Тема 3. Філософська думка епохи античності

1. Загальна характеристика античної філософії.

2. Досократична філософія V11– V ст. до н.е.

3. Класична грецька філософія V – 1V ст. до н.е.

4. Концептуальна характеристика основних напрямів елліно-римської філософії кінця 1V –1 ст. до н.е.

Основні категорії: поліс, фізис, архе, атом, космос, ідея (ейдос), гілеморфізм, ноос (нус), софістика, майєвтика, атараксія, космоцентризм, натурфілософія, логіка.

Література

1.Антология мировой философии. В 4-х т.– М., 1969.– Т.1, ч. 1.

2.Асмус В.Ф. Античная философия. Учеб. пособие. Изд. 2-е, доп.– М.: Высшая школа, 1976.

3.Аристотель. Сочинения: В 4-х т.– М., 1983.– Т. 1–4.

4.Богомолов А.С. Античная философия.– М.: Изд–во МГУ.– М., 1985.

5.История философии в кратком изложении.– М., 1991.– С. 67–195.

6.Платон. Государство // Соч. в 3 т.– М., 1972.– Т. 3.– С. 18–112.

7.Платон. Банкет. Тімей // Читанка з історії філософії. Книга 1. Філософія Стародавнього світу.– Київ, 1992.

8.Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии: Уч. пособие.– М., 1981.

Методичні рекомендації:

Антична філософія є першою історичною формою європейської філософії. В античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку. Завдяки сприятливим умовам вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.

В першому питанні необхідно звернути увагу на умови, що сприяли появі феномену античної філософії: географічно-кліматичні, культурно-історичні, соціальні; відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини, талановитість, активність та рухливість стародавніх греків.

Розгляд даного питання потребує аналізу етапів розвитку античної філософії: досократичного (VII – VI ст. до н.е.; основні питання – сутність та першопочаток світу, походження та устрій космосу); класичного (V – IV ст. до н.е.; основні питання – проблема людини, її свідомості та мислення); елліністичного (IV ст. до н.е. – VI ст. н.е.; особливу увагу найбільш відомі філософські школи цього періоду – стоїчна, епікурейська, неоплатонічна – приділяли проблемам людської особистості, сенсу та призначенню людського існування). На завершення відповіді на питання необхідно також виділити найважливіші особливості античної філософії: автономний характер розвитку філософії, її відкритість та доступність (всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією); терпимість до різних ідей та позицій; пластичність (здатність набувати різних форм та виявлень); динамічність у розвитку.

У відповіді на друге питання слід приділити увагу натурфілософському спрямуванню досократичної філософії. Оскільки філософія цього періоду (мілетська, піфагорейська, елеатська школи, атомістів) намагалася з'ясувати, що є перошосновою сущого, то варто проаналізувати погляди філософів на субстанцію, проблеми світобудови, закони буття та основи світу. Окрему увагу слід приділити стихійній діалектиці Геракліта, числовій структурі Космосу у Піфагора, поняттю „Богофілософа” та єдності світу у філософії Ксенофана, проблемі співвідношення буття і небуття, мислення і буття у поглядах Парменіда, апоріям Зенона, боротьбі двох начал – Любові й Ненависті як джерела існування Всесвіту Емпедокла, буттю як множині атомів у філософії атомістів.

Розкриваючи третє питання, слід відзначити, що в період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Платон і Арістотель створюють дві основні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну. Необхідно охарактеризувати вчення Платона про світ ідей та його співвідношення з реальним світом. Показати, в чому полягала критика Арістотелем вчення Платона про ідеї, висвітлити його погляди на співвідношення матерії та форми.

При висвітленні четвертого питання необхідно проаналізувати діяльність наступних філософських шкіл епохи еллінізму: епікурейської, скептичної, стоїчної і неоплатонівської. Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб’єктивно спрямованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття – відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя. В цьому плані заслуговує уваги натурфілософія Епікура та його етика, стоїцизм як „філософія порятунку”, скептицизм як філософія сумніву, протиставлення, суперечностей, неоплатонізм як продовження вчення Платона.

На завершення варто зазначити, що антична філософія проходить певний завершальний цикл: від осмислення космосу – через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах – до входження в засади людської суб’єктивності.