у, здавалося б, абсурдному розвитку подій насправді існували свої закономірності й певний порядок і зміст, мало чи зовсім не зрозумілий сучасному історикові. Інша річ, що не завжди сувора і неоднозначна дійсність відповідала прагненням панівної верстви і правовим нормам: писаним (Правда Руська різних редакцій) або узаконеним звичаєвим правом.

Роздробленість Давньоруської держави була неоднозначним, суперечливим явищем. Політичне життя країни текло в суперництві сил об’єднання і дроблення держави. Навіть в умовах поступового розширення автономії тих чи інших князівств частина князів і великих бояр була змушена обстоювати державну єдність і територіальну цілісність Руської землі, хай навіть часом на словах. Змушена тому, що суспільство вимагало від панівної верхівки піклуватися про єдність і військову могутність країни. Простий люд, селяни і ремісники, що становили абсолютну більшість населення Київської Русі, бачив можливість безпечного і хорошого життя лише в існуванні об’єднаної, централізованої й сильної держави, здатної захистити від ворога, насамперед і майже винятково – від кочовиків причорноморських степів. Хоча було б наївним шукати в джерелах прямі висловлювання простих людей із цього приводу.

Завдяки цьому, висловлюючи, хай навіть у станово-обмеженій формі, загальнонаціональні інтереси держави, найпрозірливіші серед князів, навіть ті, котрі, здавалося, назавжди загрузли в болоті сепаратизму, не раз публічно погоджувались із тим, що не годиться воювати один з одним і тим самим губити рідну землю. Князі проголошували своє прагнення захищати Русь від ворогів, а найсильніші й найавторитетніші серед них навіть хотіли (здебільшого демонстративно) відновити централізовану монархію Володимира Мономаха і його діда Ярослава Мудрого. Київський літопис відзначив, що в розпалі боротьби за Київ і загальноруську владу наприкінці 40-х років ХІІ ст. між княжими кланами Мономашичів, Мстиславичів, Давидовичів і Ольговичів була зроблена спроба укласти загальний мир і припинити усобиці. Літописець уклав до княжих уст такі самовикривальні слова: «То було раніше, за дідів наших і батьків наших – мир стоїть до раті, а рать до миру… Та ми вже втомилися воювати. І так на тому цілували хрест у церкві святого Спаса: Руську землю блюсти і бути всім, мов брати»29. Але й ця, й інші подібні до неї спроби досягти згоди в суспільстві та припинити чвари не мали успіху.

Прагнення зберегти єдність Давньоруської держави вищою мірою притаманне суспільству 40-х років ХІІ–ХІІІ ст., коли іржа удільної роздробленості почала роз’їдати державний устрій Русі вже за кілька років по смерті Мстислава Мономашича (1132 р.). Всеволод Ольгович чернігівський розпочав конфліктувати з новим великим князем київським Ярополком Володимировичем, братом Мстислава. Тоді «люди чернігівські» (міське віче) поставили князеві ультиматум: «Проси миру, нам відоме милосердя Ярополка, він не радіє кровопролиттю, але Бога ради захоче миру, бо блюде Руську землю». Позбавлений народної підтримки, «Всеволод почав надсилати своїх людей до

Ярополка з благанням миру»30.

Об’єднавчі процеси і явища наростали на Русі вже від самого початку роздробленості, з 40-х років ХІІ ст. І це при тому, що ззовні вони звичайно виглядали як супер-

Ро з д і л 2

53

ництво різних княжих династій і феодальних угруповань. Як слушно зазначив відомий історик, коли нащадки Мономаха* змагалися за київський великокнязівський стіл, то майже для кожного з них це змагання було водночас боротьбою за власний варіант єдності Давньоруської держави31 – певна річ, на чолі з князем, котрий очолював ту боротьбу.

Із системою колективного сюзеренітету керівництва державою співіснувала ін-

ша, що діяла, правда, лише в межах Південної Русі. Йдеться про княжі дуумвірати – форму правління, відому з часу, коли Ярослав і Мстислав Володимировичі 1026 р. уклали угоду про розділення між собою південної Руської землі: «І розділили по Дніпру Руську землю: Ярослав узяв цей бік (Правобережжя. – Авт.), а Мстислав той. І

почали жити мирно й у братолюбстві, і вщухли усобиця і заколот, і була велика тиша

вкраїні»32. Та далеко не завжди таке співправління приводило до стабілізації життя

вдержаві.

Дуумвірати другої половини ХІІ ст. зазвичай становили голови двох найсильніших княжих кланів, на які на той час розділився рід Ярославичів: київські, волинські й володимиро-суздальські Мономашичі й Мстиславичі, смоленські й галицькі Ростиславичі, чернігівські Ольговичі й Давидовичі. Найбільш сильним і повноправним

дуумвіратом, що тривалий час діяв у Південній Русі, був союз глави смоленських

Ростиславичів Рюрика і найстарішого в роді Ольговичів Святослава Всеволодича в 1181–1194 рр. Проте дуумвірати другої половини ХІІ ст. підтримували нестійку політичну рівновагу в Південній Русі, були суто прагматичними об’єднаннями в інтересах двох кланів і тому не мали історичної перспективи33.

Протиборство доцентрових і відцентрових сил у суспільно-політичному житті Давньоруської держави тривало і набувало гострих форм протягом усієї доби удільної роздробленості. Подеколи чинники об’єднавчого характеру брали гору, і це знаходило реалізацію в досягненнях системи колективного сюзеренітету або ж діяльності сильних дуумвіратів, в успішних і згуртованих діях проти половецької загрози.

На межі ХІІ і ХІІІ ст. стало очевидним, що процеси і явища, які роз’єднували

руські князівства і землі, зайшли занадто далеко і набули незворотного характеру. Державність почала хилитися до присмерку. Для цього існували вагомі, історично об’єктивні причини, викликані до життя розвитком давньоруського суспільства, його панівної верстви, насамперед – чинники соціально-економічні. Та й сам той розвиток був неоднозначним.

З одного боку, Русі часів роздробленості було притаманне наростання економічних зв’язків поміж містами і землями, що створювало передумови виникнення

відносно спільного (хай і вкрай скромного за обсягом) для всіх регіонів країни ринку. З другого – боярство і дрібні князьки на місцях, великі й середні землевласники прагнули до замкненості своїх князівств і земель, як політичної, так і економічної,

вбачаючи в тому засіб досягнення більш широкої автономії, а то й незалежності від

державного центру. Поступово вони тією чи іншою мірою досягали бажаного. Це була одна з головних суперечностей суспільно-господарського розвитку Давньоруської

держави середини ХІІ – першої третини ХІІІ ст.

*Додам до цього, що не лише вони, а й інші княжі клани.

54	Ро з д і л 2

Інша кардинальна суперечність державного життя Русі крилась у непослідовності програм і реальних дій членів правлячого дому Рюриковичів. Вона пояснюється все тим же зіткненням об’єднувальних і роз’єднувальних сил у політичному житті країни. Князям, котрі з середини ХІІ ст. осідали на тих чи інших землях і обзаводилися там земельними володіннями, доводилося разом із боярами-землевласниками проводити відрубну, сепаратистську політику, ставлячи власні економічні й політичні інтереси вище від державних.

Невщухаючі феодальні чвари, що постійно виливались у справжні великі й малі війни між князями та їхніми васалами в державі й в окремих волостях, завдавали їм самим величезної матеріальної шкоди і непоправних людських утрат, послаблюючи їх і доводячи до зубожіння їхніх підданих. Додам до цього ще й напади половецьких орд, підігрітих княжими «которами» (чварами), що від кінця ХІІ ст. почастішали.

Усе це спонукувало окремих глав княжих кланів і сильних государів докладати зусиль до об’єднання своїх економічних потуг і військ для відбиття спільного ворога – кочовиків степів Північного Причорномор’я. А це всупереч бажання деяких Рюриковичів підтримувало, хай і слабку, єдність держави і центральну владу. До того ж князі просто не могли нехтувати суспільною думкою, слабко відбитою в джерелах, а ще більше – вимогами рицарства згуртуватись і захистити країну від хижих половецьких ханів. Князям доводилося, часто проти волі, як це зазвичай бувало з традиційними спільниками половецьких ханів чернігівськими Ольговичами, вирушати в походи до Степу і водити в них дружини, верхівка яких складалася з того ж самого сепаратистські налаштованого боярства, об’єктивно обстоюючи, отож, ідею спільності та єдності давньоруських земель.

Народ загалом прагнув до єдності й зміцнення держави, здатної захистити його від ворога. Джерела прямо пов’язують це з необхідністю відсічі захланним половецьким ханам. Київський літописець розповідає, що 1168 р. великий князь київський Мстислав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, скликав на з’їзд залежних від нього південноруських князів і «почав думати з ними», як стримати натиск степовиків, котрі «вже в нас і Грецький шлях віднімають, і Соляний, і Залозний»*. Князі одностайно відповіли Мстиславові, що ладні за Руську землю скласти голови, після чого об’єднані сили південноруських земель рушили на половецькі вежі й досягли перемоги над ворогом34.

У свідомості феодальної верхівки країни поняття єдності Русі узгоджувалось із принципом спільного володіння нею Рюриковичами (колективний сюзеренітет, що згадувався вище). Адже всі руські князі належали до одного цього роду і стояли на одній ієрархічній «лествице», хай і на різних її сходинках, багато хто з них претендував на частку в загальній дідівській спадщині й не міг залишатися байдужим до її долі.

Заключний етап певної стабілізації внутрішньополітичного життя держави припав на правління в Південній Русі дуумвірату київського князя Святослава Всеволодича і князя південної Руської землі Рюрика Ростиславича (1181–1194 рр.). Об’єктивно

кажучи, і Рюрик, і особливо Святослав не належали до государів, наділених високими

*Основні торговельні шляхи, що зв’язували Русь із Візантією та іншими країнами Півдня і Сходу.

Ро з д і л 2

55

моральними якостями і особливим чеснотами. Обидва неодноразово порушували угоди, скріплені «хресним цілуванням». Подібно до інших князів вони інтригували і розпалювали усобиці, зраджували друзів, дружили та родичалися з ворогами (половецькими ханами) заради досягнення своїх егоїстичних інтересів, нарешті, не гребували й наведенням половецьких орд на рідну землю.

Але, створивши дуумвірат, обидва князі під тиском громадської думки й особливо рицарства, відчуваючи, можна думати, відповідальність за долі Русі, зуміли, хай і не завжди послідовно й рішуче, переступити через власні інтереси й амбіції й доклали немалих зусиль, щоб угамувати князівські чвари. Вони досягли чималих успіхів й у боротьбі з кочовиками. Святослав із Рюриком провели кілька переможних походів проти половецьких ханів (1183, 1185, 1190 рр.), відкинувши на короткий час степовиків до придонських степів. Співець «Слова о полку Ігоревім» із гордістю та зрозумілою в поетичному творі гіперболізацією описав ці перемоги, повністю віддавши їх київському государеві: «Святослав грозный великий киевский… наступил на землю Половецкую, притоптал холмы и овраги, взмутил реки и озера, иссушил потоки и болота. А поганого Кобяка* от лукоморья, из железных великих полков половецких, как вихрь, исторг; и упал Кобяк в городе Киеве, в Святославовой гриднице»35.

Та позбавитися на довгі роки від половецької загрози дуумвірам не пощастило. А тимчасова консолідація внутрішньополітичного становища в Південній Русі не могла скільки-небудь серйозно зміцнити Давньоруську державу загалом, у всьому її величезному обсязі, й припинити феодальні усобиці.

Кончина Святослава Всеволодича 1194 р. порушила хитку рівновагу течії політичного життя Південної Русі й призвела до послаблення соціально-економічних зв’язків і суспільної стабільності в Давньоруській державі. Особливо загострилась обстановка в самій Південній Русі на початку ХІІІ ст. Тоді на чернігівський стіл сів Всеволод Ольгович на прізвисько Чермний (рудий) і одразу заявив претензії на київський великокнязівський престол, на якому сидів Рюрик Ростиславич. Усе перше десятиліття ХІІІ ст. минуло в суперництві Ольговичів із Рюриком, яке завершилося досі незрозумілим історикам дивним обміном столами між ним і Всеволодом Чермним. Свою політичну кар’єру й саме життя Рюрик завершив, так і не побачивши більше прекрасного київського стола. Він помер в Чернігові 1216 р., а трьома роками раніше залишив світ його суперник Всеволод Чермний. Роком раніше сконав видатний государ Північно-Східної Русі Всеволод Юрійович на прізвисько Велике Гніздо36. Давньоруська державність наближалася до свого кінця.

Після смерті цих непересічних діячів Русі їх заступили на головних її столах набагато більш бліді політичні постаті. Так, у Чернігові сів син Рюрика, слабохарактерний Володимир. А в Києві ще 1212 р. зусиллями Мстислава Мстиславича Удатного посадили невиразного члена клану смоленських Ростиславичів, його брата у перших Мстислава Романовича, котрий безславно загинув 1223 р. під час битви з монголами на р. Калка. Сини Всеволода Велике Гніздо розпочали тривалу боротьбу за престол

Володимиро-Суздальського князівства, вирішальним чином послабивши це держав-

*Одного з найвизначніших половецьких ханів.

56	Ро з д і л 2

не утворення. Роздроблення Давньоруської держави в першій третині ХІІІ ст. дедалі більше посилювалося…

І річ полягала не тільки і не стільки в тому, що державі першої третини ХІІІ ст. просто не вистачало яскравих княжих особистостей, видатних політиків і полководців,

як уважає англійський історик Дж.Феннел37 і деякі інші вчені минулого і сучасності.

Адже навіть найвидатнішому державному діячеві та воєначальнику Давньої Русі ХІІІ ст.

Данилові Романовичу Галицькому виявилося не до снаги не те що згуртувати роз-

різнені князівства, хай лише південноруські, а й зберегти від розпаду відновлене ним

1245 р. і, здавалося, міцно збите на довгі роки Галицько-Волинське велике князівство.

Не встиг ще померти Данило (1264 р.), як його могутня і консолідована держава була

буквально роздерта на шматки-уділи його братом Васильком, синами і небожем. Річ полягала у зовсім іншому. Процеси та явища роздробленості на Русі, безпе-

рервно наростаючи і поглиблюючись, у перші роки ХІІІ ст. набули незворотного харак-

теру. Криза влади поглибилася, а відцентрові сили остаточно перемогли доцентрові. Занадто далеко зайшли феодалізація країни, народжений нею місцевий сепаратизм і

боярські сваволя та егоїзм, щоб можна було повернути славні часи Ярослава Мудрого і його звитяжного онука Володимира Мономаха. Винищувальна навала орд Батия на Русь у 1237–1241 рр. лише довершила розпад Київської Русі.

2. Керівні інституції держави

Двір государя був серцем будь-якої європейської держави в середньовіччі, і Русь не становила з того винятку. Виникнення і розвиток давньо-

руської державності в родоплемінному суспільстві породили складання попервах примітивного апарату управління. З часом, приблизно на середину ХІІ ст., з купки княжих дружинників і бояр помалу утворюється двір як структура державного управління. Довгий час двір не був достатньо структурованим, а урядовці не мали строго встановлених посад і чітко окреслених функцій.

Діяльність княжого двору охоплювала всі сфери життя держави. Своєю владою государ міг розпочати війну, призначити похід, укласти союз і підписати мир. Він видавав закони, «в своїх руках мав усю адміністрацію землі і провадив її безпосередньо»,

розпоряджався прибутками князівства, визначав рівень і характер податків, призначав свою адміністрацію: тисяцького, сотників, десяцьких та ін.38 Двір монарха як інститут влади регулював економічні відносини, був осередком культурного, релігійного, взагалі духовного життя, стимулював усі процеси, що відбувалися в державі. Особа

государя вирішальним чином впливала на діяльність держави і згуртовувала націю – у тому разі, коли той государ відповідав своєму призначенню. Та все це станеться в майбутньому. Адже давньоруська державність народилася і більше двохсот років

розвивалася в примітивному родоплемінному суспільстві. Вона мала дружинний характер – панівний прошарок Русі в ІХ, Х і частині ХІ ст. складався з дружинників, вони становили елементарний апарат управління, збирали данину і чинили суд.

Найстаріший серед збережених часом давньоруських літописів «Повість временних літ» відбив державну структуру Київської Русі першої половини Х ст. у вне-

Ро з д і л 2

57

сених до неї угодах Олега 911 р. та Ігоря 944 р. з Візантією. На чолі країни стояли

великий князь київський, «світлі та великі князі» або «всякое княжье»*, нижче від них були бояри, великі й менші, а далі вже стояли руські люди39. Існує вірогідне пояснення того, чому в русько-візантійських договорах не згадані княжі дружинники: дружина

значною мірою складалась із тих же бояр і частини племінних вождів, вони ж муси-

ли становити первинний апарат керівництва державою. Такою уявляється державна (княжа) служба початкової пори існування давньоруської державності.

Загін професійних воїнів на службі руського князя – княжа дружина – виникає

тоді, коли створюються державні структури. Не варто шукати дружину в родоплемін-

ному суспільстві VІІ–VІІІ ст. Певна річ, навколо племінного вождя й тоді скупчувалися

озброєні люди, але вони ще не були дружиною. Княжі дружинники другої половини ІХ – ХІІІ ст. були добре вишколеними, чудово озброєними, міцними людьми. Свідчен-

ня про княжу дружину і самих дружинників з’являються в джерелах досить пізно, лише в описі походу Ігоря на Візантію 941 р. Однак не може бути сумнівів у тому, що перший загальноруський князь Олег спирався насамперед на свою бойову і віддану йому дружину.

Варто зупинитися на стосунках між князем і дружиною початкової пори існування Давньоруської держави, вони допоможуть зрозуміти особливості її соціального устрою. Відомості про це запозичені літописцями переважно з фольклорних джерел,

здебільшого вписаних до літопису воїнських пісень. Через це їм притаманні хроноло-

гічна нечіткість, відсутність конкретних деталей та ідеалізація князівсько-дружинних зв’язків.

Відомості про дружину в «Повісті временних літ» свідчать про зрослу роль її в суспільстві середини Х ст. і початок переростання її верхівки на елементарний апарат державного управління і раду при князеві. Про це говорить епізод взаємин між государем і дружинниками в перебігу другого походу Русі на Царгород (Константинополь) у 944 р. Під час походу Ігор «скликав дружину і почав думати», як

відповісти йому на пропозицію імператора підписати мирну угоду. Воїни рішуче запропонували йому прийняти обіцяні візантійцями цінності («золоті паволоки», шиті

золотом коштовні тканини) і «не воювати їх». Ігор прийняв таку пропозицію40. Отже, дружина вирішила головне питання зовнішньої політики держави. Ігореві довелося задобрювати дружинників41. Він зображений у «Повісті» залежним від своїх воїнів князем. Крім нерішучої вдачі князя, це пояснювалося ще й тим, що тоді державна

влада не була достатньо сильною, а на відміну від попередника Олега Ігор не мав особливого авторитету серед воїнів. Тому йому й доводилося слухатися дружинників. Це й призвело до його трагічного кінця, загибелі восени 944 р., коли він на вимогу

воїнів пішов по древлянську данину, розміри якої він перевищив, і це викликало

обурення древлянських вождів42.

З часом вплив дружинників на політичне життя і зовнішню політику зменшується, князі вже менше залежать від них. Державна організація робилася сильнішою, а

государі мали більше влади. Утім, руські государі другої половини Х ст. описані в «По-

вісті временних літ», мов справжні дружинні князі, при тому що й Святослав Ігоревич,

*І ті, й інші були вождями племінних княжінь і союзів.

58	Ро з д і л 2

ійого син Володимир мали сильні й самовладні характери. Літописець демонструє

це в розповіді 964 р. про вступ Святослава на київський престол, коли постаріла

мати передала йому владу. Дружина покірна князеві, але й він поважає її думку. На

умовляння Ольги прийняти християнство Святослав із ніяковістю відповідає: «Як мені одному взяти нову віру? А дружина моя стане насміхатися». Мати ж мовила йому:

«“Якщо ти охрестишся, то й усі вчинять так само”. Він же не послухався матері»43. Мабуть, Святослав Ігоревич на відміну від своєї державної матері не зрозумів важливості

прилучення до світової релігії, що відкривала йому шлях до товариства європейських

іблизькосхідних можновладців. Та якби й зрозумів, то не наважився б зважитися на

хрещення без ради зі своєю дружиною та її підтримки.

«Повість временних літ» всіляко вихваляє Володимира Святославича за увагу й

любов до своїх дружинників. Зокрема, йдеться про історію, коли князь звелів замінити дерев’яні ложки на срібні для своїх дружинників, – історію, саму по собі легендарну. Розповідаючи про учти і бенкети, що їх влаштовував цей князь у своїй гридниці (залі для прийомів), Нестор, імовірний складач «Повісті», пише: «Коли ж, бувало, підіп’ють [дружинники], то починають ремствувати на князя, говорячи: “Горе головам нашим: дав він [Володимир] нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними”. Почувши це, Во-

лодимир повелів викувати срібні ложки, мовивши так: “Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду срібло і золото, як дід мій і батько з дружиною

дошукалися золота і срібла”»44.

Слід гадати, літописець увів до свого тексту дружинний фольклор, мабуть, ури-

вок пісні, в якій воїни оспівували свого пана. Навряд чи цей епізод колись траплявся в дійсності, і не лише з Володимиром, а й з його попередниками на княжому столі. Важливою уявляється донесена Нестором суспільна думка, згідно з якою государ із дружиною були немовби єдиним цілим. Адже відносини між сюзереном і дружинниками бували й суто службові, й теплі, неформальні. Князь і дружинники разом досягали успіхів і терпіли невдачі. Дружина була головною і, по суті, єдиною опорою княжої влади, більше государю було ні на кого зпертися в скрутну хвилину. Радитися з дру-

жиною, тримати її в курсі своїх планів довгий час було в інтересах самого государя.

Прекрасним гімном дружинності лунають слова літописця: «Адже Володимир любив дружину, з ними думав про устрій землі, і про раті, і про устав земляний [закони

держави]»45. Зрозуміло, що радниками князя були не всі кілька сотень дружинників, а лише її верхівка («старшая», або «лучшая», дружина), з якої поступово складався

апарат влади: управління, стягання данини й судочинства. Із старших дружинників створювалася й рада при князі.

Джерела дають підстави твердити, що за часів Володимира Святославича за-

кінчується існування дружинної форми державності. У літописних розповідях про

князювання його сина Ярослава дружина відіграє роль переважно військової сили. Але й Ярославу до часу доводилося рахуватися з дружинниками. Розповідаючи про вокняжіння його в Києві після кривавої війни з братами за владу, Нестор не забуває

згадати й про тих, хто забезпечив йому перемогу над Святополком: «Ярослав же сів у Києві, утерши піт із дружиною своєю, показавши перемогу й труд великий»46.

Дружина і дружинники посідали важливе місце в давньоруському суспільстві й при наступниках Володимира Святославича. Та це не означало, що держава зберігала

Ро з д і л 2

59

дружинну форму в ХІ–ХІІ ст. Сама дружина з плином часу дедалі більше розшаровується, з неї виділяється боярство. Літописи знають старших і молодших дружинників, отроків, дєтських тощо. Вона перестає бути єдиною правлячою інституцією, до неї входить лише дружинна верхівка. Завдало дружині удару й народження індивідуального землеволодіння, яке підвело вгору іншу соціальну верству: земельну аристократію з числа бояр, частини старшої дружини і навіть старої племінної знаті, яка змогла перетворитися на бояр, маючи дідівські земельні володіння.

Протягом ХІІ ст. більшість старших дружинників в апараті державного управління була замінена молодшими, а також людьми, вже не пов’язаними з дружиною. В

джерелах з’являється термін «дворяни» – люди княжого двору, котрі не обов’язково мали шляхетне походження. Вони перебували в жорсткій службовій залежності від князя47. Дружинні реалії й традиції поступово відійшли в минуле. Так був підготовлений ґрунт для формування княжого двору як владної інституції. Він і змінює дружину в ролі апарату управління.

Сучасні історики скептично ставляться до поширених (особливо серед західних учених) тверджень, ніби двір государя на Русі діяв у Х–ХІ ст. До ХІІ ст. його не існувало, бо суспільна верхівка, найперше князь, не відчували в ньому потреби. Країною керував князь і його оточення з дружинного середовища. Бо саме государ і був дер-

жавою в середньовіччі – іншої не існувало. Король-Сонце Людовік ХІV не помилявся, коли говорив своїм придворним: «Держава – це я!», так і було, навіть у ХVІІІ ст., а про

давньоруську добу годі й казати.

Джерела, найперше літописи, згадують княжий двір як керівну інституцію держави від середини ХІІ ст. В цьому сенсі двір виступає в пам’ятках писемності протягом усього ХІІІ ст. і пізніше. Двір виник у розпал доби удільної роздробленості Давньоруської держави, тому слід досліджувати обставини, рушійні сили і чинники його становлення в річищі вивчення політичного й суспільно-економічного розвитку державності. Сучасна наука вважає, що зародження і наростання княжого і боярського

землеволодіння, що було одним з головних чинників політичного роз’єднання країни і перетворення її на федеративну монархію, справили вирішальне значення на процес

зміни примітивної системи управління за допомогою дружини (коли держава була відносно єдиною та централізованою) на нову інституцію керівництва – княжий двір. Така зміна викликала невдоволення старої дружинної знаті й частини боярства, яких відсунули від двору: йому потрібні були більш сучасні й динамічні люди, не обтяжені становими традиціями і забобонами48.

Двір на Русі був не просто місцем перебування государя, а його політичним центром, він конституював і скріплював суспільну реальність. У своєму складі княжий

двір об’єднував представників різних соціальних страт: від найближчого оточення государя, вищих урядовців (печатника, тисяцького, радників), великих бояр і воєвод,

до дворян і слуг. Отже, члени двору становили соціально неоднорідне товариство. До нього входили й аристократи з бояр і старших дружинників, і дрібні посадовці, й

слуги, котрі далеко не завжди були особисто вільними людьми. Та всі вони виконували

княжу службу й були об’єднані особистими неформальними зв’язками. Взаєминам між

людьми двору були притаманні суперництво й інтриги, що якоюсь мірою врівноважувалися стосунками солідарності та взаємодопомоги49.

60	Ро з д і л 2