3. Фінансова політика в умовах перехідної економіки

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відпо­відно до чинних законів чи адміністративних рішень, можна виділити три типи фінансової політики: жорстка регламента­ція, помірна регламентація, політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна час­тина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визнач­аються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установ­леними законами чи адміністративним рішеннями.

Така полі­тика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або у разі обмеженості фі­нансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефектив­на, тому що підриває стимули до продуктивної діяльності, адже її фінансовим продуктом - доходом - більше розпоря­джається держава, ніж його власники - юридичні та фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централізації національного продукту.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі й охоплює обмежену частину фінансових відносин - взаємо­відносини з державою, окремі сегменти та елементи взаємо­відносин на кредитному, фондовому, валютному та страхово­му ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства у цілому та інтереси окремих юридич­них і фізичних осіб. Вона забезпечує цим особам достатні сти­мули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу держа­ві впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формуван­ня максимальної заінтересованості суб'єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. За цієї політики, в основному, регламентуються тільки взаємовідноси­ни з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переваж­на частина фінансових відносин за таких умов регламентуєть­ся на договірних засадах між окремими суб'єктами.

Нині в Україні основне завдання фінансової політики полягає у відновленні кредитоспроможності держави. Уряд України сьогодні не може позичати великі суми грошей як на внутрішньому ринку у вітчизняних інвесторів, так і на зовнішньому ринку. Здебільшого це пояснюється браком довіри. Єдиним джерелом зовнішніх запозичень для уряду України залишаються кредити іноземних урядів, які надаються не в межах комерційної угоди, а у вигляді фінансової допомоги. Повернення довіри кредиторів держави також є стратегічним завданням фінансової політики України.

Крім того, фінансова політика має сприяти створенню ефективної системи соціального захисту населення та соціальних гарантій, насамперед через трансфертні платежі бюджету, які перерозподіляють податкові доходи, отримані від суб’єктів оподаткування, на користь тих, хто найбільше потребує державної допомоги ( діти, безробітні, інваліди, малозабезпечені).

Правильно вибрана стратегія фінансової політики визначає реалізацію всіх економічних і соціальних зрушень у країні.

Найважливішими умовами результативності фінансової політики є:

- врахування дії об’єктивних економічних законів розвитку суспільства;

- вивчення та використання досвіду попередніх етапів господарського будівництва;

- врахування специфіки сучасних умов, а також змін у зовнішній та внутрішній політиці;

- комплексність у розробці заходів, пов’язаних із удосконаленням фінансових відносин.

Таким чином, фінансова політика – це дієвий інструмент впливу на всі аспекти соціально-економічного життя у країні. Використання її інструментів дає змогу подолати будь-які труднощі. Але при цьому необхідно дотримуватись певних принципів її впровадження:

- послідовності;

- визначеності;

- доцільності;

- продуманості;

- виваженості кожного напрямку її дії.

В умовах перехідної економіки саме вибір типу фінансової політики є найбільш складною проблемою. В Україні дуже важко оцінити, який саме тип політики використовується в да­ний час і який найбільш доцільно використовувати. Адже ви­знати у цілому нинішню політику як жорстку регламентацію навряд чи буде правильно. Водночас вона і не завжди помірна, і тим більше не є політикою мінімальних обмежень.

Це пояс­нюється тим, що фінансова політика нашої держави в окремих її напрямах суттєво різниться. Так, у податковій політиці до­сить чітко виражена жорстка регламентація – достатньо наве­сти приклад визначення оподатковуваного прибутку, який у регламентації доходить до дрібниць. Можна навести й інші приклади, зокрема валютне регулювання. Загалом переважає якщо не жорстка, то досить відчутна регламентація.

Одним з головних завдань у даний час є поступовий пере­хід в усіх сферах до політики мінімальних обмежень, яка на­дасть більше прав у фінансовій діяльності суб'єктам підприєм­ництва, установить відповідні передумови і стимули до еко­номічного зростання. Безумовно, дуже важливо при цьому не втратити регулюючої та спрямовуючої ролі держави. Однак реалізація її координуючої дії має бути підсилена не кількісно (втручанням у всі сфери діяльності юридичних і фізичних осіб), а якісно на основі використання обмеженого кола інст­рументів і важелів цілеспрямованої та високоефективної дії.

Вироблення та реалізація фінансової політики ґрунтується на певних економічних теоріях. На даний час сформувались два базових напрями світової економічної думки - кейнсіанський та неокласичний, їх постійне протиборство призвело не до перемоги якоїсь однієї теорії, а до взаємозбагачення і взаєморозвитку. Чіткі межі між ними все більше і більше стираю­ться, але, водночас, навряд чи коли-небудь зникнуть повністю.

Наявність саме двох напрямів розвитку економічної думки по­яснюється досить просто. Макроекономічна стабільність (а саме на її досягнення насамперед спрямована фінансова полі­тика) - ні що інше як урівноваженість двох складових: сукуп­ного попиту і сукупної пропозиції. Представники неокласич­ної школи роблять наголос на впливі в бік пропозиції, тоді як кейнсіанці вважають, що необхідно регулювати попит.

Оскільки попит і пропозиція - це два діалектично взає­мозв'язані явища і їх не можна розглядати окремо. Врешті-решт макроекономічне регулювання можна здійснювати, впли­ваючи як на пропозицію, так і на попит.

Реалізація фінансової політики забезпечується через фінансову систему держави, яка відіграє надзвичайно важливу роль у розвитку суспільства, її побудова і подальша оптимізація передбачають вирішення таких завдань:

- формування, концентрація й оптимальне розміщення фі­нансових ресурсів, достатніх для виробництва певного обсягу національного продукту;

- забезпечення максимальної ефективності використання наявних фінансових ресурсів, тобто максимізація обсягів ви­робленого національного продукту;

- установлення оптимальних пропорцій розподілу і пере­розподілу національного продукту для повного забезпечення потреб громадян, підприємств і держави;

- усебічне сприяння залученню всіх тимчасово вільних ко­штів юридичних і фізичних осіб через інституції фінансового ринку на інвестиції в економіку;

- формування страхових фондів із метою мінімізації різ­номанітних ризиків і відшкодування втрат фінансових ресур­сів і доходів;

- забезпечення впливу фінансів на регулювання пропорцій соціально-економічного розвитку, на макроекономічну стабі­лізацію й економічне зростання.