Briukhovetska_Kinomystetstvo
.pdfком новаторський прийом. Треба віддати належне режисерові, який домігся, щоб фільм не дублювався російською, а йшов мовою оригіналу. Відкриттями стали і багато операторських прийомів молодого Іллєнка, який досі мав справу з урбанізованим світом. І тим більш вражаюче, що його ручна камера з такою силою і експресією показала світові Гуцульщину. Суб’єктивність його камери розкривалася не тільки в рухливості та експресивності, здатності бачити світ очима персонажів. До цього додалися дивовижна промовистість (завдяки об’єкту знімань) та емоційна напруга кольору. Заслуга оператора в розширенні меж та можливостей кіно, у вирішенні колористичних завдань, в композиційної довершеності як кожного кадру, так і монтажних фраз, дуже велика. Завдяки високій інформативності зображення, фільм передав візуальне багатство світу, одним із його персонажів була природа.
Однак у своєму фільмі Сергій Параджанов не описував радянської дійсності, він розповідав про досвід універсальний, замикаючи його у формі трагедії. Драматичними мотивами його фільмів є любов, вірність, страждання, смерть. Януш Ґазда звернув увагу на релігійність його творчості: «У «Тінях» перша любовна сцена розігрується серед релігійних ікон, в сяючій свічками церкві: молоді Іван і Марічка виявляють любов тільки поглядами, без слів, під звуки церковного співу»9.
Згодом, коли було оголошено війну поетичному кіно, як один із аргументів проти нього висували тезу: в таких фільмах губиться людина, в них незатишно акторові. Звичайно це не так. Особливості акторської гри у фільмах «поетичних» інакші, аніж у сюжетних чи психологічних. Це не так гра, як проживання життя героя. Це означає, знову-таки, що не можна за принципами кіно сюжетного творити в кіно поетичному. Але якщо світ С. Параджанова актор сприйме як художню даність, тоді йому стане в ньому природно і затишно. Це підтвердила не тільки робота Івана Миколайчука, Лариси Кадочникової у фільмі «Тіні забутих предків», а й талановиті роботи у фільмах цього напряму Б. Хмельницького, Б. Брондукова, К. Степанкова, Ф. Панасенка, В. Симчича, а також Д. Мілютенка, за плечима якого був величезний акторський досвід і школа Леся Курбаса.
Сергій Параджанов після міжнародного тріумфу фільму, запропонував сценарій «Київські фрески», й хоча були проведені кінопроби, дозволу на нього не одержав. Те саме сталося і з наступним його сценарієм — «Інтермеццо» за М. Коцюбинським. Радянська система робила все, щоб утруднити йому життя, вважала його за особу, небезпечну для системи. А 17 грудня 1973 року його було арештовано і засуджено до п’яти років ув’язнення. Завдяки зусиллям західних інтелектуалів
його випустили на свободу на рік раніше, але дозволу жити в Україні він не одержав.
Досвідчений актор Дмитро Мілютенко був готовий сприйняти естетичні вимоги метафоричної образності у «Криниці для спраглих»
361
неблагополуччя. Піщана пустеля — ось наслідок бездушності людини у ставленні до собі подібних і до природи взагалі. Режисер показав, як стрімко деформується мораль молодих нащадків Левка, для яких зайвими стали і любов до рідного села, і до ще живого батька, і до вже покійної матері. Така мораль, позбавлена почуття обов’язку, патріотизму, нічого, окрім нищення усього живого, й не могла принести.
Але ця драма не вписувалась в межі радянської ідеології.
Постановою ЦК КП України від 30 червня 1966 року фільм було за-
боронено. Його вперше показали 1988 року і він мав значний успіх за кордоном.
1968 року Юрій Іллєнко поставив «Вечір на Івана Купала» за оповіданням Миколи Гоголя, де у метафоричній формі підкреслив небезпеку тотального зла, яке здатне спокусити і погубити людину. Цей новаторський фільм також спіткала доля попереднього, хоча на полицю офіційно не клали, але після короткого демонстрування заборонили як незрозумілий для широких мас. Як і «Криниця», він виринув з небуття наприкінці 1980-х і стало зрозуміло, що час не зашкодив йому, навпаки, його зображальна винахідливість заясніла ще з більшою силою. «Вечір» вражає творчою самобутністю, яка інтенсивно переосмислює, пропускає через власне бачення багаті скарби народної творчості. Фільм має велике значення з погляду розширення засобів кіномови особливо в розробленні і практичному застосуванні колористичних вирішень. Ю. Іллєнко витворює власний художній світ, в якому панує
«Вечір на Івана Купала».
Юрій Іллєнко. 1968
363
зображальна розкіш: погляд Іллєнка-оператора продовжує відігравати важливу роль в його режисерських роботах і не в останню чергу це пов’язано з тим, що він не цурається полотна і пензля, експериментує в образотворчому мистецтві, мав кілька персональних виставок.
Фантазія і вигадка режисера (він же й автор сценарію) поляризується у фільмі на полюсах добра і зла. Зло, персоніфіковане в образі Басаврюка, користуючись нещастям людини, прагне знищити добро. Лінія боротьби проходить в людських душах (хоча фільм і не психоло-
гічний, ми майже фізично відчуваємо страждання Петра). Ю. Іллєнко не тільки використав, а й збагатив філософську концепцію літературного твору, пов’язану з народним розумінням гріха. Народні перекази про нечисту силу, характерні дійства ряджених були невід’ємною частиною духовного життя народу, сягали корінням культу сил природи. Очевидно, виходячи з «поганської» концепції, режисер у такому несподіваному світлі показав священиків в епізоді Петрового видіння, коли він, намагаючись пригадати як скоїв злочин, знову провалюється у прірву й, побачивши довкола себе безліч крихітних церков і батюшок з хрестами, прагне знайти у них захисту, але досить тільки на мить з’явитися нечистій силі, як усі попи вмить розлітаються. Зображення набирає бурлескних рис. У фільмі збережено і гоголівську стилістику, і загадковий світ «Звенигори» О. Довженка. Насамперед, коли йдеться про химерне переплетення реального і вигаданого, уявного і дійсного. Важливо відзначити й таку особливість: у картині немає суб’єктивних відчуттів чи переживань автора. І в той же час об’єктивні події подаються крізь своєрідну призму — світобачення митця, його душу.
Ю.Іллєнко розгорнув картину того, як людина переступає небезпечну межу, за якою втрачає совість; як гине, піддаючись діям демонічних сил, невинна душа. Фільм не просто акцентує, а зображає сам процес падіння у всій послідовності, застерігає від небезпеки занапащення.
Черпаючи колористичне багатство у народних розписах, режисер домагається його інтенсифікації за допомогою руху. Особливо активною є драматургія кольору у сценах Петрового божевілля, коли в буквальному значенні «згущуються» барви розписів, нервово кружляючи, створюючи атмосферу тривоги, біди. В цьому випадку саме колористичними змінами постановник домагається необхідного ефекту.
Усвоїй ранній творчості, у численних висловлюваннях з її приводу
Ю.Іллєнко доводив, не абсолютизуючи цієї тези, що шлях кіно — яскрава зображальність. Режисер мав цілковиту рацію, заперечуючи безкрилий реалізм, буквальне слідування літературному творові. Він вважав, що інтерпретація режисером чужих творів повинна бути власним його
творінням. І не зашифрованість метафор, як це твердили деякі критики, була метою режисера. Він прагнув мобілізувати асоціативне мислення глядача, виявляючи нові, несподівані смисли на основі давно відомого твору Гоголя. Активна композиція кожного кадру, колорит, звуки, рух,
364
акторська пластика — все це режисер виводив на нові рубежі можливостей кінематографічної форми. Він активно залучив ті жанри, які в Україні склалися історично,— вертеп, бурлеск, обрядові дійства. Фільм став важливим внеском у розвиток українського кіно.
Отже, найбільший здобуток українського кіно 1960-х — 1970-х дістав назву поетичного кіно. Режисери поетичного кіно знайшли свій ґрунт і ним стала народна творчість — образотворча, театральна (вертеп), музична й пісенна (найпослідовніше народну музику й пісню в
кіно освоював Іван Миколайчук).
Дехто заперечує термін «поетичне кіно». Але твір, що має образну систему і вибудуваний на метафорах, метоніміях, гіперболах, паралелях, асоціаціях має називатися поетичним. Термін «поетичне кіно» доречний ще й і як антитеза кіно приземлено-побутовому, сюжетнореалістичному. Термін усталився — і не тільки тому, що зазнав гоніння
ійого навіть заборонено було згадувати аж до 1987 року, а й тому, що українські фільми, які цей напрям складають,— «Тіні забутих предків», «Та, що входить в море», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Камінний хрест», «Совість», «Білий птах з чорною ознакою», «Захар Беркут», «Пропала грамота», «Вавилон ХХ» — формувалися під знаком української поезії та поетичної прози. Судіть самі: на характері «Криниці для спраглих» та «Камінного хреста» позначилося і кінодраматургічне мислення автора сценаріїв І. Драча і його потужноемоційна, філософська поезія. Безсумнівно, поетом екрану був актор, режисер, сценарист І. Миколайчук, чиє світобачення було органічним
ісаме йому вдалося консолідувати сили цього напряму, певною мірою стимулювати появу поетичних фільмів і впливати на їхній характер (участь у написанні сценаріїв, підібраний ним музичний ряд до «Білого птаха з чорною ознакою», «Пропалої грамоти», «Вавилона ХХ», «Такої пізньої осені»). Характер прози М. Гоголя, М. Коцюбинського, В. Земляка, до яких зверталися кінорежисери, теж поетичний. Вона формувала і характер зображення: не буквальна копія реальності, а умовно-метафоричні, отже поетичні образи, пошуки відповідних засобів кіно для адаптації першоджерела.
Стиль кожного з представників поетичного кіно, безперечно, свій. Зокрема, «Тіні забутих предків» не віддаляють нас від дійсності разом з тим підносячи її до поетичних узагальнень, осмислення людського життя. Параджанов звертався до безпосередньої реальності, яка у цьому фільмі як феномен естетичний перевершувала найяскравішу вигадку. «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка, разом із дотриманням етнографічної точності такої місцевості, як Подніпров’я, є прикладом
свідомої стилізації.
Напрям був цілком правомірний. Але офіційна влада перекрила йому шлях до глядача. Труднощі у сприйнятті фільмів штучно перебільшувались. Для того, хто любив українське народне мистецтво, фільми
365
ці були доступні. Польського критика Я. Ґазду вони зачарували саме нестандартністю поетичного вислову, а польський літературознавець Б. Бакула, високо оцінив фольклорний струмінь у «Тінях»: «Зачарування гуцульським фольклором, світом давніх традицій і вже не існуючих більше культур мало причини настільки очевидні, наскільки й глибокі. Фольклор був прапором тотожності, сферою невисловленого міфу, знаком приналежності до національної спільноти». Партійна влада, ідеологія, цензура зробили все, аби в українському кіно біль-
ше не з’являлися такі фільми як «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих» і «Вечір на Івана Купала».
Піком піднесення українського кіно був 1968 рік, коли, крім «Вечора» виходить і «Камінний хрест» Леоніда Осики, і «Хто помре сьогодні» Віктора Греся, і «Совість» Володимира Денисенка.
У «Совісті» за сценарієм Василя Земляка йдеться про епізод Другої світової війни — каральну акцію гітлерівців в одному з українських сіл, про масову загибель мирних жителів, які стали заручниками через випадковий терор партизанів, про неадекватну ціну, яку заплачено за вбивство одного німецького офіцера. Фільм також викликав підозри офіційної влади і був заборонений (відновлений і показаний 1990 року, пізніше за інші, оскільки довгий час вважалося, що єдина копія фільму була втрачена).
Трагедійним звучанням пронизані фільми Леоніда Осики, який після закінчення ВДІКу повернувся до рідного Києва, на студію ім. О. Довженка, де ще студентом проходив практику на фільмі В. Денисенка «Сон» і зняв короткометражну картину «Двоє» з акторами Антоніною Лефтій та Іваном Миколайчуком. Його дипломна робота «Та, що входить в море» — експериментальна стрічка без жодного слова, побудована на тонких відчуттях взаємин з природою, відчуттях, які передають пізнання світу суто кінематографічними засобами. Для оцінки фільму важко знайти відповідні слова — адже там важать зображення (оператор Михайло Бєліков) і музика (композитор Володимир Губа).
Фільм «Камінний хрест» — свою вершину — Леонід Осика поставив, коли йому було 28 років. Це один із ключових кінематографічних творів українського кіно 60-х років. Всі фільми цього режисера пронизані смутком і філософськими роздумами про людину, про історію, про духовний світ народу, про художника і його покликання. Творча заслуга Леоніда Осики і в тому, що він умів відкривати акторів — в його фільмах уперше знялися Борислав Брондуков, Борис Хмельницький, Антоніна Лефтій, Василь Симчич, пізніше — Віктор Фокін, Світлана Князєва, Сергій Романюк. Його шанували всі, хто мав можливість пра-
цювати з ним: кіносценарист Іван Драч, кінооператори Михайло Бєліков, Валерій Квас, Володимир Башкатов, художники Георгій Якутович, Людмила Семикіна, композитор Володимир Губа. Печать його особистості відчувається найбільшою мірою в «Камінному хресті» — тут ор-
366
ганічно поєдналися його захоплення життєвою правдою на екрані й висока міра правди естетичної, вміння використати кінематограф для талановитого втілення обох цих правд.
Леонід Осика був впевнений, що кінематографічну мову треба шукати не в замкнутому середовищі кіностудії, а там, де фільм знімається: автентичність і конкретика мали протистояти штучності, а цю автентику можуть принести на екран тільки реальні люди з реального Снятина чи Белелуї, нащадки тих, кого увічнив у своїх новелах Василь
Стефаник. Режисерові допомагав його художній смак і глибокі знання європейського мистецтва. В естетиці фільму можна знайти відгомін Рембрандта і Брейгеля. Варто тільки згадати порізані зморшками обличчя селян, страдницькі, але ще повні життєвих сил, їх мовчазні, але такі, що проникають у душу, погляди. Ця мовчазність героїв фільму — від важкої нужди, яка, як злий фатум, зривала їх із рідних місць і несла за океан, у невідоме. Цю гіркоту можна було б зобразити порізному. Осика обрав трагедійну тональність — це світовідчуття було йому притаманне.
Побут початку ХХ століття, який уже відійшов, але силою кіно повернувся, не був самоціллю, хоча його автентичність важко переоцінити. Це був простір для роздумів про вічне: вимушене прощання з рідною землею. Це був вихід за межі існуючої реальності. «Камінний хрест» — фільм, знятий у документальній манері, розповідав про історичний факт, зафіксований у однойменній новелі Василя Стефаника,— від’їзд до Америки першого емігранта з Галичини, яка була тоді у складі Австро-Угорської імперії, Івана Ахтемійчука. Стефаник розумів, яким горем була для галицьких селян розлука з рідною землею, де ще панував патріархальний лад і традиційна культура, саме в цьому ракурсі й подавав історію Івана Дідуха. Відрив від своєї землі і став основною подією фільму Леоніда Осики.
«Камінний хрест» відсилають на всесоюзний кінофестиваль у Ленінград, де він здобуває нагороди. Проте в російському журналі «Октябрь» лунає грізний окрик — фільм критикується за «неуставні» відносини між «жертвою і катом». Це зашкодило подальшому просуванню фільму на міжнародні фестивалі. Але попри те, у Лодзінській кіношколі на прикладі цього фільму вивчали кінорежисуру.
Нелегка доля спіткала і перший фільм молодого режисера, випускника ВДІКу Віктора Греся. 1967 року на студії ім. О. Довженка він зняв «Хто помре сьогодні» — як дипломну роботу за сценарієм, написаним разом із Віктором Мережком. Хоча інкримінувати цій роботі щось крамольне важко — йдеться про героїзм радянських воїнів під час
війни, але на той час на студії викристалізувалось неоголошене протистояння сил: з одного боку — наростання творчої атмосфери, яка прийшла разом з молодими митцями, а з другого — поруч із намаганнями поставити митців у звичні рамки — зростає недовіра до їхньої ідеоло-
367
гічної благонадійності. Гресь вирішував цю фабулу в епічному ключі. Не підкреслюючи окремих побутових мотивів, не прив’язуючи сюжет до вузько-конкретного місця і часу дії, він робив поетичний фільм. Операторові О. Мартинову (також дебютанту) вдалося тонко передати поетичний настрій фільму, домогтися м’якого портрета.
Фільм розповідав про силу духу. І робота над ним також була випробуванням сили духу. Та найбільше випробування настало тоді, коли фільм був завершений. Фільм поклали на полицю, звинувативши
в абстрактному гуманізмі, занепадницьких настроях у відображенні подвигу радянського народу у війні. Негативи знищили — дивом збереглося дві копії та шматки матеріалу.
В часи гоніння на поетичне кіно стилістика В. Греся не дістала підтримки і непокірний та безкомпромісний режисер 8 років перебував
утворчому простої. Сценарії «Великий мандрівець» (кінопритча про Кармалюка) та «Чотири шаблі», написані спільно з Валерієм Шевчуком, Держкіно СРСР реалізувати не дозволило. 1980 року він поставив фільм «Чорна курка, або Підземні жителі», який стає тріумфом і режисера, і українського кіно, здобуває нагороди Московського та інших МКФ. Погляди мислячих кінематографістів із союзних республік і сусідніх країн в 1960-х роках були спрямовані до Києва і невдовзі процес оновлення кіно, надання йому національного обличчя з українського перетворився у загальносоюзний. Форми національного вислову з’явилися в кіно грузинському, молдавському, киргизькому, туркменському. Грузинам, на відміну від українців, вдалося відстояти свою творчість перед імперським тиском і прямою дискредитацією.
Щодо українців, то історія успіхів і нищення українського поетичного кіно тільки 1988 року набула гласності, а кращі фільми цього напряму прорвали «залізну завісу» і були показані в Канаді, США та інших країнах. «Криниця» і «Вечір» два роки одержували високий рейтинг американських кінокритиків, мали особливим успіх на МКФ
уСан-Франциско та Мюнхені. Фільм «Совість» було показано в Італії (фестиваль «Кіно і рух опору. Нацистська окупація») та в Канаді (Монреаль, Festival des Films du Mouve).
Окресливши філософську та мистецьку цінність тих фільмів, варто зауважити ще один аспект. Розвинені кінематографії люблять хизуватися технічними засобами і фінансовим розмахом своїх «колосів» і блокбастерів. Безперечно, ні особливих технічних, ні значних фінансових можливостей для творення фільмів поетичного кіно не було. Та саме майстри цього напряму створили безпрецедентні за постановочними ефектами фільми. У поєднанні з мистецькими досягненнями
вони забезпечили цим творам тривале життя. Інтерес до них не втрачено і сьогодні.
Історія світового кіно знає немало творчих напрямків, в Україні цей напрям врятував честь кіно від ідеологічного гніту та кон’юнктурності
368
запопадливих кінематографістів. Крім того, українське поетичне кіно відіграло й консолідуючу роль — для підтримки національного відродження, адже в суспільстві, завдяки деякому послабленню цензури, активізувалася творча інтелігенція.
Тріумфальним став фільм «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка (1971). Незважаючи на два заборонені фільми, Ю. Іллєнко звертається до табуйованої теми — розповіді про буковинську родину, один із синів якої воює в Радянській армії, інший — в Українській Повстан-
ській. Він ставить «Білий птах з чорною ознакою» за пропозицією Івана Миколайчука, написавши спільно з ним сценарій. Фільм викликав звинувачення партійних ортодоксів, але під захистом П. Шелеста був посланий на VІІ Московський МКФ. «Білий птах з чорною ознакою» став епохальним не тільки у творчості Юрія Іллєнка, а й в українському кіно, про що засвідчила й Золота медаль Міжнародного Московського кінофестивалю. Сергій Параджанов констатував «Сходження до майстерності»: «Те, що цей склад творчого мислення, до якого з таким побоюванням поставились деякі критики, здатний знайти шлях до великої аудиторії, захопити її думки і почуття, доводить хоча б недавній успіх Юрія Ілєнка. Я кажу не тільки про одерджану ним золоту медаль. Мене тішить насамперед реакція залу — величезного залу Кремлівського палацу з’їздів, який вибухнув бурею оплесків, піднявшись з місць після фестивального перегляду «Білого птаха з чорною ознакою». У цьому гарячому відгуку я бачу запоруку майбутніх успіхів майбутніх робіт молодих режисерів студії імені Довженка, які шукають свій шлях в мистецтві, свою поетичну мову і світ».
Фільм народжений цікавим творчим дуетом: режисер тяжів до зображальної напруги, співавтор сценарію та актор мав смак до музичного наповнення і вірив у музику не просто як в один із компонентів фільму, а як у його ритмоутворююче начало. Знімали в Карпатах, у селі Ростоки. Втриматись у сідлі, творячи фільм з надзвичайно ризикованою темою, Іллєнку й Миколайчуку вдалося завдяки тому, що реальну історичну проблему вони підняли на рівень блискучої гри, прекрасного видовища, які створюють власний світ.
Нарешті завершенням поетичного кіно став фільм Бориса Івченка за сценарієм Івана Драча «Пропала грамота» з Іваном Миколайчуком та Федором Стригуном у головних ролях. Без Костянтина Степанкова неможливо уявити українське кіно середини ХХ століття, його кращих надбань. «Сон», «Камінний хрест», «Анничка», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою» — у ці фільми він вносив яскраву, необхідну барву, без якої не було б повноцінного полотна. Не було б і без
його голосу — своєрідного, якого не сплутаєш ні з яким іншим. Степанков — актор безмежного діапазону. Це означає, що його знімали режисери усіх художніх напрямків та уподобань. Це означає також, що він був на місці в будь-яких ролях: від гуцульського ґазди до Сидора
369
Ковпака, який під час війни з тими непокірними ґаздами розбирався. Більше того, актор міг не тільки переконливо зіграти персонажа чіткого соціального та ідеологічного забарвлення, як цього вимагало кіно радянське, а й поєднати в одній особі взаємовиключні начала: тобто і добру людину, й негідника.
Кость Степанков якимось незбагненним чином умів не тільки виправдати факт існування того чи іншого екранного персонажа, а й «відлити» його, немов скульптуру, завершеним і відшліфованим —
знову-таки дуже ощадливими засобами.
Борислав Брондуков асоціюється з образом безіменного злодія у фільмі Леоніда Осики «Камінний хрест». Тоді за ним закріпилось було амплуа негативних персонажів: Гнида у «Бур’яні» Анатолія Буковського, Круп’як в «Анничці» Бориса Івченка, зрештою, негативновикривальний відтінок мали його «історичні» постаті — цар Микола ІІ в «Родині Коцюбинських» та Бурунда в «Захарі Беркуті», в яких підкреслювалась зверхність, пихатість, злість. Але Осика вийшов за межі фактурності й відкрив у Брондукова талант актора психологічного плану — ще раз він підтвердить це вже через 20 років у фільмі «Подарунок на іменини».
Образ Ореста Дзвонаря у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» став стартом кінематографічної кар’єри Богдана Ступки. Роль, яку хотів, але не зіграв Іван Миколайчук, бо влада не дозволила, дісталася невідомому львів’янину. Трактування образу Ореста, який, пішов у гори, щоб боротися проти окупантів, як однозначно негативного, як втілення зла міняло концепцію твору. Ступка в ролі Ореста був стриманим, але, оскільки драматургічна кульмінація була пов’язана саме з цим персонажем, увага мимоволі концентрувалася на ньому. А обидва танці Ореста з Даною увійшли до класики кіно — і за пластичним, і за акторським вирішеннями.
Вагомі творчі здобутки в 60-х роках мало документальне, науковопопулярне й анімаційне кіно України. Серед найбільших удач варто згадати документальний фільм «Керманичі» Ігоря Грабовського, який на студії «Укркінохроніка» був неформальним лідером, згуртовував людей та акумулював у собі творчі ідеї, заряджаючи ними колег. Його «Керманичі» мають в собі послання, яке виходить за межі свого часу і межі простору творення. Ігор Грабовський створив його разом із своїм однодумцем — оператором Юрієм Ткаченком 1965 року. Тріумф «Керманичів» був незаперечним і сенсаційним — фільм зібрав великий ужинок нагород: дипломи на престижних міжнародних кінофестивалях документального кіно в Лондоні, Лейпцігу, Оберхаузені,
Нью-Йорку. Це була щаслива ідея зняти людей унікальної професії — бокорашів, які сплавляють ліс по гірській річці Черемош з вершин в долину, адже професія скінчила своє існування на початку 70-х і стрічка сьогодні є неоціненним документом того явища. Найбільше вражає
370