Заліковий модуль 2. Культура україни в новий та новітній час.

Розділ курсу лекцій «Культура України в Новий та Новітній час» передбачає розгляд лекційних питань, що стосуються культурних процесів, які відбувалися на теренах нашої країни протягом досить тривалого періоду.

Це період козацької епохи і формування культури українського бароко і зародження нового етапу в українській культурі, що відбувається під впливом гуманістичних ідей західноєвропейського Відродження.

Це розвиток культурологічних процесів в українській державі ХІХ століття, під час якоговідбувається активне спрямування сил української еліти з політичної діяльності на культурницьку.

І, нарешті, культура новітнього часу – періоду розвитку культури України з першої третини ХХ століття і до сьогодення, українська культура на межі сторіч, що супроводжується досягненнями високого розвитку та історичної зрілості національної української культури, Вихід їкультури нашої держави на європейський та світовий рівень і зв'язок з новими формами світової культури, відродження національної культури ми можемо спостерігати і зараз.

Змістовий модуль 6. Козацька епоха і формування культури українського бароко (друга половина ХVІІ-ХVІІІ століття).

План

1. Історичні передумови формування культури козацької держави.

2. Особливості стилю бароко в образотворчому мистецтві та архітектурі.

3. Розвиток літератури й театру.

1. Історичні передумови формування культури козацької держави.

Загальновідомо, що розвиток культури так чи інакше залежить від перебігу політичних та соціальних процесів.

Духовна культура України другої половини XVII — кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність і державність. Це була боротьба з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Все це найяскравіше виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у війнах. З утворенням Польсько-Литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна боротьба 1648—1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького. Майже від початку повстання Xмельницький підтримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо розумів, що це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Але польські поразки в Україні підштовхнули Москву до нових переговорів з гетьманом, які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди. До того ж російський цар Олексій побоювався, що Xмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти. За цією Переяславською угодою (1654 р.) Україна визнає протекторат московського царя, зберігаючи при цьому свою цілковиту автономію і дістає військово-політичну допомогу Москви проти Польщі. Але згодом між Московією і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б. Хмельницький незабаром помер, а війна закінчилася Андрусівським перемир'ям. Андрусівський договір закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну. Незадоволення від поділу території козацької держави між Польщею та Московією спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької постаті.

Проте українська культура XVII-XVIII ст. розвивалася, незважаючи на складні історичні умови. Більше того, саме цей період дослідники називають золотою добою української культури. Українську культуру того часу нерідко називають "українським бароко", "козацьким бароко", маючи на увазі, з одного боку, внесок саме цього соціального прошарку в розвиток культури, так і загальнонаціональний патріотичний дух, що пронизував тогочасну українську культуру, з другого боку.

Отже, незважаючи на вкрай складні історичні, суспільно-політичні реалії, незважаючи на те, що друга половина XVII ст. супроводжувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму, загальний культурний рівень тодішньої України був достатньо високий. Український народ у другій половині XVII —XVIII ст. зберіг духовну єдність, національну орієнтованість культурної традиції, спромігся збагатити скарбницю національної духовної культури. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687—1709 pp.), Івана Скоропадського (1709—1722 pp.) і Кирила Розумовського (1750—1764 pp.) перебувала на рівні найосвіченіших країн Європи.