Тема 10. Середньовічна держава в Азії. Особливості східного середньовічного права

Мета заняття: освітня - уяснити загальні риси східного феодалізму та його специфіку в державному ладі і правових засадах в Арабському халіфаті, Індії, Кітаї та Японії; виховна – виховувати негативне ставлення до деспотичних форм правління і правового укладу середньовічних східних держав; розвиваюча – вироблення навичок порівняльного аналізу історико-політичних і правових явищ.

П л а н

1. Загальна характеристика східного феодалізму.

2. Арабський халіфат та мусульманське право.

3. Середньовічна держава і право в Індії.

4. Середньовічні держава і право в Китаї та Японії.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: халіфат, шейх, саід, іслам, халіф, диван, емір, каді, коран, шаріат, сунна, фетва, адат, магараджа, дхарма, падишах, дхармашастри, шеньши, мандарини, конфуціанство, самурай, сьогун.

1.Феодалізм на Сході значно відрізнявся від європейського. Його головні особливості: 1) співіснування феодального укладу з патріархально-родовими та рабовласницькими відносинами; 2) розповсюдження державної власності на землю, яка поєднувалась з общинною 3) селяни не були прикріплені до землі; 4) певна розмитість класових меж; 5) збереження контролю феодалів над містами.

Великий вплив на розвиток феодалізму у Японії мала двохсотлітня штучна ізоляція країни від зовнішнього світу. На Індію деформуючий вплив справило поступове завойовування території європейськими колонізаторами, що почалося з XVI сторіччя.

Великий вплив на хід історичного розвитку країн Сходу справило широке розповсюдження державної власності на землю. Це утримувало розвиток приватної власності, перешкоджало створенню системи барського господарства. Відсутність барського господарства та панщини призвела до того, що селяне не були прикріплені до землі окремих феодалів. Станова неповноцінність «простолюдина» закріплялася правом, релігією, громадськими порядками.

Основними рисами азіатської форми держави були: освячення влади монарха релігією, державна власність на землю, необхідність ведення у загальнодержавному масштабі суспільної праці та безправ’я «простолюдинів».

Найрозповсюдженішою формою східної феодальної держави була східна деспотія, яка мала теократичний характер: голова держави був водночас і головою церкви; поведінку людини регламентувала релігія; Норми права та моралі були тісно пов’язані з релігією.

2. Виникнення держави у арабів - Арабського халіфату - у першій половині 7 ст. було пов’язано з появою нової релігії – ісламу. Її засновник – Мухаммед – став першим головою держави, що мала теократичний характер. Головою держави був халіф, що мав світську та релігійну владу. Його влада була маже необмеженою. Його помічник – візир. Центральними органами державного управління були дивани. Територія халіфату поділялась на провінції - емірати, якими управляли еміри. Наприкінці 8- на початку 9 ст. емірати починають відділятися від халіфату, проголошують незалежність, халіф зберігає владу лише над частиною Месопотамії та над Аравією.

Соціальне становище людини в Арабському халіфаті залежало від її релігії: немусульмани знаходились в приниженому становищі. Верхівку панівного класу складала мусульманська знать нащадки членів родини Мухаммеда та його сподвижників. Серед мусульман привілейоване становище займали араби. В державі зберігалося рабство. Раби, хоча і мали власне майно, не визнавалися суб’єктами права.

Таким чином, Арабський халіфат відносився до ранньофеодальної держави, арабська держава мала теократичний характер, халіф обмежувався в своїй владі лише Кораном.

Тут не склався становий устрій з ієрархією станово-корпоративних груп. Юридичний стан людини визначався його віросповіданням: немусульмани знаходилися у приниженому становищі. Верхівку пануючого класу складала мусульманська знать. Селянство розпадалося на безліч етнічних груп. У містах був відсутній розвиток ремісницького виробництва, яке б орієнтувалося на внутрішній ринок. На найнижчій сходині соціальної драбини знаходилися раби.

Вища влада - духовна (імамат) та світська (емірат) - була в руках халіфа. Вищий урядовець - візир. Усі вищі чини призначалися халіфом. Центральним органом державного керування були дивани (з військових справ, внутрішніх справ та ін.). Територія халіфата розподілялася на провінції, якими керували військові намісники - еміри. Велика роль армії визначалася доктриною ісламу (газават).

Основними джерелами мусульманського права (шаріату) були: Коран, сунна, адати, іджима, фетва, фірмани (слід знати значення цих понять).

Основні цінності, які захищалися ісламом,- релігія, життя, розум, продовження потомства, власність. За сутністю посягання на них, а також за характером покарання усі злочини зводяться до трьох видів. Покарання могли бути альтернативними (дійя), малася релігійна спокуса (каффара).

Було покладено початок формуванню основних правових земельних статусів (хиджаз, вакф, мульк, ікта). Розглядаючи сімейно-шлюбне право, зверніть увагу на безумовну перевагу чоловіка.

Що стосується кримінального права, то йому присутні архаїчність, відсутність загального поняття злочину, слабкий розвиток співучасті, рецидиву та ін.

Судові функції були відокремлені від адміністративних. Право вершити суд належало каді - знавцям шаріату. Прокурора та адвоката мусульманський процес не знав.

3. Феодалізація в Індії призвела до перебудови станово-класової ієрархії. Чотири старі варни збереглися, але у зміцненому вигляді, «перетворюючися» на касти. Це - специфічна риса суспільного устрою Індії з її мозаїчним характером класів пануючих та експлуатуємих.

Державне керування будувалося у відповідності з ісламською релігійною доктриною теократичної монархії. Центральне державне керування дуже нагадує Арабський халіфат.

Судова система була подібна до інших мусульманських країн. Суд було відділено від адміністрації, він вершився казіями у великих містах.

Найбільша увага приділялася сімейно-спадковим відношенням та праву власності. Карні справи розглядалися мусульманськими суддями.

4. У розвитку феодалізму в Китаї, суттєву роль відігравала надільна система землекористування (2 половина ІІІ сторіччя), за якою більша частина землі оголошувалася державною власністю, а самостійні селяни перетворювалися на податних тримачів державних земель. Ця система вимагала суворого обліку селянських прибутків; з цією метою селянство було поділено на особливі адміністративні одиниці (система «п’ятидворів» зберігалася певний час).

На чолі держави був богдихан, його родичі, князі. За маньчжурів (1644-1911р.р.) було встановлено режим феодальної реакції та національного поневолення.

За станово-класовим поділом китайського суспільства станові розбіжності охоронялися законом, традицією і закріплювалися обсягом прав та обов’язків. Існувало три стани:

І - привілейовані «благородні» особи, заможні купці та велике панство, які до них приєднувалися, а також нова службова аристократія, чиновництво (шеньші);

ІІ - простонароддя, «дрібний люд» (дрібні землевласники, ремісники);

ІІІ - «підлі люди» - неповноцінні вільні (арендатори, наймити) та безправні (державні і приватні раби).

Імператор мав вищу законодавчу та судову владу. Далі стояли державна рада та імператорська канцелярія. На чолі центрального апарату знаходилися голови 6-ти відомств. Поясніть роль цензорату у керуванні.

Судовий процес має інквізиційний характер. Велику роль у формуванні та застосуванні права у феодальному Китаї зіграло вчення Конфіція, яке з ІІ ст до н.е. стало офійійною державною ідеологією. Особливістю сімейно-шлюбного права було збереження багатьох рис дофеодального періоду.

Характерними рисами китайського кримінального права були об’єктивне поставлення, принцип колективної відповідальності, покарання членів родини злочинця. Метою покарання було залякування.

У становленні японської ранньофеодальної держави в 5 столітті, важливу роль відігравали реформи Тайка. У ХІІ ст. встановлюється перший сьогунат, або правлення військово-феодальної олігархії. Опорою режиму стало привілейоване дрібномаєткове військово-службове дворянство (самураї).

Революція Мейдзі (1867-1868 р.р.) скинула владу сьогунів та відновила владу імператора. До влади прийшов буржуазно-дворянський уряд, який став на шлях проведення буржуазних соціально-економічних перетворень.

Японське суспільство поділялося також на стани, що в цілому співпадало з класовими межами. Такий поділ офіційно визначався формулою «сі - но - ко - сьо» ( сі - самураї, но - селяни, ко - ремісники, сьо - торговці).

Починаючи із ХІІ ст., реальна влада була зосереджена в уряді сьогуна - бакуфу. Тут незмінною ланкою урядового механізму були органи, які здійснювали жорсткий контроль за діяльністю імператорського двору та феодальних князів.

В усі провінції призначалися військові губернатори. Спеціальні поліцейські інспектори - мецке - здійснювали таємний нагляд за всім населенням країни.

Японське феодальне право розвивалося під міцним впливом китайського та було проникнене конфуціанськими моральними догмами. Важливим джерелом права був Кодекс Тайхоре (701 р.), головною метою якого було упорядкування створеної надільної системи, а також Кодекс «ста законів» (1742 р.), який мав яскраво виражальний становий характер. У японському кримінальному праві цього періоду діяв принцип об’єктивного поставлення, були відсутні поняття провини та неосудності. Судовий процес носив інквізиційний характер.