goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

зокрема, заснування ним у 1898 р. (спільно з І.Франком) «Літе ратурно Наукового Вісника», багаторічне керівництво цим собор ним виданням. Внесок Михайла Сергійовича в розвиток україно знавства в цілому, а також інтелектуального життя галицького суспільства в той період досить стисло і влучно оцінив І.Лисяк Рудницький: «Призначений 1894 р. на новостворену українську кафедру східноєвропейської історії у Львівському університеті, він розгорнув там діяльність, яку можна було назвати «гігантською». Його класична «Історія України Руси» у 1913 р. досягла восьми томів. ...Протягом шістнадцяти років (1897–1913) Грушевський стояв на чолі Наукового Товариства ім.Шевченка, і за цей час Това риство завоювало широке визнання у науковому світі, надруку вало сотні томів..., збудувало велику бібліотеку та музей, зібрало навколо себе десятки українських учених... Викладаючи у Львів ському університеті, Грушевський виховав декілька вчених, які пізніше зробили великий внесок в українську історіографію. По ряд із Драгомановим Грушевський був тим східним українцем, який справив найбільший вплив на Галичину»65.

Дотримуючись традицій федералізму в українській суспільно політичній думці, започаткованих кирило мефодіївцями і розви нутих М.Драгомановим, Грушевський був прихильником націо нально територіальної автономії України. Її запровадження він виводив з необхідності вирішення національного питання як орга нічної складової частини демократизації державного ладу Росії. «Тюрма народів, — писав вчений, — може зберігати своїх мешкан ців, лише поки зачинена і охороняється; в ній нема добровільних жителів. Зберегти єдність країни можна тільки формуванням су спільних інтеграційних чинників. Шлях до цього один — широке запровадження принципу національно територіальної і обласної автономії і забезпечення національних прав всім народностям на їх територіях і поза ними»66. За його задумом, українські землі по винні бути виділені з підпорядкування загальноімперській системі управління і поряд з органами місцевого самоуправління отрима ти органи автономного обласного законодавства та управління. Вищим органом влади в Україні повинен стати сейм, обраний за гальним, рівним, прямим і таємним голосуванням. А кордони її ви значатися на основі етнічного принципу.

Характерно, що майже всі українські політичні партії Над дніпрянщини через об’єктивні причини, головною з яких було за надто важке, пригноблене становище українців у Російській імперії,

61

І. Гошуляк

викликане тривалою репресивною політикою царизму, до 1917 р. включно обмежувалися в національній сфері вимогами територі альної автономії України. Однак, незважаючи на це, вони, як пра вило, обстоювали принцип соборності українських земель і народу, оскільки бачили майбутню автономну Україну в етнографічних ме жах розселення українців, незалежно від державних кордонів.

У декларації Української селянської партії (УСП), надрукова ній 23 лютого 1906 р. в часописі «Запоріжже» під назвою «Наші завдання», заявлялося: «В справах політично національних У.С.П. вимагає: 1. Автономії України в межах етнографічних. Щоб по усій Україні «від Кавказу по Сян» усюди, де лунає українська мова, усі ма нашими справами порядкували наші виборні люде і сами вони для нас закони писали, збіраючись на Українську Раду — Сейм»67.

Соборницьке мислення чітко продемонструвала також Укра їнська радикально демократична партія (УРДП), створена напри кінці 1905 року. В її програмі з цього приводу говорилося, що «реформована держава мусить бути федерацією рівноправних ав тономних національно територіальних одиниць. Такої автономії вимагає Партія і для свого Українського народу на всій тій терито рії, яку він фактично тепер заселює суцільною масою»68. Далі в ній недвозначно підкреслювалося: «Заснована на Вкраїні російській, Партія тут і виявляє свою роботу. Але се не значить, що ми відок ремлюємо себе від тих частин нашого народу, які живуть по за ме жами Росії. Думка про відрізненні частки національного тіла ніколи не може покинути живу націю, — не покине вона й нас і виявлятиметься в наших вимаганнях, у нашій тактиці й полі тичній боротьбі»69.

Спадкоємниця РУП — Українська соціал демократична робіт нича партія (УСДРП) в прийнятій у грудні 1905 р. на ІІ з’їзді прог рамі назвала вимогу «автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внут рішніх справах населення тільки на території України»70 серед найголовніших. Щодо території, то в спеціально ухваленій резо люції про автономію України роз’яснювалося, що «Україну з’їзд визнає тільки в етнографічних межах»71. Тобто, стосовно Російсь кої імперії включно з Холмщиною, Підляшшям, Берестейщиною, Кубанню й Слобідською Україною.

Долаючи в жорстоких умовах самодержавного режиму вели чезні труднощі, українські політичні партії зробили значний вне сок у розвиток і пропаганду ідей всеукраїнської єдності й собор

62

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

ності загалом. Оцінюючи в квітні 1917 р. діяльність у цьому напря мі УРДП, а також створеного в 1908 р. міжпартійного об’єднання «Товариства українських поступовців», Сергій Єфремов писав: «Так само велика заслуга партії й тісно зв’язаного з нею того ж таки «Товариства» була і в сфері духовного єднання розбитих політични ми кордонами українських земель. І тут думка партійних діячів працювала для поєднання, полагодження стосунків між українсь кими землями й витворювання єдиної української нації, не вва жаючи на політичні кордони і наперекір їм. Ідея єдиної, справді «Соборної» України знов же була тим гаслом, що з партійних сфер переходила в ширші круги й гуртувала людей, надаючи на цьому пункті особливого характеру цілій партійній роботі. І коли Ради кально демократичній партії в сфері практичної роботи можна було багато дечого закинути, насамперед млявість та інертність, то в сфері творення громадської думки й певного світогляду її заслуг одкинути ніяк не можна»72.

Отже, на початку ХХ ст. ідеал соборної України на засадах са мостійної державності або ж автономії чи федерації поділявся всіма політичними партіями і напрямами української суспільно полі тичної думки. Щоправда, реальні обставини життя як в підросійсь кій, так і в підавстрійській Україні не давали тоді жодних шансів для його практичного втілення. Саме тому на розділених держав ним кордоном частинах України наступила пора зосередження на ціонально визвольних зусиль задля досягнення конкретних регіо нальних національних завдань, зумовлених насущними потребами і реальними можливостями кожної з них зокрема. Домінуючим на тривалий час висувалося практичне завдання — виборення державної автономії. На західноукраїнських теренах така автоно мія мислилася як окремий галицько буковинський коронний край у складі Австро Угорщини. В Наддніпрянській Україні — як авто номія етнічно українських земель у складі Російської держави.

Та паралельно з цим і надалі існувало стратегічне загальноук раїнське завдання національно визвольного руху, сформульова не ще наприкінці ХIХ ст., — досягнення самостійної соборної державності українського народу. Цей ідеал не лише не зникав, але й надалі розвивався в творчості багатьох видатних українських вчених і мислителів. Крім того, він був закріплений в докумен тах деяких українських політичних партій. Завдяки їх зусиллям поступово закорінювався також у політичній свідомості україн ців. І як тільки в тій чи іншій частині України з’являлися більш

63

І. Гошуляк

сприятливі умови для розвитку національного життя, цей велич ний ідеал висувався на передній план.

Російська революція 1905–1907 рр., знищивши драконівські обмеження, що тяжіли над українською мовою, літературою, всім культурно науковим і громадсько політичним життям українців, створила на деякий час сприятливі умови для пропаганди й роз’яс нення широким масам української національної ідеї. Значно ак тивізувалася діяльність з цією метою політичних партій, гро мадських організацій, української преси, внаслідок чого зросла національна свідомість і політична активність мас, у тому числі селянства України. Для ілюстрації цього можна навести хоча б рі шення сільського сходу селян с. Литвяківка Вовчанської волості Лубенського повіту (Полтавщина), прийняте 16 листопада 1905 ро ку. Обговоривши причини свого важкого життя, вони дійшли вис новку, що за існуючого в державі ладу їх потреби ніколи не будуть задоволені. Потрібно, заявили селяни, щоб державою управляли не чиновники, а виборні від народу, які повинні зібратися для ви рішення українських справ в Україні, в Києві. «Україною звуть ся губернії: Полтавська, Чернігівська, Харківська, Херсонська, Катеринославська, Київська, Подільська, Волинська, Чорноморсь ка, Холмська Русь і частина Курської, Воронежської й Таврії»73.

Революція в Росії викликала активізацію національно ви звольного руху й на західноукраїнських землях, у тому числі по силила прагнення до соборності. Виступаючи в грудні 1905 р. на мітингу, М.Павлик наголосив, що ця революція зворушила гро мадсько політичне життя Галичини і що, на його думку, на чергу дня постало питання об’єднання українських земель, яке спочат ку необхідно було почати з об’єднання Східної Галичини, Буко вини і Закарпаття, а потім подумати і про укладання наших від носин до української цілини, що тепер під Росією»74.

Після поразки революції російський царизм відновив жорстокі репресії проти українського визвольного руху, поступово ліквідо вуючи його попередні здобутки. В таких умовах будь яка відкрита політична діяльність була майже немислима. Переважна більшість прогресивної української інтелігенції вимушена була, відмовив шись від неї, переключитися на культурницьку роботу. Продов жувалися лише наукові дослідження українських вчених.

Великий внесок у розробку української соборницької концеп ції зробив тоді основоположник національної політичної географії Степан Рудницький (1877–1937). Всупереч офіційній російській

64

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

географічній традиції, яка заперечувала існування окремого ук раїнського етносу й української мови, він обґрунтував погляд на Україну як окрему антропогеографічну й етнічну одиницю, довів етнічну єдність українців та її пріоритетність стосовно державних кордонів, особливо якщо це кордони чужонаціональних держав, а також детально окреслив територіальні межі України. Вчений всебічно розкрив роль географічного фактора у становленні й роз витку української державності і здійснив географічний геополі тичний «вивід прав» українського народу75.

З багатьох праць С.Рудницького, написаних у дореволюційний період його творчої діяльності, назвемо найважливіші: «Коротка географія України» (т. 1, Київ, 1910; т. 2, Львів, 1914); «Україна і українці» (т. 1, Відень, 1914; т. 2, Берлін, 1915, німецькою мо вою); «Чому ми хочемо самостійної України?» (Відень, 1916); «Ук раїна. Країна і народ» (Відень, 1916, німецькою мовою, згодом перевидана у Нью Йорку англійською мовою); «Україна наш рід ний край (Львів, 1917) та інші. В період захоплення переважної більшості українських діячів ідеями конституційного реформуван ня Російської та Австро Угорської імперій на засадах автономізму й федералізму він наполегливо обстоює постулат самостійної со борної України в етнографічних межах розселення нашого народу.

Уже в передмові до «Короткої географії України» Рудницький писав: «Ми українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрією, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лучить українську територію в одну цілість, Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначе ну одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед незалежних держав мало таких, щоб могли зрівнятись

зукраїнською такою географічною особливістю»76.

Упраці «Україна наш рідний край» дослідник популярно і пе реконливо роз’яснив своїм читачам, що українці — великий, со рокамільйонний самостійний народ, окремішний від російського, білоруського, польського та інших сусідніх народів, що він спо конвіку жив своїм власним життям, потім довгі століття гнобило його чуже панування, а «тепер він знову бажає жити своїм життям, бути самостійним, культурним народом серед інших народів сві ту»77. Окреслюючи національну територію, Рудницький особли во наголошував на важливості цілісності та соборності України.

65

І. Гошуляк

«Наш рідний край не є Київщина чи Лемківщина, Гуцульщина чи Кубаньщина, Холмщина чи Таврія, Поліссє чи Херсонщина, Во линь чи Полтавщина, Чернігівщина чи Катеринославщина! Наш рідний край — се велика, багата, славна Україна! Усі ті дрібні зем лі, що ми їх назвали та й ще багато інших, разом усі до купи тво рять нашу Батьківщину. Як далеко гомонить наша рідна мова і піс ня, як далеко наш народ живе, так далеко сягає Україна»78.

Його дуже турбував той факт, що чимало українців ще не усві домили навіть справжньої назви своєї Вітчизни. «Багато, преба гато ще між нами таких, — писав він, — що як спитає його хто, що він? — відповість: я Русин, Малорос, хохол, православний, Подоляк чи Кубанець, Поліщук чи Гуцул, Лемко чи Полтавець. Не знають сараки, що все то одно є, що всі вони не що інше, а Ук раїнці з різних сторін великої України»79. Тому автор пристрасно закликав усіх українців завжди послуговуватися лише назвами «Україна», «українець», «український».

В умовах наростання воєнної загрози на європейському кон тиненті в центрі уваги української суспільно політичної думки знову постало питання про перспективи вирішення української справи. В «Універсалі до народу українського усієї соборної Ук раїни», з яким виступила Українська народна партія в зв’язку з початком першої Балканської війни, одночасно з підтримкою слов’янських народів півострова — сербів, чорногорців і болгар, гостро засуджувалася політика австрійського й російського урядів щодо українців, висловлювалася думка, що перемога Австрії у мож ливій війні з Росією може призвести до захоплення Поділля й Во лині та відновлення Речі Посполитої — давнього ворога українсь кого народу. «Стоючи на грунті єдності і мобілізації українських сил, — зазначалося в цьому документі, — ми встаємо за приєднан ня Галичини, Угорської України і Буковини до України Російської. Таким чином розв’яжеться раз назавжди питаннє: українсько австрійське, українсько угорське, українсько польське; лишаєть ся єдине питання: українсько російське, яке розв’язане буде легко. Український нарід мусить перейти цей етап до здобуття незалеж ності»80.

Послідовним речником ідей самостійності і соборності України вже тоді проявив себе відомий історик і громадський діяч, згодом (після революції) теоретик і лідер українського монархізму — В’ячеслав Липинський (1882–1931). У написаному в березні 1911 р. листі до А.Жука та інших товаришів, переважно емігрантів з ро

66

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

сійської України, які планували тоді налагодити видання у Львові суспільно політичного журналу, він висунув як умову свого спів робітництва наступну вимогу. «Заявляю Вам, Товариші, зовсім ясно і непохитно, що можу пристати тільки і виключно до такого діла, в котрому австрофільство буде лише тактикою (з застережен нями), а котрого ціллю буде повне і цілковите визволення України по той і по сей бік Збруча»81. Зауважимо, що на таку чітку вимогу самостійності і соборності більшість українських політиків нава житься лише згодом під впливом бурхливих подій революції та світової війни.

В’ячеслав Липинський наполегливо радив своїм соратникам, щоб у майбутній австро російській війні не ставати відверто ані на бік Австрії, ані, тим більше, на бік Росії. А на територіях, захопле них воюючими арміями, поводитися зовсім пасивно, але й лояльно щодо воюючих між собою держав. У своєму неопублікованому трак таті «Про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі», написаному в грудні 1912 р., він фактично висунув ідею нейтральної незалежної соборної Української держави під протекторатом Росії або Австрії. «Україна в етнографічних межах стає незалежною державою (форма правління: конституційна мо нархія і евентуальна справа династії германської, австрійської, чи може навіть російської — залежатиме від української конституанти

істановища Європи) — під протекторатом Росії або Австрії зобов’я зується заховати повний нейтралітет супроти цих двох держав»82.

Жорстока антиукраїнська політика царських властей відштовх нула західноукраїнських політиків від будь яких компромісів з Ро сійською державою і спонукала їх чітко стати у майбутній війні на бік її супротивника. З’їзд найвизначніших діячів усіх українсь ких партій Галичини, який відбувся у Львові 7 грудня 1912 р., заявив, що, «з огляду на добро і будуччину української нації по обох боках кордону, на випадок війни між Австрією і Росією, все ук раїнське громадянство однозгідно й рішуче стане на боці Австрії

іпроти Російської імперії, як найбільшого ворога України»83. Від родження української державності галичани пов’язували з визво ленням Наддніпрянщини з під російського панування, ліквідацією польського засилля у Галичині і створенням з усіх українських земель національно територіальної автономії в складі Австро Угорщини.

Звибухом Першої світової війни, яка розділила українців, всу переч їх волі, між двома ворожими військовими блоками й вогненим

67

І. Гошуляк

смерчем пронеслася кілька разів по західних теренах України, проблема соборності неймовірно ускладнилась і загострилася. Без перечно, що роз’єднаність, вилившись, по суті, в братовбивчу бій ню, дуже підривала й послаблювала сили українців по обидва боки кордону, гальмувала процес національно державного відроджен ня. Однак зупинити його вона була вже не в змозі.

Унаслідок чергового погрому, вчиненого проти українства ро сійським самодержавством напередодні і на початку світової війни, національно політична ініціатива знову опинилася в руках західноукраїнських діячів, а також тих наддніпрянців, які пере бували за межами Російської імперії, в еміграції. Перші утворили 1 серпня 1914 р. у Львові Головну Українську Раду, яка об’єднала представників усіх західноукраїнських політичних партій. Голо вою її став посол до австрійського парламенту Кость Левицький, заступниками — Михайло Павлик і Микола Ганкевич. А другі заснували (також у Львові) Союз визволення України (СВУ), як безпартійне політичне представництво для боротьби за самостій ність українських земель, що входили до складу Російської ім перії. Очолили його Дмитро Донцов і Володимир Дорошенко.

Зсамого початку війни галицькі лідери пов’язали свої надії

зперемогою Центральних держав. Уже 3 серпня 1914 р. Головна Українська Рада звернулася з Маніфестом до українського народу, в якому закликала його «стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку»84. Одночасно вона приступила до формування українського легіону Січових стрільців (військового підрозділу

зукраїнців), щоб активною участю у війні на боці Австро Угор щини уможливити справедливе вирішення українського питання. В прийнятій Головною Українською Радою з цього приводу відозві наголошувалося: «Ми, українці, повинні бажати, щоб від Росії відірвали всю Україну з Києвом, Полтавою, Черніговом, Харко вом, Донщиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря. З такої великої землі утворено би напевно самостійну українську держа ву з столицею в нашім стародавнім Києві, де було би українське правительство і український парламент, вибраний всім нашим народом. Та в кожнім разі погром Росії принесе визволення або всеї України, або бодай частини її, — а се знов приспішить визво лення решти України»85.

Як бачимо, позиція західноукраїнських політиків щодо вій ни поєднувала в собі, з одного боку, домагання самостійності для

68

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

українських земель російської частини України, а з другого — ав тономії для українських земель Австро Угорщини. Аналізуючи згодом політичні погляди галицьких українців на перспективи вирішення українського питання, Василь Кучабський зазначав, що серед них панували тоді різні думки: «Дехто думав лише, щоб відібрати частину Наддніпрянщини від Росії, прилучивши її до Австрії. Дехто мріяв, аби Австрія створила якесь «Велике Київське князівство», об’єднавши його з Австро Угорщиною. Дехто заглядав так далеко, що думав, що Австрія на відбитих від Росії українських землях збудує самостійну українську державу і дасть їй на монар ха представника Габсбургів»86. Але ставка на Австро Угорщину не виправдала себе ані з військової, ані з політичної точок зору. По перше, австрійська армія зазнавала поразки за поразкою. А по друге, австрійські власті більш прихильно ставилися до польсь ких, а не українських політичних домагань, які виявилися діа метрально протилежними, оскільки польські лідери прагнули відродити свою державу в історичних кордонах 1772 року.

Головною метою емігрантського Союзу визволення України бу ла вільна, самостійна Українська держава, яку він намагався здійс нити, також спираючись на підтримку Центральних держав. «Українські землі по обидва боки австро російського кордону, — говорилося в обнародуваній Союзом на початку війни політичній платформі, — є не тільки одним з головних теренів сучасної євро пейської війни, а також одною з причин і предметом війни.

Українці добре розуміють, що у війні сій ходить головно о їх до лю, ходить о те, чи в результаті війни український Піємонт в Австрії буде знищений, чи українське житє розцвіте також по той бік Збру ча, аж за Дніпро і над Чорне море, і тому не можуть зоставатися німими свідками теперішніх подій, а голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність.

Об’єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Єв ропою і Московщиною повстала самостійна українська держава»87.

СВУ розгорнув активну агітаційно пропагандистську діяльність серед українського населення країн Четверного союзу, емігрантів та військовополонених з України, спрямовану на реалізацію назва ної мети. Було видано десятки популярних праць і брошур, нала годжено випуск періодичних видань, в яких роз’яснювалися шляхи вирішення української справи. Зокрема, в праці Миколи Залізняка «Українці, Росія і війна (замітки і матеріали)», опублікованій під грифом партії українських есерів в 1915 р., наголошувалося:

69

І. Гошуляк

«Понесім в якнайширші круги нашої суспільності й нашого на роду гасло самостійної, ні від кого незалежної України в границях цілої тої території, на якій живе наш нарід. ...Самостійна, ні від ко го незалежна українська демократична республіка — ось наша ціль!

Оружна боротьба проти московського самодержавства, розва ленє тюрми народів — ось засоби, що поведуть нас до сеї цілі»88.

Одним з найважливіших завдань Союзу була робота серед війсь ковополонених українців, що перебували в спеціальних таборах у Німеччині та Австро Угорщині. Туди направлялися вчителі, інст руктори з українців, які відкривали школи грамоти, бібліотеки, читальні, курси української історії, мови й літератури, політич ної економії, кооперації тощо, створювали аматорські театри, хо ри, оркестри, опікувалися поліпшенням матеріально побутових умов життя бранців.

У травні 1915 р. Головна Українська Рада і Союз визволення України об’єдналися й утворили Загальну Українську Раду — всеукраїнський координаційний орган, до якого увійшли предс тавники від Галичини, Буковини і СВУ. В програмній декларації до народів світу вона заявила, що метою її діяльності, як і колиш ньої Головної Української Ради, є створення самостійної Українсь кої держави на визволених з під російського панування українсь ких землях та виборення національно територіальної автономії для українського народу в Австро Угорщині.

Щодо позиції, зайнятої у зв’язку з війною українськими діяча ми і організаціями Наддніпрянщини, то, зазнавши нових репресій, вони майже не мали змоги публічно заявити про своє справжнє ставлення до воюючих сторін. Переважна їх частина намагалася демонструвати свою лояльність Росії, виступала на підтримку во єнних зусиль царського уряду. Інша дотримувалася нейтралітету. Лише окремі діячі розраховували на розгром російського царизму. Така тактика диктувалася, насамперед, прагненням запобігти новим репресіям властей проти українського руху. Крім того, во на органічно випливала з домінуючої серед російських українців політичної філософії. Більшість з них відкидала орієнтацію на Центральні держави, вважаючи, що Відень і Берлін прагнули ви користати українську карту лише з метою послаблення і розгрому Росії, а не для справедливого вирішення українського питання.

Зокрема, М.Грушевський, перебуваючи на початку війни на території Австро Угорщини (в Карпатах), рішуче відхилив про позицію керівників СВУ переїхати до нейтральної Швейцарії,

70