Тема 9. Державний устрій та правові засади Візантії

Мета заняття: освітня - формування поняття централізованої держави, на прикладі Візантійської імперії; виховна - виховувати почуття патріотизму при розгляді історії спорідненої держави, розвиваюча - закріплення навичок порівняльного аналізу.

План

1. Виникнення і розвиток Східної Римської імперії.

2. Суспільний і державний лад Візантії.

3. Право у Візантії.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: сенатори, дінати, куріали, феми, стратіг автократор, констисторія, Дігести, Інституції, Еклога, патріарх, префект преторія.

1. Початком Візантійської імперії прийнято вважати 395 р., коли імператор Феодосій І розділив Римську державу на дві частини -східну і західну. Столицею східної частини став Константінополь.

Історія Візантії знає такі періоди:

І - IV середина VII ст. : розкладання рабовласницького ладу, початок розвитки феодальних відношень;

II - середина VII ст. - І половина XI ст. - становлення і розвиток феодальної держави;

III- друга половина ІХ-ХІІ ств. : створення централізованої монархії;

IV - 1204 р. - 1453 р.: ослаблення центральної влади, падіння Візантії.

Падіння Візантійської імперії було викликано внутрішніми причинами, що прискорили кризу держави. Візантійська імперія зіграла помітну роль в історії людства і зробила значний вплив на політичний, соціально-економічний і культурний розвиток народів Південної і Східної Європи, а також Закавказзя.

2. Суспільний лад у Візантії в період феодалізму мав ряд особливостей: 1) збережені в раннє середньовіччя міста як центри ремесла і торгівлі; 2) централізований державний апарат і податкова система; 3) відсутність станової замкнутості панівного класу, розвитої васально-ленної системи; 4) нетривкість торгово- ремеслових корпорацій, сільської общини, міських комун.

У цілому суспільний лад Візантії Х-ХІІ ст. можна уявити таким чином. Все населення країни ділилося на стани з визначеними для кожного з них правами й обов'язками, що переходять у спадщину:

1) У служивий стан входили сенатори -значні землевласники, що займали найвищі державні посади. Служива, церковна знати, обласні начальники, середні землевласники складали прошарок динатыв (від грецького "динатос" - могутній). Дрібні землевласники, що входили до складу міських курій і відали міського керування, рештою міських земель в оренду, збором податків і т.д., звалися куріалами.

2) Духівництво було звільнено від прямих податків, військової служби і виконання "брудних" повинностей (хлібопечення, молотьба).

3) Селянство являло собою досить строкату картину. Зберігалися селяни - общинники, загальнодержавні селяни, які "сиділи на землі", що належить скарбниці й імператору. Збіднілі селяни, що здали свою землю багатим, називалися апорами (від грецького "апорія", тобто безвихідь). Виділялися також містоти - наймані робітники. У ХІ-ХІІ ст. за рахунок вільних і державних селян збільшується число феодальне залежних, приватновласницьких селян - парики.

4) Міське населення також було неоднорідним.

5) Раби займали самий нижчий щабель соціального східця. У Х-ХІ ст. їхнє положення декілька поліпшується: вони одержали право укладати церковний шлюб, могли мати майстерні, за убивство раба покладався штраф.

Візантія була централізованою, стійкою державою, що носила назву ромейської, тобто римської. На чолі стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів, що володів усією повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади; він був верховним покровителем і захисником християнської церкви. Затверджуються грецькі титули: василевса (царя) і автократора (самодержця). Імператор видавав закони, призначав і зміщав вищих чиновників, був верховним суддею, головнокомандувачем армією і флотом.

Центральне керування зосереджувалося в Державній раді (консисторії, пізніше - синкліті). Вона була вищим органом при імператорі, керувала поточними справами держави, обговорювала законопроекти, здійснювала деякі судові функції.

До вищих відомств імперії, що очолювали логофети, належали міністерства внутрішніх справ (поліції), іноземних справ, військове, фінансове. Заміщення вищих посад було привілеєм сенаторської знаті, що підрозділялася на 18 розрядів (титулів), кожний заміщав чітко визначені посади, перехід у більш високий розряд надавав право на більш високу посаду.

3. У період із IV по VII ст. були створені кодекс Феодосія і знаменитий "Звід Юстиниана", промова про яке піде нижче. З наступних кодифікацій можна назвати "Еклогу" (726 р.) - збірник цивільних і карних законів, добре відомий у слов'янських державах, "Землеробський закон" (VII в.), що санкціонував існування сільських общин у Візантії і регламентував їхній правовий побут; "Військовий закон" і "Морський закон", що містили статут військової дисципліни, норми оплати екіпажа, правила підтримки порядку на кораблі; "Номоканони" - збірники церковного і світського права.

Найбільше значним пам'ятником права Візантії був Звід законів імператора Юстиниана, складений у 529-534 р. Законодавство переслідувало декілька цілей: 1) прагнення призвести в систему старе право, успадковане від Рима і багато в чому вже не відповідне змінам, що принесли із собою феодалізація імперії; 2) надія зміцнити монархію; 3) бажання додати блиск правлінню імператора - вихідця з простих селян.

Дуже розвитим було обов'язкове право. Збереглися зобов'язання з договорів і деліктів. Існували договори закупівлі-продажу, міни, наймання, позики. Угоди укладалися письмово.

Шлюбно-сімейне право регулювалося нормами церковного православного права. Шлюбу повинно було передувати заручення, а для визнання самого шлюбу дійсним необхідним умови. Старанно регламентувався розвід, що був можливий при вчиненні одним із подружжя державного злочину, при замаху на життя чоловіка, через перелюбство або легковажне поводження дружин. Спадкове право визнавало спадкування за заповітом і за законом.

Карне право носило яскраво виражений класовий характер, винесення вироку залежало від соціального стана, приналежності до того або іншого стана як правопорушника так і жертви. Діти до 7 років і безумні не були суб'єктами права і не відповідали за убивство.

Судовий процес по кримінальних справах був слідчим, інквізиційним. Суддя допитував обвинувачуваного і свідків окремо, їхнього показання фіксувалися в письмовому виді. Свідків викликали по розпорядженню судових органів, явка була обов'язкової. Суд міг зажадати від них приношення присяги.