Посібник помічника судді загального суду

РОЗДІЛ 6
ДІЯЛЬНІСТЬ ПОМІЧНИКА СУДДІ
ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ
З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
ТА ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ.................................................................	348
6.1. Діяльність помічника судді Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ................	348
6.2. Діяльність помічника судді Верховного Суду України...............	354
РОЗДІЛ 7
ПОСАДА ПОМІЧНИКА СУДДІ
У ДЕЯКИХ ЄВРОПЕЙСКИХ ДЕРЖАВАХ......................................................	357
7.1. Статус і роль помічників суддів
у судових системах європейських держав.......................................	357
7.2. Статус помічника судді у польській судовій системі........................	364
7.3. Правовий статус помічників суддів у судовій системі Австрії.........	376
7.4. Помічники суддів у судовій системі Франції.....................................	397
Список використаних джерел.....................................................................	420
Рекомендовані джерела ...............................................................................	424
ДОДАТОК 1
Результати обговорень засідань «круглих столів»
щодо правового статусу помічника судді в Україні ................................	426
ДОДАТОК 2
Рекомендації щодо моделі посади помічника судді
в судовій системі України ............................................................................	441
ДОДАТОК 3
Основи роботи з пакетом Microsoft Office.................................................	450

10	ПОСІБНИК ПОМІЧНИКА СУДДІ ЗАГАЛЬНОГО СУДУ

ВСТУП

Зміни, що сталися в Україні за останні десятиріччя, показують, що вона стала на шлях розбудови правової держави. У зв'язку з цим особливого значення набувають такі вічні цінності як гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина. У правовій державі людина, її права і свободи проголошені найвищою цінністю, їх визнання і забезпечення відповідними гарантіями - найважливіший обов'язок держави.

Виходячи з вимог ст. 3 Конституції України, людина її права і свободи визнаються найважливішими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави. Зазначене свідчить, що найдоступнішим інститутом захисту прав громадян у сфері правових відносин є саме суди першої інстанції. Крім того їхня діяльність покликана сприяти підвищенню авторитету держави. Саме суд є органом, що здійснює реалізацію гарантій та захисту прав від імені держави від будь-яких посягань і порушень.

Суди здійснюють судову владу самостійно, незалежно від чиєї б то не було волі, підкоряючись тільки Конституції України і Закону. Якість цієї діяльності, включаючи доступність судової влади, оперативність, розумність і справедливість правосуддя забезпечують не тільки судді, а й їхні помічники, інші службовці апарату. Звідси підвищення вимог до рівня кваліфікації кадрів та необхідність підготовки працівників апарату на високому професійному рівні. Така робота має багато специфічних особливостей, належну кваліфікацію спеціаліст отримує тільки безпосередньо в практичній діяльності.

Тим часом, питанню професійної підготовки кадрів для судових органів з боку наукової громадськості поки що не приділяється достатньо уваги. Законодавство України, на жаль, поки ще не містить розроблені на належному рівні інструкції і рекомендації з ефективного виконання помічниками суддів своїх професійних обов'язків.

Проблемам підвищення продуктивності праці активно займається наука адміністративного управління в США, Західній Європі і Азії. Система адміністративного управління дозволяє вирішити два основні завдання, спрямовані на зростання продуктивності праці: перший - завдання раціональної організації праці; друга - завдання мотивації кожного службовця до продуктивної і якісної праці.

Цілком природно, що відправлення правосуддя неможливо без чіткої організації роботи апаратів судів. У роботі судів не повинно бути випадків

ВСТУПРОЗДІЛ 1

11

тяганини, грубості і неуважного ставлення до громадян. Саме тому в цій роботі автори зробили спробу сформувати прикладні рекомендації різногалузевого характеру, основним адресатом яких є помічники суддів судів загальної юрисдикції.

Посаду помічника судді в загальних судах України було запроваджено відповідно до Закону України «Про судоустрій» 2002 року. Фактично на рівні місцевих судів ця посада почала запроваджуватися з 2005 року. В судах України назріла необхідність введення інституту помічника судді, оскільки при колосальному обсягу роботи, що виконується суддею, вимагалось розвантажити суддю від виконання рутинної технічної роботи під час підготовки та при розгляді судових справ.

Слід відзначити, що протягом майже п’яти років функціонування посади помічника судді в місцевих загальних судах, помічники суддів проявили себе ефективними працівниками апарату суду, здатними істотно допомогти суддям в умовах зростаючого навантаження. Згідно з діючим законодавством України, помічник судді не виконує дій із здійснення правосуддя, але надає судді допомогу в рамках встановлених повноважень. Його основними завданнями є складання для судді проектів документів; підбір законодавства та судової практики, необхідних для розгляду суддею конкретної справи; ознайомлення учасників процесу з матеріалами судових справ; підготовка матеріалів для розгляду судової справи та контроль за виконанням відповідних документів тощо. Делегування частини повноважень (підготовка проекту рішення суду) помічнику дозволило значно збільшити продуктивність роботи судді. Таким чином, вирішення проблеми збільшення обсягу роботи судді в останні роки стало можливим завдяки введенню посади помічника судді.

Не дивлячись на важливість роботи помічника судді і його незамінність для судді, його правовому статусу на законодавчому рівні не було приділено належної уваги. До липня 2010 року посада помічника судді лише згадувалася в законі про судоустрій, а правовий статус фактично було врегульовано на рівні наказу Державної судової адміністрації, що затверджував Типову посадову інструкцію помічника судді. Протягом багатьох років дискутувалося питання судової реформи, в якій роль та місце помічника судді згадувалися у контексті необхідності надати судді право підбирати собі помічника. Інші аспекти діяльності помічника судді на державному рівні не досліджувалися і не піднімалися. Ретельний аналіз посади помічника судді місцевих загальних судів було проведено в рамках реалізації Проекту ЄС «Прозорість та ефективність функціонування судової системи України: компонент державної служби». Крім суто аналітичної роботи було також проведено низку «круглих столів» під час яких обговорювалися питання удосконалення правового статусу помічника судді, надавалися рекомендації до законопроекту про

12	ПОСІБНИК ПОМІЧНИКА СУДДІ ЗАГАЛЬНОГО СУДУ

судоустрій та статус суддів. В результаті в новому Законі України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року з’явилася окрема стаття 151 «Помічник судді загального суду», яка частково врегулювала правовий статус помічника судді на законодавчому рівні.

Так, у даній статті встановлено, що кожний суддя суду загальної юрисдикції може мати помічника, правовий статус і умови діяльності якого визначаються цим Законом та положенням про помічника судді, що затверджується Радою суддів України. Помічником судді може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту і вільно володіє державною мовою. Помічники суддів Верховного Суду України повинні також мати стаж роботи в галузі права не менше трьох років. Помічники суддів прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до апарату відповідного суду, на них поширюється дія Закону України «Про державну службу». Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді. Помічники суддів з питань підготовки справ до розгляду підзвітні лише відповідному судді. Період перебування на посаді помічника судді зараховується до трудового стажу за спеціальністю такого помічника. Станом на листопад 2010 року Положення про помічника судді Радою суддів України ще не затверджено. У цьому документі мають знайти відображення ті питання, яких немає в Законі, зокрема порядок відбору помічника, порядок проходження ним державної служби, підпорядкування та відносини з керівником апарату та головою суду, відносини з апаратом суду, кадрове оформлення помічника судді, порядок і підстави звільнення з посади, враховуючи той факт, що суддя сам безпосередньо здійснює добір помічника та багато інших. Отже, на момент створення даного Посібника, функції, посадові обов’язки, права та відповідальність за неналежне виконання службових обов’язків помічником судді визначені Типовою посадовою інструкцією, що затверджена Наказом Державної судової адміністрації України 20 липня

2005 року № 86.

Безперечно, введення до закону про судоустрій і статус суддів окремої статті про помічника судді є кроком вперед у визнанні та врегулюванні правового статусу помічника. Однак, на нашу думку, деяке коло питань залишається не вирішеним і робота з удосконалення правового статусу помічника судді має продовжуватися. Зокрема необхідно переглянути роль та місце помічника судді в місцевому загальному судді з метою перетворення цієї посади у престижну правову професію, яка сприятиме функціонуванню ефективної судової системи. Головним стимулом для особи, що обіймає цю посаду, має стати кар’єрне зростання: робота помічником — як крок на шляху до суддівської посади.

Варто також пам’ятати, що за об’єктивними обставинами помічник судді,

ВСТУПРОЗДІЛ 1

13

сприяючи здійсненню правосуддя виконує не тільки функції помічника судді, але й фактично секретаря судового засідання. Так, заміна секретаря судового засідання під час слухання справи (за відсутністю останнього, секретар не має відповідних навичок, тощо), фіксація ходу судового засідання за допомогою технічних засобів фактично виконується помічником судді.

Узв’язку з цим, на нашу думку, слід також внести зміни до процесуальних кодексів, в яких слід відмітити процесуальні права та обов’язки помічника судді як особи, сприяючої здійсненню правосуддя. Зокрема необхідно детальніше встановити порядок відводу та самовідводу помічника судді, а також порядок вирішення заявленого відводу; визначити обмеження помічника судді бути представником в судді, а також зазначити право вести журнал судового засідання та протоколу судового засідання в разі відсутності секретаря судового засідання. Доцільно також надати помічнику судді право брати участь у розгляді судових справ, зокрема заміщувати секретаря судового засідання; право підписувати не процесуальні документи інформаційного та організаційного характеру, пов’язані з розглядом судових справ; надати інші процесуальні права, наприклад, видавати судові накази. Більш детально про можливі напрямки подальшого реформування посади помічника судді в місцевих загальних судах можна дізнатися із додатків до даного Посібника.

Усамому Посібнику міститься низка рекомендацій для майбутніх і діючих помічників суддів, які, на думку авторів, можуть стати їм у пригоді при виконанні щоденних службових обов’язків.

14	ПОСІБНИК ПОМІЧНИКА СУДДІ ЗАГАЛЬНОГО СУДУ

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПОСАДИ ПОМІЧНИКА СУДДІ В УКРАЇНСЬКИХ СУДАХ

1.1.Історичні передумови запровадження посади помічника судді

Сучасна судова система України є результатом розвитку та напрацювання багатьох поколінь, які жили та працювали на нашій землі. Незалежно від форми правління, адміністративно-територіального устрою, державної належності тощо у минулому, судова система сучасної України увібрала в себе найкращий досвід та напрацювання минулих років. Запровадження в українських судах посади помічника судді є результатом історичного еволюційного розвитку незалежної і демократичної української держави взагалі та її невід’ємної складової - судової системи зокрема.

В історії становлення судочинства в Україні можна виділити такі періоди.

Судочинство часів Київської Русі. Виникнувши на основі звичаєвого права суд періоду Київської Русі в першу чергу був поставлений на службу панівному стану, послідовно обстоював і захищав інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Судова система Київської Русі була розгалуженою. Існували князівський, боярський і общинні та церковні суди. Судових органів, як особливих державних структур не існувало. Суддями були князі, посадники, волостителі та ін. Судовий процес носив обвинувально-змагальний характер. Природа судової влади була характерна для феодальної держави, коли феодал (князь) обособлював в собі органи законодавчої, виконавчої та вищої судової влади. Суд, зважаючи на активну і безпосередню участь самих сторін у процесі (змагальний характер процесу), виконував лише функції посередника. Щоправда, щодо справ про тяжкі злочини проти феодалів і князівської влади використовувались форми розшукового (слідчого) процесу – князі з помічниками самостійно здійснювали розслідування і судочинство.

Судочинство Запорозької Січі, ввібравши в себе класичне римське право і трансформувавши окремі елементи права Великого князівства

РОЗДІЛ 1

15

Литовського по суті залишалось індивідуальним і самобутнім. Його базис – українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської Русі, відображало національний інтерес запорозького козацтва. Суддівські функції у запорізьких козаків виконувала вся військова старшина, представники якої були головними помічниками кошового отамана. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. Він вирішував долю кожного козака, затверджуючи судові вироки, і в першу чергу смертні. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію. Функцію технічної допомоги здійснював військовий писар. Він від імені кошового отамана та товариства складав і підписував документи, очолював Січову канцелярію, був начальником для всієї військової старшини, що займала посади писарів в паланках та в похідних командах. Посаду військового писаря займали високоосвічені люди, обізнані на іноземних мовах і латині.

Судова система України в складі Російської імперії в першу чергу характеризується наявністю меж у застосуванні правових норм до певної соціальної групи суспільства (що було характерним для всіх європейських держав того часу). Принципи змагальності, гласності, наявність інститутів касації та адвокатури дозволяють говорити про намагання створити демократичні інститути судової влади в монархії. В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що на початку ХІХ сторіччя судова система в Україні не була єдиною. Так, у Слобідській Україні, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Надстановими були совісні і надворні суди, які були створені на рівні губерній. Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для селян і дворян), а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). Головною судовою інстанцією тут був Генеральний суд.

20 листопада 1864 р. на підставі Судових статутів була проведена судова реформа. Вона проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Також заснувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Але все ще залишалися станові суди — церковні, військові, волосні, а також окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

В ході реформи 1864 р. створювалася подвійна система судів: місцеві — одноособовий мировий суддя, повітовий з’їзд мирових суддів і Сенат, а також загальні суди — окружні суди, судові палати й Сенат.

Зазначимо, що в окружних судах при розгляді кримінальних справ

16	ПОСІБНИК ПОМІЧНИКА СУДДІ ЗАГАЛЬНОГО СУДУ

запроваджувався інститут присяжних засідателів, списки яких, погоджені з губернатором або градоначальником, складали земські та міські управи.

Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. В чотирьох губерніях (Полтавській, Херсонській, Катеринославській,Таврійській) створювалися місцеві та загальні суди.

Судова влада та судочинство Центральної Ради УНР та Директорії.

Аналізуючи законодавчу й організаційну діяльність Центральної ради, можна дійти висновку, що протягом досить незначного часу існування УНР цей державний орган постійно працював над створенням і забезпеченням повноцінного функціонування власної української судової системи та виробленням із цією метою законодавчої бази для утвердження судової влади як однієї з рівноправних гілок державної влади

Згідно із Законом Центральної ради від 17 грудня 1917 р. в УНР передбачались три апеляційні суди: Київський (для Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і Подільської губерній), Харківський (для Харківської, Катеринославської губерній та Бердянського і Мелітопольського повітівТаврійської губернії) іОдеський (дляХерсонської губернії та Дніпровського повіту Таврійської губернії). Повноваження Київського апеляційного суду було поширено також на судові установи Холмщини і Підляшшя.

Слід зазначити, що радянський уряд паралельно також приймав різні нормативно-правовіакти зреформуваннясудовоїсистеми, якісуперечили змісту вище охарактеризованих та були спрямовані на знищення судових органів, створених владою Української Народної Республіки.

Зокрема, 22 листопада 1917 року був прийнятий Декрет про суд №1, який мав великий вплив на розвиток законодавства в інших союзних республіках. Відповідно до нього скасовувалися всі старі суди і законодавство, закріплювалися принципи нової судової системи.

23 грудня 1917 року Центральна Рада в розвиток попередніх нормативних актів прийняла закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і Апеляційних Судів». Відповідно до цього закону посади судді і прокуратора Генерального і Апеляційного судів могли займати особи з вищою освітою, проте за обранням 3/5 голосів присутніх членів Центральної Ради; суддями могли бути і особи без вищої освіти. Особи, які відповідали зазначеним умовам і бажали бути обраними в судді Генерального і Апеляційних судів, подавали про це заяви в Центральну Раду через Генерального секретаря судових справ. Крім того, передбачалось, що Генеральний і Апеляційні суди мали право пропонувати Центральній Раді через Генерального секретаря судових справ кандидатів на вакантні посади, затверджених загальними зборами

РОЗДІЛ 1

17

суду. Генеральний секретар судових справ вносив у Центральну Раду список всіх кандидатів, з яких Центральна Рада таємним голосуванням простою більшістю голосів обирала необхідну кількість.1

Слід зазначити, що того ж дня, 23 грудня 1917 року, був прийнятий ще один закон «Про урядження Прокураторського догляду на Україні», згідно з яким в апеляційних і окружних судах утворювались посади прокураторів і старших прокураторів, які призначались Генеральним секретарем судових справ На підставі прийнятої в липні 1918 року першої Радянської Конституції було видано ряд законодавчих актів, які визначали основи судочинства, цивільного та сімейного права.

Початком юридичного оформлення судоустрою Радянської України було видання Народним Секретаріатом 4 січня 1918 року постанови «Про введення народного суду на Україні», ст. 1 якої передбачала наступне: «Віднині на всій території Української Народної Республіки ліквідуються усі діючі до цього часу судові установи: окружні суди, судові палати, військові і морські суди, комерційний суд у м. Одесі, волосні і мирові суди». Згідно з даною постановою на Україні організовувались дільничні народні суди з розрахунку один на 10 000 чол.(ст. 6) і, крім того, повітові і міські суди по одному в кожному повіті і місті, виділеному з повіту (ст. 7). До складу суду як дільничного, так і повітового чи міського, входило десять суддів, з них два постійних і вісім чергових. Вироки і рішення виносились іменем України. Справи розглядались у складі одного постійного судді і чотирьох чергових. Ні апеляційний, ні касаційний порядок перегляду справ цією постановою не впроваджувався. Вироки і рішення народних судів (дільничних, повітових і міських) були остаточними і підлягали негайному виконанню. У зв’язку з цим, на відміну від судочинства РРФСР, суди другої інстанції згідно з даною постановою не організовувались, а це було безумовними недоліками організації судових органів УРСР2.

У березні 1918 р. було здійснено спробу розпочати реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося в підготовці утопічного проекту Закону “Про організацію судів Республіки на землях”.

Радянське судове будівництво посилюється у січні і на початку лютого 1918 р. В цей період воно не мало змоги спиратися на радянське законодавство внаслідок його незадовільного стану. Навіть ті закони, які видавалися, не завжди своєчасно надходили на місця. Хоча 10 січня 1918 p. вже була оприлюднена постанову Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. “Про введення Народного суду”.

1ЦДАВОУ. - Ф. 2209. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 32.

2Д. С. Сусло. Історія суду Радянської України.(1917-1967 рр.). – К. , 1968. – С.6-18.

18	ПОСІБНИК ПОМІЧНИКА СУДДІ ЗАГАЛЬНОГО СУДУ

Другим особливо важливим правовим актом цього періоду був декрет Ради Народних Комісарів УРСР від 14 лютого 1919 р. «Про суд», яким ліквідовувались «буржуазно-поміщицькі» суди (генеральний суд, судові палати, окружні суди, з’їзди мирових суддів, мирові суди, суди військові, морські, волосні, комерційні) та всі установи і організації, що були при них, і затверджувалося тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, за яким в Україні, як і в РРФСР, створено дві самостійні судові системи: 1 – народні суди і ради народних суддів; 2 – революційні трибунали. Положення встановлювало, що народні суди діють у складі одного постійного судді і двох народних засідателів, обираються міськими Радами робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а у волостях– виконавчимикомітетамиРаддепутатів. Допідсудностінародних судів належали всі кримінальні і цивільні справи, за винятком підсудних революційному трибуналу. Цим положенням в Україні було організовано єдиний народний суд (не менш, як один на район). Впроваджувався також касаційний порядок оскарження вироків і рішень народних судів.

За тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 року були ліквідовані повітові і міські народні суди. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд. Кількість таких судів в кожному місті і повіті і район його дії визначались в містах – міськими радами, а в повітах – повітовими виконкомами рад. Як касаційна інстанція в кожному повіті були створені Ради (з’їзди) народних суддів. До них входили всі народні судді повіту. У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення опору класових противників. Тому в системі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 p. запроваджувало революційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 p. – 3 членів трибуналу.

В процесі подальшого судового будівництва Рада Народних Комісарів УРСР 26 жовтня 1920 року прийняла нове Положення про народний суд, за яким народні судді мусили мати обов’язків стаж роботи, теоретичну або практичну підготовку. Запроваджувався також новий порядок, за яким судді, обрані Радами на місцях, затверджувались і могли бути достроково відкликані губвиконкомами.

Нова економічна політика вимагала перебудови судової системи. Правовою основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 року, яка затвердила «Положення про судоустрій УСРР». Цей документ був майже точною копією «Положення про судоустрій РРФСР» від 31 жовтня 1922 року. Згідно з Положенням в Україні створювалась єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УРСР.

РОЗДІЛ 1

19