goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

щоб звідти захищати українські інтереси перед світовою громад ською думкою. Подолавши численні труднощі, він добровільно повернувся через Італію в Росію і відразу ж по приїзді в Київ був заарештований як небезпечний український націоналіст. До само го повалення російського самодержавства Грушевський вимуше ний був жити на засланні — спочатку в Казані, згодом у Москві.

У спеціальній декларації, якою редакція часопису «Украинс кая жизнь», що виходив у Москві, відгукнулася на початок війни, містився заклик у виборі між Росією і Австро Угорщиною стати на бік Росії, більше того «сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю»89. Там же викривалася нещира політика Австрії щодо України.

Про політичну позицію редактора названого часопису — Симо на Петлюри та його однодумців можна також судити з написаного ним 18 грудня 1914 р. листа галицькому діячеві Осипу Назаруку, що прибув до Стокгольма як посланець СВУ з метою налагодження контактів з лідерами українського руху в Росії. В ньому недво значно підкреслювалося: «Кожний крок, слово і акція, направ лені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю добу, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України»90. В листі різко засуджувалася орієнтація захід них українців і СВУ на Центральні держави й висловлювалося переконання в непереможності Російської імперії. Петлюра прог нозував, що внаслідок війни західноукраїнські землі будуть приєд нані до Росії і вважав це корисним для загальноукраїнських інте ресів. «Очевидно, — писав він, — Галичина і частина Буковини буде прилучена до Росії і українцям, уже спільними силами, при йдеться в нових умовинах працювати над добром народу»91.

Але подібні думки поділялися далеко не всіма. Вже у вересні 1914 р. Рада Товариства українських поступовців (ТУП), яке охоп лювало велику частину тогочасної української еліти, винесла по станову про те, що у світовій війні українці повинні зайняти нейт ральну позицію. В подальшому, у зв’язку з численними бідами, викликаними ходом військових дій, тупівці все активніше виступа ли проти війни, за корінну перебудову Російської імперії і розв’я зання в ній українського питання. «Ми, українські поступовці, — говорилось у декларації Ради ТУП «Наша платформа», оприлюд неній у грудні 1916 р., — стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми

71

І. Гошуляк

розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, бо ролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантованою такою ж федерацією рівноправних народів, за ціл ковите забезпечення культурно національних вартостей і політич них прав українського народу»...92.

Незважаючи на гегемонію ідей автономізму й федералізму

всуспільно політичній думці наддніпрянських українців, навіть

вумовах війни продовжували з’являтися організації, що відсто ювали принципи незалежності і соборності України. Так, восени 1915 р. в Катеринославській губернії був заснований Ініціативний комітет Українського самостійного союзу. Центральним пунктом своєї програми він визначив боротьбу за самостійну і суверенну Українську державу, яка мала охоплювати всю етнічну терито рію України93.

Про поширення ідей самостійності та соборності України свід чать також агентурні дані. В одному з повідомлень про настрої се ред населення Південно Західного краю, яке отримала канцелярія Київського генерал губернатора, зазначалося: «Як не утопічно, само по собі, вчення українофілів про самостійне існування Украї ни, як політичної одиниці, ідеї про злиття її з Прикарпатською Руссю, знаходять велику кількість прихильників, особливо інте лігентних і напівінтелігентних верств населення»94.

Тимчасом хід подій на російсько австрійському фронті протя гом перших років війни розвивався таким чином, що більш ймо вірним здавався найнесприятливіший для українства варіант об’єднання всіх українських земель у складі Російської імперії. Остання відверто проголосила однією зі стратегічних цілей війни розширення своїх меж за рахунок захоплення й політичної інкор порації Галичини, Буковини й Закарпаття. Вже 5 серпня 1914 р. у Маніфесті Верховного головнокомандувача російської армії ве ликого князя Миколи Миколаєвича з цього приводу говорилося: «Та не буде віднині під’яремної Русі! Надбання Володимира Свя того, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинув ши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії»95. Як бачимо, царизм навіть не скривав своїх загарбницьких планів, а лише маскував їх посиланням на якісь мнимі історичні права.

Захопленням належних Австро Угорщині західноукраїнсь ких земель російський царизм прагнув не тільки розширити тери торіальні межі імперії, але й раз і назавжди розв’язати в бажаному

72

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

великодержавному дусі так зване українське питання, ліквідував ши небезпечний для Росії «центр мазепинського руху», наявність якого постійно підживлювала українську національну ідею.

Втілення у життя названих цілей розпочалося відразу після вступу російської армії на територію Галичини й Буковини восени 1914 року. Ще 19 серпня вища військова влада схвалила Поло ження про врядування «неприятельськими областями». Згідно

зним до безпосередньої компетенції щойно призначеної російсь кої адміністрації краю, на чолі якої було поставлено запеклого реакціонера чорносотенця графа О.Бобринського, входило прий няття заходів щодо «злиття краю з Імперією в політичному і на ціональному відношеннях»96. Про те, на якій ідеологічній основі мало здійснюватися це «злиття», Бобринський відверто заявив 10 вересня 1914 року. «Східну Галичину і Лемківщину вважаю корінними російськими областями», а тому «влаштування цих областей повинно бути засноване на російських засадах... Я буду запроваджувати з належною поступовістю, без корінного ламан ня існуючого устрою, російську мову, закон та устрій»97.

Звинувативши населення Галичини в проавстрійській орієн тації, російські шовіністи заходилися «розпеченим залізом» вико рінювати «мазепинство», обертати місцевих українців в «настоя щих русских», а греко католиків у православних. Було закрито всі українські організації, в тому числі «Просвіти», бібліотеки, школи, пограбовано галицькі банки, музеї, книгарні, друкарні тощо. Тисячі українських патріотів було заарештовано й вислано до Сибіру та в інші регіони Російської імперії. Цей жахливий по гром ще більше поглибив існуючі недовір’я й ворожість до Росії

збоку західних українців.

Аналогічну політику масових репресій щодо українців під при водом боротьби з москвофільством здійснював і уряд Австро Угор щини. Він теж прагнув розширити межі своєї імперії саме за ра хунок українських земель, зокрема Волині й Поділля. «Таким чином, — як слушно відзначав Д.Дорошенко, — нещасливе ук раїнське населення в Галичині опинилося буквально між двох вогнів: з одного боку мордували його москалі за «мазепинство», з другого австрійці і мадяри за русофільство»98.

Улітку 1915 р. внаслідок контрнаступу Центральних країн і від торгнення від Росії Волині, Холмщини і Підляшшя почали скла датися нові небезпечні реалії для української державницької спра ви, оскільки на ці землі все наполегливіше претендували польські

73

І. Гошуляк

політичні кола. Щоб не штовхнути їх в обійми країн Антанти, Ві день і Берлін, ігноруючи інтереси місцевої української людності, поступово все більше схилялися на бік поляків. Холмську губернію було ліквідовано, а Холмщину приєднано до польського генерал губернаторства в Любліні; українці не допускалися до просвітньої роботи в названих землях, знехтувано було також українськими добровольцями і вояками; українське населення знесилювалося евакуаціями і реквізиціями.

Ось чому предметом особливої турботи українських діячів бу ла відсіч польським зазіханням на ці землі. В пам’ятній записці Загальної Української Ради, адресованій військовому командуван ню Австро Угорщини в серпні 1915 р., попереджалося, що приєд нання Східної Галичини, Холмщини, Волині, Поділля до майбут ньої Польської держави або навіть до автономної Польщі абсолютно неприйнятне для українців і небезпечне навіть для Центральних держав. Якщо ж виникне ситуація вибору між російським тиском і вкрай шовіністичним режимом Польщі, то пригноблена нація обере менше зло і схилиться до порозуміння з Росією, яка внаслідок поразки стане більш толерантною99. Через рік Президія названої Ради надіслала міністру закордонних справ Австро Угорщини С.Буріяну наступні вимоги. Офіційний Відень ставлять до відома, що, по перше, жодна українська територія, де українці становлять більшість населення, не бажає приєднання до Польщі. По друге, тим українцям, які мешкають західніше від межі суцільних ук раїнських поселень і, можливо, будуть приєднані до Польщі, по трібно гарантувати всі права національних меншин. По третє, окуповані військом Центральних держав українські території, а саме: Холмська, південно західні частини Гродненської і Мін ської губерній, Волинь, якщо вони не увійдуть до складу самос тійної Української держави, повинні скласти автономну державну одиницю в тісному зв’язку з Німеччиною та Австро Угорщи ною100.

Але всі ці застереження, вимоги і протести були проігноровані австрійськими властями. За свою лояльність і підтримку війсь кових зусиль Центральних держав галичани отримали лише пусті обіцянки й дрібні поступки. Натомість австрійський цісар Франц Йосип І проголосив 4 листопада 1916 р. рескрипт, яким розши рював межі галицької крайової автономії й увічнював польське панування в краї, розбивши українські надії на поділ Галичини за етнічною ознакою. Рескрипт передбачав, що неподільна Галичи

74

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

на буде пізніше об’єднана з Польським королівством, яке Німеч чина і Австро Угорщина проголосили на окупованій ними тери торії Російської імперії.

Отже, політика Центральних держав увінчалася не будівницт вом нової України, а відбудовою Польщі, що означало фактично крах австрофільської політики західноукраїнських лідерів. За гальна Українська Рада вимушена була в знак протесту припини ти свою діяльність. Надалі інтереси західноукраїнського населен ня захищали Українська парламентська репрезентація на чолі з Є.Петрушевичем, яка складалася з українських послів до авст рійського парламенту, а також Народний Комітет у Львові — ке рівний орган українських націонал демократів.

Лідери українського руху як на Заході, так і Сході виявляли тривогу й обурення з приводу актів від 4 листопада 1916 року. Нарада Української парламентської репрезентації проголосила 7 листопада, що український народ ніколи не признає відокрем лення Галичини під польське панування та ніколи не зречеться права національної автономії своєї території й утворення окремо го українського коронного краю в межах Австрії101. Це, а також подальші рішення Української парламентської репрезентації свід чили, що орієнтація на Австро Угорщину й надалі залишалася основою її політики.

Рішуче застереження проти включення до складу майбутньої Польської держави відвойованих у Росії українських земель Холм щини, Підляшшя та інших висловила в спеціальному комунікаті Президія Союзу визволення України.

М.Грушевський у спеціальній статті «Незалежна Польща і авто номія Галичини», надрукованій з цього приводу в «Украинской жизни», писав: «Українське громадянство не інакше як з повною симпатією глядить на здійснення відвічних змагань польського громадянства до відбудови своєї державності», — одначе за умо ви, що визволена Польща стане в етнографічних границях102. Він особливо застерігав будівничих нової Польщі від будь яких спроб трактувати «як гній для польської державності» народи, покри вджені історією і належні до складу історичної Польщі.

У відповідь на наміри Німеччини та Австро Угорщини утворити Польську державу на відвойованій у Росії території, цар Микола ІІ вимушений був в грудні 1916 р. пообіцяти полякам автономію в складі Російської імперії з власною законодавчою владою та армією. Союзники Росії не тільки підтримали цю пропозицію,

75

І. Гошуляк

але й визнали польські претензії на Галичину, що й було зафіксо вано в березневій 1917 р. російсько французькій угоді103.

Таким чином, проблеми соборності українських земель у важкі

йдраматичні для українців роки Першої світової війни не тільки не втратили своєї актуальності, але ще більше ускладнилися й за гострилися. Опинившись у самому епіцентрі міжімперіалістичних суперечностей великих держав, вони стали для них розмінною монетою з метою втілення в життя своїх агресивних цілей. За та ких умов розрахунки наших політиків на справедливе вирішен ня українського питання виявилися дуже проблематичними.

Уцілому українська суспільно політична думка дореволюцій ного періоду, долаючи величезні труднощі й перешкоди, відігра ла важливу роль у розробці й розвитку соборницької концепції України, яка спиралася на поняття етнічної національності та етнічно мовних границь. Пройшовши на цьому шляху ряд етапів, вона вже наприкінці ХІХ — початку ХХ століть сформулювала своє найвище, стратегічне домагання — відродження самостій ної соборної Української держави в етнографічних межах розсе лення українського народу, незалежно від розділяючих його дер жавних кордонів. Паралельно з цим не лише і далі існувала, але

йчерез об’єктивні історичні обставини, в яких довелося розвива тися українському національно визвольному рухові, залишалася домінуючою ідея соборності України на засадах автономізму й фе дералізму в складі держав метрополій — Росії та Австро Угор щини. Отже, зусиллями багатьох українських політиків і вче них було створене надійне теоретичне підґрунтя для дальшого розвитку, а також практичної реалізації цієї величної ідеї в нас тупаючу революційну добу.

2.Ідея соборності України

вдавніх дослідженнях зарубіжних авторів

Українська соборницька концепція утверджувалася в гострій боротьбі з великодержавною російською і всепольською ідеями. Росія і Польща вважали Україну своєю споконвічною територією, а українців — етнічною групою своїх народів. У історичній міфо логії поляків і росіян про «історичну Польщу» і «історичну Ро сію» місця не лише для соборної, але й будь якої України просто не існувало.

76

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Як відомо, польська й російська політична думка в різні епохи були щиро переконані, що Україна (в польській інтерпретації — «руські землі Речі Посполитої», а в російській — «Малоросія») оста точно асимільована, як політично так і культурно, Польщею чи Ро сією. Своє право на неї російський царизм всіляко намагався об ґрунтувати за допомогою ідеї «общерусскости», заперечуючи саме існування української національності і трактуючи її лише як пле мінне відгалуження росіян. Їх ідеологи — численний загін диплома тів і політиків, учених і письменників на весь світ активно заявляли про те, що ніякого окремого українського народу нема, а є лише один «русский» народ від Карпат до Камчатки, що має три, по суті, тотожні, гілки частини: великоросів, малоросів і білорусів. Вони не шкодували зусиль, щоб, з одного боку, перешкодити національній самоіндентифікації українців, стерти відмінності між ними і росія нами, а з другого нав’язати політичним колам і громадськості зару біжних країн свій погляд на це питання. В основі цього безперечно лежали мотиви суто політичного характеру, а саме: прагнення назав жди закріпити за собою українські землі й асимілювати наш народ.

Війна 1914 р. мала, на думку російських імперіалістів, завер шити зовнішнє розширення Російської держави, здійснивши на решті її великоімперські завдання та слов’янське «покликання». Ось, наприклад, як формулював їх відомий російський діяч, один з лідерів партії кадетів П.Струве: «Перш за все Росія мусить возз’єд нати і об’єднати з імперією всі частини російського народу. Звідси випливає історична неминучість приєднання до імперії російсь кої Галичини. Таке приєднання необхідне і для внутрішнього оздоровлення Росії, бо австрійське буття малоруського племені породило і підживлювало у нас потворне, так зване «українське» питання. По друге, Росія покликана в тому чи іншому обсязі від родити Польщу. Нарешті, Росія мусить підкорити своєму контро леві, або, інакше, впливові і владі, протоки, себто вихід із Чорного моря в Середземне. Це для самої Росії — економічна і політична необхідність... Володіння протоками необхідне Росії для неї самої, але воно ж необхідне їй і для її миротворчої ролі на Близькому Сході»1. Більш відверто сформулювати експансіоністські цілі імпе рії, мабуть, важко, а то й неможливо. Як бачимо, на першому плані серед них — вирішення українського питання за добре відо мим уже нам сценарієм соборності по російському.

Та все ж ідея соборності України, незважаючи на всі перешкоди, не стала витвором лише вітчизняних вчених. Як свідчать дослі

77

І. Гошуляк

дження багатьох українських і зарубіжних авторів, протягом кіль кох століть вона була порівняно добре відомою в Західній Європі. Це знайшло переконливе підтвердження в описах подорожей по Україні та інших, головним чином географічних і картографічних, працях про неї, написаних іноземцями. Характерно при цьому, що багато з них, описуючи Україну в різні часи, нерідко тракту вали її як окрему, незалежну і навіть соборну державу.

Не випадково такий авторитетний дослідник, як С.Шелухин, на основі глибокого спеціального аналізу творів зарубіжних авторів про Україну як найголовніший зробив висновок: «На географічних італійських, французьких, голландських, англійських, німецьких картах XVI–XIX ст. назва України її слов’янським іменем «Ук раїна», лише в різних чуженародних вимовах і транскрипціях, як це буває в таких випадках звичайно у чужинців, є загально прийнятою назвою у географів, відомою в межинародних вжитках, як назва того ж характеру, що й інші назви окремих земель: Мос ковія, Польща, Трансільванія, Молдавія, Валахія, Литва, Угор щина і т. д. з своїми границями, окраїнами, пограниччями. Це велика етнографічна територія з чисельними великими річками, історичні землі Українського народу»2.

Як свідчить І.Борщак, ще в 1540 р. французький посол у Ве неції Пеліс’є, інформуючи свого короля про події в Туреччині, неодноразово згадував славнозвісну султаншу Роксолану, відзна чаючи при цьому її «руське походження» і що «мешкають ці руські від Карпатських гір до Борістена й Понта Евксінського», тобто до Дніпра і Чорного моря3.

На карті Європи, датованій 1571 роком, частина якої зберіга ється в бібліотеці Ватикану, міститься назва «Руссія — Русь», що охоплює територію нинішньої Галичини, Холмщину, Підляшшя і Полісся з містами Люблін, Холм, Перемишль, Львів, Коломия,

акордоном між Польщею та Руссю зображена ріка Вісла4.

У1619 р. вийшло в світ перше видання фундаментальної праці Д’Авіті (П’єр Де Авіті) «Держави, королівства і князівства світу». В ній, зокрема, чітко роз’яснювалося: «Русью» або «Рок соланією», або «Рутенією», або «Росією» називаються всі землі, що входять до складу польсько литовської держави, від Полтавщини на Дніпрі і до Карпат, на яких нарід вживає одну й ту саму «Сла вонську» мову, сповідує одну й ту саму грецьку віру й зветься «Русь ким». Козаки є частиною цього народу; на Волині, частині Русі, живе Острозький князь — «шеф всіх Руських грецької віри»...5.

78

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

У Національній бібліотеці Франції в Парижі, пише далі І.Бор щак, зберігаються дві карти, видані у французькій столиці в 1641

і1657 рр. (перевидані згодом у Римі, відповідно, 1678 і 1688 рр.), авторами яких були славнозвісні в тодішній Європі географи Сансон і Корнетті. На цих картах територія України мала напис «Україна, або земля козаків» і охоплювала обидва боки Дніпра з Волинню, Поліссям і Галичиною6.

Там же, в Парижі, знаходиться виготовлений в 1660–1670 рр. знаменитий глобус Корнеліуса. На ньому територія по обидва боки Дніпра містить напис «Ukranіa» (Укранія) і охоплює також Во линь і Поділля7.

Серед іноземців, що найбільше прислужилися справі вивчен ня й популяризації України та її народу в Європі, особливе місце належить французькому інженеру фортифікатору Гійому Левасе ру де Боплану, який протягом 1630–1647 рр. жив і працював на нашій землі. В своїй знаменитій книзі «Опис України, або облас тей королівства польського, що лежать поміж кордонами Московії

іТрансильванії. З додатком відомостей про вдачу, звичаї і війсь кову вмілість Українців», яку В.Антонович влучно охарактеризу вав як «один з найсерйозніших закордонних творів про Південну Русь»8, він зазначав, що Україна простягається від границь Мос ковії до границь Трансильванії і поділена на кілька провінцій Польщі. В іншому місці Боплан зачисляє до території України не лише ціле Запоріжжя, Київщину, Чернігівщину, Поділля, Волинь, але також Люблинщину, Белзщину, «Червону Русь» (Галичину)

іПокуття9. Важливо при цьому, що до свого дослідження автор створив і додав цілий ряд карт України.

Про популярність в Європі його праці свідчить хоча б той факт, що «Опис України» ще за життя автора витримав сім видань. Перше з них (скорочене) вийшло в світ у Руані 1651 р. в друкарні Жака Кайуе. У 1660 р. цей же видавець оприлюднив повний текст зазначеної праці. З першого варіанта було зроблено й надруковано переклади голландською (1664) й іспанською (1665, 1672) мова ми, які поруч з французьким оригіналом (1663, 1667) друкували ся в Амстердамі в рамках знаменитих атласів Йоганнеса Блау10.

Неоцінимий внесок Боплана також в українську картографію. Він першим окреслив територію України на підставі точних мате матичних вимірів. Його творчий доробок у цьому плані становлять Генеральна карта України, Спеціальна карта України, Карти ілюст рації, Карти Дніпра. Вчені виділяють п’ять варіантів Генеральної

79

І. Гошуляк

йчотири Спеціальної карти України, складені ним. Перше видання Генеральної карти вийшло в 1639 р. Спеціальна карта побачила світ у 1650 р. у Гданську. Карти Дніпра вийшли друком у 1662 р. у другому томі латинського видання атласу Й.Блау.

Уже в першому рукописному варіанті Генеральної карти Украї ни 1639 р., що зберігається в Стокгольмі в Архіві війни, Україна охоплює територію від лінії Чернігів, Чорнобиль на півночі — до Кримського півострова включно на півдні. Найзахіднішими пунк тами на карті визначено м. Жванець, Яси, гирло Дунаю, а най східнішими — р. Сіверський Донець з притоками, нижню течію Дону з Азовом, течію р. Кубані11.

На Генеральній карті України, виданій 1648 р., її територія має такий вигляд: від лінії м. Мази, Лоїв, р. Мухавець і м. Берестя на півночі до рівня гирла Дунаю, острова Тендра, півночі Кримсь кого півострова, м. Темрук — на півдні; від р. Сіверський Донець, м. Азов на сході до лінії м. Львова — на заході12.

УБританському Музеї в Лондоні зберігається величезна кар та Боплана, гравірована Гондіусом і видана в 1650 р. в Амстердамі за назвою «Спеціальна і точна карта України з її воєводствами». На ній автор трактує Україну, поділену на воєводства, як собор ну державу, до якої входять і нинішні Катеринославщина та Хер сонщина13.

Таким чином, за Бопланом, як зазначав ще Б.Барвінський, Ук раїна — це вже не якесь пограниччя, не саме Подніпров’я, а великі земельні простори від Московщини до Семигорода. Вона охоплю вала майже всі етнічно українські землі14.

Удругій половині XVII–XVIII ст. його українські карти неодно разово перевидавалися, служили основою для складання інших карт. Зокрема, завдяки їм західноєвропейські картографи на по чатку XVIII ст. зреформували карту Європи. А російські картог рафи використали їх, коли укладали у XVIII ст. карти Російської імперії.

Як свідчать факти, карти Боплана використовувалися також у дипломатичній практиці. Зокрема, це чітко проявилося в 1677 р. в Стамбулі під час суперечки французького посла Шарля Франсуа Ольє, маркіза де Нуанталя і польського посла, коронного підскарбія Яна Гнінського про кордони України. Останній, ревно відстоюючи інтереси Речі Посполитої, вів мову про те, що Україна — це лише прикордонні землі. У відповідь де Нуанталь, посилаючись на Бо плана, заперечував йому, заявляючи, що то — велика країна15.

80