2. Особливості стилю бароко в образотворчому мистецтві та архітектурі.

Точне походження терміна бароко невідоме. Бароко (у перекладі з італійської -“неправильний” або “химерний”) – стиль європейської культури ХVІІ – ХVІІІ ст., центром якого була Італія. Для бароко характерні тяжіння до урочистості, перевантаження декором, просторовий розмах, злиття різних видів мистецтв і водночас автономія окремих жанрів, переважання дуже складних композицій, контрастність, панування яскравих кольорів, асиметрія, напруженість, динамічність образів, поєднання реальності та ілюзії.

Поєднання власних українських традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або “козацьким” бароко. Хронологічні рамки бароко в Україні сягають двох століть - ХVII-го та ХVIIІ-го.

Існує декілька класифікацій українського бароко.

1. За територією бароко поділяють на правобережне і лівобережне.

2. Відомий поділ українського бароко за соціальною приналежністю на два рівні - так зване верхнє (або аристократичне) та низове (демократичне) бароко. Представниками першого прийнято вважати українську шляхту та козацьку старшину. Низовий рівень уособлювали міщани, селяни та рядове козацтво.

3. В розвитку українського барокового стилю можна достатньо виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII —початок XVIII ст.), зрілий (1720 —1750 pp.) і завершальний (друга половина XVIII ст.).

Українське бароко має свої особливості, що простежуються у всіх видах мистецтва того часу: - усі явища культурного і мистецького життя пронизує український патріотизм буквально. Епоха українського бароко характеризується вельми помітною патріотичною героїзацією Хмельниччини та визвольних змагань козацтва загалом;

- значне переважання творів духовних над світськими;

- фольклоризація стилю, яка найбільш відчутно проявилася у широкому використанні народних орнаментів в образотворчому мистецтві;

- українські митці не тільки спираються на власний фольклор, а й використовують в своїх творах найкращі здобутки античності;

- акцентований символізм;

- українське бароко в архітектурі характеризується гармонією будівель з навколишньою природою.

У стилі бароко споруджені церква Різдва Богородиці (1696 р.) у Києво-Печерській лаврі, Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) і храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.).

Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644—1709 pp.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, оновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Внаслідок заходів І. Мазепи було закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської лаври, Миколаївський собор. У бароковому стилі перебудовано Софійський собор, Успенську церкву лаври та Михайлівську церкву Піддубицького монастиря.

Одним з найхарактерніших творів цього періоду стала брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві (архітектор Йоганн Готфрід Шедель). Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності Й.Г.Шедель вирішив у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 p.), а також Лаврській дзвіниці (1744 p.). Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) у с. Великі Сорочинці на Полтавщині.

З другої половини XVIII ст. почався завершальний період розвитку стилю українського бароко, де великий вплив мала творчість видатних майстрів європейської школи: в Західній Україні — німця за походженням Б.Меретина, в Східній — італійця за походженням В. Растреллі й українця І. Григоровича-Барського. Б. Меретину і В. Растреллі властиве щедре використання монументально-декоративної скульптури — статуй, ваз.

Мистецькі твори В. Растреллі вирізняються елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне для Андріївської церкви в Києві (1753 p.), Михайлівської церкви в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.) і Троїцькому соборі в с. Новомосковському на Дніпропетровщині (1778 p.).У цей же час за проектом Растреллі було збудовано Маріїнський палац, що є сьогодні державною резиденцією Президента України.

Творцем архітектурного Києва у другій половині XVIII ст. був вихованець Київської академії І. Григорович-Барський (1713— 1785 pp.). Його вважали учнем В. Растреллі, оскільки він гармонійно поєднував у творчості національні та західноєвропейські традиції, вибудував чимало барокових споруд на київському Поділлі, ворота і церкву Кирилівського монастиря, церкви св. Покрови, Миколи Набережного й інші споруди.

На Київщині жив і творив видатний будівничий Степан Ковнір (1695—1786 pp.). За його участю споруджені барокові дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, церква Антонія Феодосія у Василькові (1759 p.), Троїцька церква (1767 р.) у Китаївській пустелі поблизу Києва.

Чудовою пам'яткою барокової архітектури на західноукраїнських землях став славетний собор св. Юра у Львові (1745—1770 pp.) Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р.н. невідомий — 1759 р.). Меретин — автор проекту барокової ратуші в Бучачі на Тернопіллі. Окрім храму св. Юра в бароковому стилі у Львові споруджені Бернардинський єзуїтський та Домініканський костели, церква св.Петра і Павла, Святодухівський собор, Королівський арсенал та багато інших будівель.

Значні досягнення монументальної архітектури пов'язані з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів виконували народні майстри на чолі з відомим російським різьбярем Сисом Шалматовим. Дев'ятиверхий Троїцький собор у с. Новомосковському (1773— 1778 pp.), збудований Якимом Погребняком, — найбільша і найвища тогочасна дерев'яна будівля в Україні. Саме про неї розповідає у своєму романі "Собор" О. Гончар.

Риси українського бароко своєрідно виявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) засвідчуює, що автор знав європейську архітектуру. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. належали палаци графа К. Розумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах.

Образотворче мистецтво. Інтенсивний розвиток архітектури XVII-XVIIIст. супроводжувався в Україні значним піднесенням монументально-декоративного мистецтва. Український живопис розвивався у трьох видах: монументально-настінний, станковий іконопис та портрет. Монументальний живопис цього часу поділявся на культовий і світський. Основна сфера культового живопису - храмові розписи і монументальні твори до вівтарів та іконостасів. Помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Частиною храмового живопису став ктиторський портрет. У розписах храмів зображали фундаторів (ктиторів), історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра I, включаючи видатних козацьких гетьманів (особливою пишністю відрізняється настінний портрет Богдана Хмельницького), представників козацької старшини. Майстерно був виконаний настінний портрет гетьмана Самойловича в Троїцькому соборі Густинського монастиря.

Світський живопис. Монументально-декоративний живопис прикрашав не лише культові, а й гро­мадські споруди, житла козацької старшини, заможних міщан, купців. Розписи на історичні, міфологічні та морально-побутові теми мали будинки Ки­ївської академії, Переяславської семінарії, у палацах гетьманів, старшин та царських фаворитів.

У станковому живописі чільне місце займав іконопис. Найяскравішими іконописцями є представники жовківської школи Іван Руткович (іконостас для церкви св. П'ятниці у Жовкві). Сьогодні цей іконостас зберігається у Львівському національному музеї; ікона "Христос і Магдалина, ікона "Христос у Ветанії", "Архангел Михаїл", "Архангел Гавриїл", "Трійця", "Подорож в Еммаус"), Иов Кондзелевич ("Успіння Богоматері", "Вошестя Христове", "Антоній і Феодосій"). Його шедевр — монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698—1705 pp. (тепер експонується у Львівському національному музеї).

Яскравим явищем у мистецтві Закарпаття була творчість Ілича Бродлаковича (II половина XVII ст.), визначного майстра іконостасів (родом з Галичини). В іконах з іконостасу церкви Різдва Богородиці (м. Мукачево) художник дотримується традиційного для українського іконопису співвідношення яскравих соковитих тонів.

Відомим іконописцем XVIII ст. був придворний іконописець гетьмана К. Розумовського Г. Стеценко. Його пензлю належить бароковий іконостас у с. Потеличі. Національна традиція іконопису помітна і в ранній період творчості В. Боровиковського.

Помітну групу становлять художники, які перенесли свою творчу діяльність за межі України вже після свого творчого сформування. У XVIII ст. проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д. Левицький - родом з Києва, В. Боровиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А. Лосенко.

Оригінальним жанром у станковому живописі стали картини, що створювалися зазвичай народними майстрами. Популярність здобули картини із зображенням опришків, козака-бандуриста ("Козак Мамай") та ін. Серед народних картин на історичні теми відзначався пишністю оригінальний твір "Богдан Хмельницький з полками", виконаний у другій чверті XVIII ст. для Суботівської церкви.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і відомих козацьких старшин. Відомими портретистами того часу були Дмитро Левицький (1735—1827 pp.), Володимир Боровиковський (1757—1825 pp.) і Антін Лосенко (1737—1777 pp.).

В другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей, прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.

Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690 p.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип і Карпо Балашевичі. Їхні вироби дотепер прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Ермітажу й інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, гайдаки.

Значне місце посідали вироби з гутного скла, що мали широкий і різноманітний асортимент. Особливо популярними були зображення козаків, музикантів, різних тварин.

З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, пов'язані з художнім прикрашанням побуту, одягу і житла.