Методичні рекомендації:

Історично склалося так, що українська філософія не набула світового визнання, проте вона має цілу низку таких особливостей, що роблять її своєрідною, унікальною та неповторною.

Розглядаючи перше питання, слід зауважити, що українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. Але в цілому філософія супроводжує всю цивілізовану історію України. Можна виділити такі особливості української філософії: вона постає переважно внутрішнім явищем української культури; українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання; переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей; дуже сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі слов’янства; сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні міркування. Основними рисами класичної української філософії виступають: світоглядна толерантність і синтетичність; екзистенційний характер філософування; індивідуалізм і персоналізм; кордоцентризм.

Перше питанняпередбачає дати чітке визначення українського світоглядного менталітету та об'єктивних передумов становлення давньослов'янської міфології, філософії віри, надії, любові і свободи як переддень філософської думки. Необхідно зазначити вплив введення християнства на розвиток світоглядної культури Русі, акцентувати увагу на філософському тлумаченні єдності, патріотизму і сили духу, яке присутнє у літописах, церковно-богословських творах цього періоду. Потрібно розкрити зміст агіографічної літератури, сутність ідей ісихазму та ареопагітизму.

У відповіді на наступні питання варто виділити основні етапи розвитку української філософії і дати їм коротку характеристику:

1. князівська доба(з часів християнізації Київської Русі до ХІІІ – сер. ХІV ст.). Релігійно-етична проблематика стає головною у цей період.

У Київську Русь філософія прийшла разом із християнством; під впливом візантійської духовної традиції в Київській Русі від самого початку стали відомими ідеї давньогрецьких та візантійських філософів (Піфагора, Геракліта, Сократа, Платона, Арістотеля, Сенеки). Але з часом започатковується нова філософська традиція, яка базується на уявленнях русичів про святість та значення книжкової мудрості, - “філософствування у Христі”, коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя. Тому вся давньоруська філософія була схильною більшою мірою до морального повчання та життєвої настанови і меншою мірою – до абстрактно-теоретичного системотворення. Проте намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині також мало місце в давньоруській філософії. Про це свідчать такі джерела філософської думки Київської Русі: “Повість врем’яних літ”, “Слово про закон та благодать” Київського митрополита Ілларіона, “Шестидень” Іоанна, “Повчання” Володимира Мономаха, “Слово Данила Заточеника”, “Житіє Кирила філософа”, “Бджола” та ін. Характерним для філософської думки Київської Русі є той факт, що людина тут розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.

У подальшій історії Україна втрачає свою державну самостійність, входячи до складу різних держав. Проте включення більшої частини її території у склад Речі Посполитої відкриває русинам (українцям) шлях до європейської освіти. На Україну приходять ідеї гуманізму, реформаційні віяння. Багато українців отримали змогу навчатися в найкращих університетах Європи, а повертаючись на Батьківщину – приносили на рідну землю сучасні філософські погляди, ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження (Петро Кордован, Юрій Дрогобич, Павло Русин, С.Оріховський-Роксолан та ін.).

2. часи козаччини(ХVІ – ХVІІІ ст.). Так званий період бароко у культурі і відповідно у філософії, який найбільше виявився в поєднанні античної і християнської духовної традиції, а також у надзвичайній символічності, алегоричності, риторичному пафосі.

Розкриваючи даний етап розвитку української філософської думки у відповіді на третє питання, необхідно відмітити, що важливу роль в суспільному житті України ХVІ ст. відіграли братські школи (найвпливовішими були Острозька і Київська), на базі яких виникає професійна філософія, а згодом – вищі навчальні заклади. Виникає плеяда письменників-полемістів (Г.Смотрицький, М.Смотрицький, С.Зизаній, І.Вишенський), які впроваджували раціоналістичний спосіб критики католицьких догматів і схоластики.

Варто підкреслити, що саме Києво-Могилянська академія відіграла видатну роль у поширенні науки та освіти в Україні. Вона надала новго поштовху у розвитку філософії: філософські курси академії були були досить ґрунтовними, широкими за проблематикою; вони базувалися на типових пізньосхоластичних курсах західних університетів, проте включали у свій зміст і новітні дані науки.

Відповідаючи на четверте питання, слід зазначити особливе місце в історії української філософії, яке посідає творчість Г.С.Сковороди (1722 – 1794). Він створив власну, цілісну і багато в чому оригінальну концепцію філософсько-поетичного світосприйняття, в якій найбільше цінувалося злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Основними ідеями його вчення є ідея про три світи макрокосмос, мікрокосмос та світ Біблії); дві натури (видиму, чуттєву, але несправжню і невидиму, духовну, вічну та чисту); заклик до самопізнання; увага до голосу серця (серце є осередком духовного життя людини); вчення про споріднену працю, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій.

3. філософія періоду романтизму (ХІХ – поч. ХХ ст.). У відповіді на п’яте питання варто зазначити, що в цей період домінує соціально-філософська проблематика, зокрема проблема співвідношення особистості і суспільства, людини і нації, та екзистенціально-антропологічна проблематика, які найбільше виражені у творчості М.Гоголя, П.Куліша, Т.Шевченка, П.Юркевича, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського та ін.

Слід відмітити, що наприкінці ХVІІ – на початку ХІХ ст. в Україні поширюються ідеї просвітництва, німецької класичної філософії, європейського романтизму. В університетах починає інтенсивно розвиватися професійна світська філософія, яка досягає високих інтелектуальних результатів.

Важливо зазначити, що одним з найвидатніших постатей філософії періоду романтизму стає П.Юркевич. він піддав критиці раціоналістичну просвітницьку ідеологію, вульгарно-матеріалістичні і натуралістичні концепції людини. Створює вчення про серце як осередок, центр духовного життя особистості, як сферу примирення науки і релігійної віри. Своєрідним продовженням ідей Юркевича стала екзистенційна Київська школа кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Характеризуючи українську філософію кінця ХІХ – ХХ ст. у відповіді на шосте питання, бажано докладніше розкрити погляди на зв’язок мови та мислення у поглядах О.Потебні, акцентувати увагу на творчості київської екзистенційно-філософської школи новітнього періоду української філософії (М.Бердяєв, Л.Шестов, В.Зеньковський та ін.), особливостей розвитку філософської думки в діаспорі (В.Липинський, Д.Донцов, Д.Чижевський, І.Мірчук).

На завершення теми варто зазначити, що українська філософська думка ХХ ст. розвивається кількома потоками: в соціалістичній Україні, в Західній Україні та в діаспорі, де створюються наукові осередки та досить плідно працює ціла низка мислителів.