57. Охарактеризуйте хронологічні і географічні межі, ідейні засади доби Просвітництва та її особливості на українських землях.

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Розвиток, поширення ідей Просвітництва в Україні було обумовлено високим рівнем духовної культури. Уже в XVI -XVII століттях в Україні діяло багато шкіл, видавництв, інших культурних центрів. Наука і освіта - дві головних зброї Просвітництва в боротьбі за перетворення суспільства стали на Україні також засобами збереження і розвитку національної культури.

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму(перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідейгуманізмуйРеформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільненняфілософіїз-під опікитеології, інтерес доприродознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не булосереднього класу- носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян ізкріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу.

58 Охарактеризуйте теорії походження Русі та початок українського етногенезу. Етногене́з украї́нського наро́ду — історичний процес етнічного формування (етногенези) титульної нації — українців (української нації) та українського народу — етнічної мозаїки різних етносів, що становлять народ (населення) України. · теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3млн.років; · теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання; · теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності; · теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців,росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

59. Охарактеризуйте український генезис українського етносу в домодерну добу.

Етногенез — тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.  Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший - скіфи, гуни, сармати, слов'яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор'я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам'ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості - інакше ми не були б тими, ким є нині.

Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом (довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів: І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.). 60. Охарактеризуйте роль церкви в розвитку освіти на українських землях (Х–ХVІІІ ст.)

Прийняття християнства й утворення церкви мали величезне значення для розвитку освіти і всієї національної культури українського народу. Християнство принесло з собою книгу, писемність, школу. Прийнявши Христову віру з Візантії, Русь-Україна отримала звідти і потрібні для богослужіння та християнської освіти книги. Принесена в Русь-Україну церковна писемність слов'янською мовою стала основою, на якій виросла власна писемність

Освіту здобували при церквах та монастирях. Спеціально підготовлені дяки, яких називали граматиками або книжниками, навчали дітей письма церковно - словянською мовою, початків арифметики, молитвам, співу. Спершу школи засновували в містах. Вони діяли у Львові, Перемишлі, Стрию.

Освіченими були багато представників влади - князі, правителі, воєводи. Князі завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов'я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови.

У 16-17 ст школи, як і раніше, діяли при церквах. Розгортання реформаційного руху зумовило появу протестантських шкіл. Вони були засновані у Гощі, Львові, Берестечку, Хмільнику. Створювали свої школи та колегіуми і єзуїти, які головну мету вбачали в наверненні більшої кількості українців до католицької віри. Нові риси втілилися в діяльності Острозької академії. Головна мета цього культурного осередку – відродження української культури на засадах православ’я.Необхідність протидіяти наступові католицької культури спричинила появу братських шкіл.Перша зявілась у Львові 1586.Навчатися мали право діти всіх станів. У 1631 р в Києві виникла Лаврська школа. Її засновником був Петро Могила. У 1632 р. Лаврську школу обєднали з Київською братською та утворили Києво-Могилянську академію, де навчання велося 12 років.

1. Охарактеризуйте соціальні умови розвитку української культури в кін. ХVІІІ – сер ХІХ ст.

В кінці XVIII ст. Україна опинилась в межах двох багатонаціональних імперій – Російської та Австрійської. Цей поділ залишався до початку першої світової війни.

Духовна культура українського народу розвивалась в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперій. Україна фактично перетворилась у безправну колонію Росії. Таке ж становище було і на західноукраїнських землях у складі Австрійської імперії. У 1801 році на Російський престол вступив ліберал Олександр І та прихильний до українців генерал-губернатор князь Куракін. За цих обставин українські культурні діячі заснували в 1805 році у Харкові університет.Після Наполеонівської війни посилився абсолютистський режим у всій Європі. На Україні були створені «військові поселення», які перетворювали селян на військових (аракчеївщина), що спричинило численні бунти і заворушення. З’являються масонські ложі. У Києві – «Товариство об’єднаних слов’ян» та інші.1825 року на престол вступив цар Микола. Запанувала ідеологія російської деспотії у формулі міністра освіти Уварова: «самодержавство-православ’я-народність». А після ліквідації польських шкіл російська мова стає офіційною в усіх установах. Київський університет, заснований у 1834 році, перетворився у центр обрусіння.1848 рік – революція в Європі. «Весна народів» відгукнулась створенням революційних гуртків в Росії і на Україні (зокрема у Харкові серед студентської молоді).Згідно концепції української історіографії процес культурно-національного відродження тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Всю добу культурно-національного відродження ділять на три основні періоди: 1) шляхетський або дворянський (1780–1840 рр.); 2) народницький (1840–1880); 3) модерністський (1890–1914).Перший період мав вузьку соціальну базу серед дворянської інтелігенції. В другому періоді виступає вже демократична інте¬лігенція, яка своєю метою ставить завдання «служіння наро¬дові». У цей час виробляється концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. На третьому етапі український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас.

2. Охарактеризуйте причини, зміст і наслідки українського культурно-національного відродження (кінець ХVІІІ – 40-ві роки ХІХ ст.). Визначте його центри на заході і сході України.

Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях наприкінці XVIII ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого - необхідністю протидії у досліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про активізацію українського національного руху. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму упродовж тривалого часу не було.Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Об'єктивна мета - оздоровлення і консолідація української нації та відтворення української державності.Наприкінці XVIII ст. етнічна й історична територія України залишалась розділеною між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя. Політична система царської Росії характеризувалась деспотизмом і посиленням уніфікації усіх сфер суспільного життя. Австрія (з 1867 р. - Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, не в останню чергу завдяки тупцюванню у вирішенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими в Наддніпрянщині. Національне відродження характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:1) період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII - 40-ві роки XIX ст.);2) українофільський або культурницький етап (40-ві роки XIX ст. - кінець XIX ст.);3) політичний етап (з кінця XIX ст.).Зупинимось на тих аспектах, які пов'язані з розвитком культури.

3. Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях Російської імперії в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

Освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення. Попри те укр. культурне відродження залишило неабиякий слід у цій сфері. У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство Освіти, яке провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. У парафіяльних початкових школах у селах навчання велося 4-6 місяців, а у містах до 1 року. Навчання велося російською мовою. Учнів вчили читати, писати, рахувати а також основ православної віри (катехизис).В гімназіях спочатку вчилися 4 роки, а пізніше – 7. Тут викладали іноземні мови «закон Божий», священну та церковну історію. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст.. в Україні налічувалося 1300 початкових шкіл, 19 гімназій (з них 2 в Харкові), де навчалося близько 4 тис. учнів. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких було 3: Рішельєвський в Одесі, Крем’янецький, Ніжинський.Риси освіти:- релігійне виховання;- політика «обрусєнія»;- рутинні засоби навчанняУніверситети завдяки загальноєвропейській реформі університетської освіти швидко почали відігравати велику роль у культурному житті, в розвитку науки. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою В.Н. Каразіна. На початку XIX ст. Харків стає також центром українського літературного руху. При університеті св. Володимира у 40-х роках XIX ст. творився гурток молодих людей, котрих єднали особисті зацікавлення українською мовою, слов'янською культурою.Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У трьох університетах в кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.У 1863 р. було введено статут університетів, який надав їм широку автономію – право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. 1883р. – Новий Статут, який забрав цю автономію. Життя університету підлягало суворій регламентації, наглядові попечителя закладу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилася обов’язкова уніформа. Статут діяв до 1917р. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, а за рік – Ніжинський історико-філологічний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1858). Львів залишався центром культури на Західноукраїнських землях.У 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут уперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушевський.На Буковині університет засновано в 1875 р. у Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослов'я. У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, «закон Божий».Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступені: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. В класичних перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40 % часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. Реальні гімназії (згодом реальні училища) були більш наближеними до потреб життя. Тут вивчали природознавство, фізику, математику. Їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Харкові відкритий у 1812 р.), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання). Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчанням лише 30 % дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники XIX ст. свідчать про загальне падіння рівня грамотності. За переписом 1897 р. на Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося тільки 24 %.

4. Охарактеризуйте розвиток літератури (художні методи, жанри, автори) на українських землях Російської імперії в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

У тогочасній ліризованій літературі відбувся рух від імперсональних мотивів до особистісно-психологічних, від переробок та «поліпшень» народної пісні до оригінального піснетворення («За Немань іду» С.Писаревського. «Дивлюсь я на небо» М. Петренка та ін.), до формування історіософської концепції козаччини (А. Метлинський), до європеїзації національного мистецтва слова («Сава Чалий», «Переяславська ніч» М. Костомарова) і т. д. Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. Першими виявами українського романтизму стали «Історія Русів» (друга половина XVIII ст., вперше опублікована в 1840), «Граматика малороссийского наречия» (1818) О.Павловського, «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1818) М. Цертелєва, а також публікації історичних праць і пам'яток Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського, М. Максимовича та ін. Становленню романтизму в українській літературі сприяла діяльність Харківської школи романтиків (І.Срезневський, І.Розковшенко, Ф. і О.Євецькі, О.Шпигоцький, Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров та ін.), зокрема підготовлені ними видання «Український альманах» (1831), «Запорожская старина» (1833-38). Одночасно в Галичині виступила «Руська трійця» (М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) зі збірником «Русалка Дністровая» (1837), перейнятим романтичними ідеями народності і слов'янського братерства. Її послідовниками були М. Устиянович, А.Могильницький, О. Духнович. На межі ЗО-40-х XIX ст. з'явилося нове покоління романтиків (П. Куліш, Т.Шевченко). Численні твори друкували у часописах «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича, «Ластівка» (1841) Є. Гребінки, «Сніп» (1841) О. Корсуна, «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького, «Южнорусский сборник» (1848) А.Метлинського. У літературі цей етап засвідчений появою першого історичного роману («Чорна рада» П. Куліша), історичної драми («Сава Чалий», «Переяславська ніч» М.Костомарова), розвитком інтимної, пейзажної, громадянської, релігійної лірики (В. Забіла, Є. Гребінка, М.Петренко, С. Писаревський, Т. Шевченко, О.Афанасьєв-Чужбинський та ін.), що еволюціонувала від стилізації народних пісень до формування іманентно поетичних творів, утвердження жанрів побутової, історичної, ліро-епічної поеми, балади, вироблення літературної мови і стилю. М. Костомаров на основі романтизму започаткував літературну критику («Огляд творів, писаних малоросійською мовою», 1848). Провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить Т. Шевченку й П. Кулішу. На підставі концепції особистості, розуміння естетичного ідеалу, природи і мети художньої творчості, головних ознак поетики умовно визначають чотири тематично-стильові струмені романтизму:- фольклорно-побутовий,- фольклорно-історичний, - громадянський, - психологічно-особистіснийХарківські романтики не тільки вивчали народну поезію, вони прагнули розвинути її до кращих зразків європейської поезії XIX ст. На цей шлях стають П. Гулак-Артемовський, Осип Бодянський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Лев Боровиковський, Михайло Петренко, Віктор Забіла та багато ін. Наприкінці 30-х років XIX ст. з'являються перші результати діяльності українських романтиків, що знайшли свій вияв в окремих збірках творів А.Метлинського (1839 р.), М. Костомарова (1839-40 рр.) та в літературних збірниках "Український Альманах" (1831 р.), "Утренняя Звезда" (1833-34 рр.), "Украинский Сборник" (1838^11 рр.), "Сніп" (1841 р.), "Молодик" (1843-44 рр.), "Ластівка", що видавався у Петербурзі протягом 1841 р., та "Киевлянин" (1840-41 рр.). Видавнича та літературна діяльність харківських романтиків була одним з основних факторів становлення нової української літератури У 1861 р. утворилася "Громада" у Києві. До неї належали В.Антонович, П.Чубинський, брати Синьогуби, Т.Рильський. У цей же час засновані "Громади" в Харкові (О. Потебня, П. Лобко та ін.), в Полтаві (О. Кониський та ін.), в Чернігові (Л. Глібов та ін.) Київська "Громада" була найбільшою, серед її прихильників нараховувалося до двісті осіб.

5. Охарактеризуйте розвиток журналістики та друкарської справи на українських землях Російської імперії в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

Величезне значення для розвитку культури, науки, освіти мали друкарство й преса. У другій половині XIX ст. царський уряд і цісарська монархія всіляко гальмували видання книг і преси в Україні. Особливо негативне значення мали Валуєвський циркуляр 1863р. і Емський акт 1876р. Через це книгодрукування й періодична преса були розвинуті слабо.Видавалися здебільшого книги церковно-релігійного змісту й такі, в яких проводилися реакційні ідеї, що утверджували правомірність панування царизму й існування буржуазно-поміщицького експлуататорського режиму. При цьому вся ця література виходила російською мовою. Українська ж книга, особливо демократична, зазнавала великих, передусім цензурних утисків. Але повністю припинити видання українських книг царизм не зміг. Вони видавалися в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Львові та в деяких інших містах. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книжечок і художньої літератури займалися видатні діячі української культури, такі, як П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Старицький, О. Пчілка, Б. Грінченко, І. Франко та ін. У 90-х роках з'явилися українські видавництва, засновані діячами української культури (Б. Грінченка, Г. Хоткевича, «Вік», «Благодійне товариство» та ін.). Мало було й українських періодичних видань.

6. Охарактеризуйте розвиток музичного і театрального мистецтва в Україні в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

На початку XIX ст. у професійній музиці з'являються перші симфонічні твори («Українська симфонія» і симфонія соль-мінор з «Козачком» невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М. Вербицького, І. Лаврівського. Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Українська професійна музична школа спиралася на здобутки і української, і слов'янської, західноєвропейської культури. З усіх видів і жанрів найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери, що пояснюється вузькими рамками українського музично-драматичного театру, відсутністю національної оперної традиції. Але й тут крига скрисає. В 1863 р. приятель Т.Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм», поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка «Назар Стодоля», «Вечорниці», «Ой закувала та сива зозуля». Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляють тематику творів М.Гоголя, Т. Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем справді української за духом і матеріалом опери («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена», «Пан Коцький», «Зима й весна»).Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, О. Нижанківський, Я.Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн «Ще не вмерла Україна» (1862, музика М. Вербицького, слова П.Чубинського).Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царювання ліберального імператора Олександра І в перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х роках аматорські музично-драматичні гуртки діяли в багатьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), у Галичині діяв театр товариства «Руська бесіда».

Грали здебільшого трьома мовами - українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно - це твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. п., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького (1840 - 1910), непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М. Кропивницький дотримувався традицій так званої етнографічної драми («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький (1840-1904). Автор «Циганки Ази», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями» віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) (1845-1907). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Франко, Леся Українка.

Український театр 80-90-х років мав цілу плеяду видатних акторів: Г.Затиркевич, М. Садовський, К. Саксаганський, М. Кропивницький, І.Тобілевич, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова й нашої історії.

7. Охарактеризуйте розвиток архітектури та образотворчого мистецтва (пам’ятки, імена, стилі) на українських землях Російської імперії в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

Архітектура-В оригінальних формах українського бароко зводив будівлі Степан Ковнір (1695—1786). За його участю споруджено ковнірський (житловий) корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловський палац у Києві, церкву Антонія і Феодосія у Василькові. За проектами Григоровича-Барського в Києві споруджено Надбрамну церкву з дзвіницею у Кирилівському монастирі, Покровську церкву, церкву Миколи Набережного на Подолі, бурсу Києво-Могилянської академії, дзвіницю Успенського собору. У творчості майстра простежуються перші паростки класицизму. У середині ХVІІІ ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо. Він є подальшим розвитком бароко і відрізняється від нього витонченими деталями декоративного оздоблення. Будівлі в цьому стилі на українських землях споруджувалися переважно за проектами іноземних будівничих. У стилі рококо збудовані Андріївська церква у Києві (за проектом В. Растреллі), собор Св. Юра у Львові (архітектори М. Урбанік та Я. де Вітт), міська ратуша в Бучачі (архітектор Б. Меретіні) та інші. У цей час починає також поширюватися стиль класицизму. Вищим зразком для своєї творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. У спокійних і навіть суворих класичних формах зведено палаци гетьмана К. Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та найкращий у Батурині (архітектор Ч. Камерон), палац П. Заводовського в Ляличах (архітектор Д. Кваренгі).Українські народні майстри не забули секретів дерев’яної архітектури. Найбільшою дерев’яною спорудою ХVІІІ ст. — заввишки близько 65 метрів — був Троїцький собор у Самарі (нині Новомосковську). Спорудив його в 1773—1779 рр. народний майстер Яким Погребняк. Це єдиний в українському дерев’яному будівництві приклад дев’ятикамерної церкви з дев’ятьма банями.Для українського живопису ця доба стала часом поширення впливу рококо.Цікавим є те, що в Україні легший і елегантний стиль рококо поширився досить швидко. українські майстри розробляли власний стиль. вони малювали козака з оселедцем на голові й бандурою у руках — у характері галантного кавалера доби рококо.У Гетьманщині доба рококо — це останні часи козацької України. Неначе поспішаючи увічнити епоху, останні люди козацької України замовляли свої «парсуни». Тому українські портрети доби рококо значною мірою зберігають пишність і урочистість форм, вироблену у попередні часи бароко. До наймайстерніших належать портрети полковника О. Ковпака, київського міщанина Балабухи, А. Полетики, знатного військового товариша Г. Гамалії, переяславського полковника С. Сулими, Якова Шияна та інші.Успішно розвивалося в цей час мистецтво гравюри. У творчості Григорія ЛевицькогоНоса (1697—1769) — батька відомого портретиста Дмитра Левицького (1783-1822) — старе українське граверство досягло своєї вершини Своїми творами Левицький виражав інтелектуальну силу людини. Це зближує його з видатним філософом-просвітителем Г. Сковородою.Великих успіхів досягли гравери друкарні в Почаєві Адам та Йосип Гочемські. Адам ілюстрував не лише церковні видання, але й перший в Україні лікарський підручник А. Крилинського, виданий 1774 р. у ЛьвовіНайоригінальнішим жанром малярства другої половини ХVІІІ ст. стали картини, які створювалися невідомими народними майстрами. Серед картин цих часів чимало зображень опришків, гайдамаків, ватажків Коліївщини М. Залізняка та І. Гонти. Оригінальністю визначається картина «Богдан з полками», присвячена Національно-визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої середини ХVІІІ ст.Символом минаючої епохи стала народна картина «Козак Мамай». У часи знищення російським урядом Гетьманщини і Запорозької Січі, безупинного соціального і духовного поневолення ця картина була найпопулярнішою серед українців.

8. Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ ст. – на поч. ХХ ст.

Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта в Україні, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім усунувся від матеріального утримання початкових шкіл.В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них провадилося українською мовою, видано було букварі й підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано. Становище стало поліпшуватись після проведення реформ. У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання.На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві.

Політика реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Уряд не дозволяв навчатися українською мовою. Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Проте, завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці ХІХ ст. становив близько 20%, а в містах – 50%.

9. Охарактеризуйте розвиток української літератури (художні методи, жанри, автори) на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст.

Високого рівня досягла в другій половині XIX ст. українська художня література, яка розвивалася під безпосереднім впливом визвольного руху і в тісній взаємодії з передовою російською літературою та літературами інших народів. У розглядуваний період в українській літературі з'явилася ціла плеяда видатних письменників-реалістів -- Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.Видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907, "Народні оповідання", "Інститутка", "Маруся", "Панська воля", "Кармелюк" тощо) з великою любов´ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту. Байкар Леонід Глібов в алегоричній формі показав безправне становище селянства. Анатолій Свидницький створив перший реалістичний соціально-побутовий роман "Люборацькі". Великою популярністю користувалися збірки Павла Грабовського , ліричні поезії Степана Руданського , твори Павла Чубинського . Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменники Пантелеймон Куліш ,"Чорна рада", Борис Грінченко ( збірки поезій та повісті), поети Олександр Кониський , Яків Щоголів та ін. Класичні зразки соціально-побутової повісті та побутово-психологічного оповідання створив Іван Нечуй-Левицький . У високохудожній формі він змалював життя, побут та психологію різних верств населення України ("Микола Джеря", "Кайдашева сім´я", "Запорожці", "Маруся Богуславка" та ін.). Ольга Кобилянська (1863-1942, "Земля") та Панас Рудченко, що працював під псевдонімом Панас Мирний (, "Хіба ревуть воли, як ясла повні", "Повія") у своїх творах відтворили енциклопедію розвитку пореформеного суспільства в Україні. Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів Михайла Коцюбинського (1864-1913, "П´ятизолотник", "Дорогою ціною", "Fata Morgana" та ін.) та Лесі Українки (1871-1913, "Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криниця" тощо). їхні твори стали яскравим взірцем соціально-психологічного дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства. Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвітлювала особистісне буття людини, знаменує творчість Івана Франка (1856-1916) - письменника, вченого, громадського діяча, літературна, публіцистична й наукова спадщина якого в повному обсязі досі не опублікована. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів´яле листя", "Каменярі", "Гімн"), змалював жорстоку експлуатацію робітників ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"), дав ключ до філософського розуміння історичних подій в Україні ("Захар Беркут", "Моїсей"). Під впливом І. Франка розвивалася творчість найближчих його послідовників - М. Павлика (1853-1915), В. Стефаника (1871-1931), М. Черемшини (1874-1927). Закарпатську літературу найяскравіше репрезентував Юрій Федькович (1834-1888, "Кам´яний хрест"). Розвиток літературного процесу пов´язаний з поширенням публіцистики - жанру, в якому найвидатнішими представниками в Україні, безперечно, були І. Франко і М. Драгоманов. І. Франко - найвизначніший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов - збагатив українську культуру взірцями перекладів найкращих творів світової літератури. Публіцистичний доробок Михайла Драгоманова (1841-1895) мав величезне значення як в Україні, так і за її межами, де він представляв прогресивну українську ідеологію і популяризував її на сторінках заснованого ним у Женеві альманаха "Громада". (1878-1882). На його думку, українська література повинна бути "по ідеях демократична, по манері - критична і реалістична, по мові - животворна"..

10. Охарактеризуйте розвиток українського музичного мистецтва на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст. Головні центри музичної культури в Україні.

Як і раніше, українські композитори захоплювалися професійною обробкою музичного фольклору. Особливо багато зробив на цій ниві найвидатніший наш композитор Микола Лисенко. Про світове значення української народної пісні він писав 1896 р. у Львів до ще молодого тоді композитора і музикознавця Філарета Колесси: "Наша пісня в широкому світі європейському занадто молода, свіжа, нова, — їй належиться будущина. Од нас, синів цієї молодої народності, залежить поставити її на план розвитку у справедливому її належному природному світлі. Немала одвічальність лежить на нас, то ж мусимо, узброєні певними вислідами, опертими на певних наукових засадах, приступити до ділання коло неї. Отже, я гадаю, що наша русинська, взагалі львівська публіка радніше слуха салонові композиції, ніж народні пісні. Розучіть же її спільними силами і навчіть милуватися щиро народним добром — піснею у природній її одежі. Коли Ви самі себе переробите у цьому змислі і публіку призвичаїте до народності і в слові, і в музиці, отоді компонуйте скільки хоч і на який хоч сюжет; не страшно за будущину".

У творчому доробку Миколи Лисенка близько 600 пісень: як професійно оброблених народних, так і написаних на тексти вітчизняних і зарубіжних поетів. Він поклав на музику майже 100 творів Т.Шевченка, багато віршів І.Франка, Лесі Українки. Лисенко — творець української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка" і "Тарас Бульба", перших українських опер для дітей — "Коза Дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". Композитора переслідували за його патріотичну творчість і за безпосередню участь в українському національному русі.

Постійні творчі зв'язки підтримував Лисенко з російськими творцями музичної класики — Модестом Мусоргським, Петром Чайковським, Михайлом Римським-Корсаковим, які також розробляли невичерпні скарби українського фольклору. Чайковський до самої смерті впродовж двадцяти років відвідував Україну, подовгу жив тут і дійшов справедливого висновку: Бувають щасливо обдаровані натури і бувають також щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музикант. Це українці".

11. Охарактеризуйте розвиток українського образотворчого мистецтва (автори, твори, жанри, музичні центри) на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст.

У другій половині XIX ст. в реалістичному напрямі розвивалося образотворче мистецтво в Україні. Після Т. Шевченка, який заклав підвалини українського демократичного мистецтва, велике значення для утвердження українських художників на позиціях реалізму мала діяльність створеного в 1870р. в Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок (передвижники), на чолі якого став художник-реаліст І. Крамськой. У цьому Товаристві зосередилися найкращі митці Росії -- В. Перов, І. Шишкін, Г. Мясоедов, В. Маковський, І. Рєпін, В. Васнецов, М. Ярошенко та ін, До числа передвижників належали видатні українські художники -- К. Костанді, М. Кузнецов, М. Пимоненко, С. Світославський, О. Мурашко та ін. Виступивши проти консерватизму, відсталості, парадності й академізму мистецтва з його релігійними, біблійними та міфологічними сюжетами, передвижники поставили завдання у своїх художніх творах реалістично відображати життя народу в сучасному й минулому, передусім найбільш актуальні проблеми суспільного буття, соціальні контрасти, боротися за наближення мистецтва до реальної дійсності, проповідували в ньому ідейність, народність, демократизм, збереження національної своєрідності, прагнули до популяризації своїх творів серед широкої громадськості.На традиціях взаємозбагачення розвивалися російське та українське образотворче мистецтво. У доробку видатних російських художників І.Крамського, А.Куїнджі, В.Маковського, І.Айвазовського та багатьох інших є чимало пейзажних і портретних полотен з української тематики. Вершин світового мистецтва досяг Ілля Рєпін. Він народився, провів дитячі та юнацькі роки в Україні, назавжди зберіг почуття щирої любові до нашого народу. Серед його робіт української тематики найвизначнішою є картина "Запорожці пишуть листа турецькому султанові".Український художник Сергій Васильківський створив близько 3500 картин і замальовок чудової природи України, її історичного минулого, народного побуту. Велику образотворчу спадщину з життя українців залишили Костянтин Трутовський, Киріяк Костанді, Корнил Устиянович.

Шедевром монументальної скульптури другої половини XIX ст. став відкритий І888 р. в Києві пам'ятник Богдану Хмельницькому (автор — М.Микешин). Пов'язане з розвитком капіталізму зростання міст, промислових підприємств, торговельних і навчальних закладів поставило нові вимоги перед архітектурою. Тим більше, що з'явилися й нові будівельні матеріали (бетон, залізобетон), металеві конструкції колон і перекриттів тощо. Найвизначніших успіхів архітектурне мистецтво досягло у спорудженні наприкінці XIX ст. оперних театрів в Одесі (архітектори Ф.Фельнер і Г.Гельмер), Києві (архітектор В.Шретер), Львові (архітектор З.Горголевський).

12. Охарактеризуйте розвиток українського театру на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст.

Марко Кропивницький та Михайло Старицький стали засновниками, а також режисерами і провідними акторами українського професійного театру, створеного 1882 р. в Єлизаветграді. Це був період посилення реакційного наступу російського царизму на нашу культуру. Театральні вистави українських труп дозволялися лише губернаторами, а домогтися такого дозволу було дуже важко. Київський генерал-губернатор, наприклад, 1883 р. на цілих десять років заборонив в усіх п яти підвладних йому губерніях вистави українських театральних труп. Отже, доводилося багато гаст­ролювати й поза межами України.

Однак вистави професійного українського театру з цікавістю сприймали і глядачі Москви, Петербурга, Казані. Великий успіх мали гастролі в містах Білорусії, Грузії, Польщі. Особливо вражала глядачів своїм талантом Марія Заньковецька, яка була не лише блискучою актрисою, а й людиною високого патріотизму і громадянської мужності. Виступаючи 1897 р. в Москві на всеросійському з їзді театральних діячів, вона висловила рішучий протест проти утисків українського театру, який, на її глибоке переконання, мусить бути справді народним, "щоб як зміст п'єс, так і мова їхня були близькі й доступні народові". Заньковецьку підтримав Кропивницький: "Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова у театрі, в літературі, у церкві і в школі, необмежувана цензурою, дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю і успіхомна благо дорогої Вітчизни".Плідний внесок зробив Кропивницький і в пожвавлення театрального життя на західноукраїнських землях, коли в 70-х pp. очолював у Львові український театр культурно-просвітницького товариства "Руська бесіда". Завдяки йому глядачі ознайомилися з п'єсами української (І.Карпенко-Карий, І.Франко, Панас Мирний), російської (М.Гоголь, О.Островський, Л.Толстой), зарубіжної (Ф.Шіллер, Ж.-Б.Мольєр) класики.У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

13. Охарактеризуйте розвиток науки на українських землях Російської імперії в ХІХ – на поч. ХХ ст. 15

Однак і в цей період не зменшився внесок учених України в світову науку. 1886 р. в Одесі Ілля Мечников та Микола Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію і з успіхом почали застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для лікування таких інфекційних захворювань, як чума, холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. Через недоліки в медичному обслуговуванні населення (один лікар припадав на 8 тис. чоловік) епідемії забирали життя десятків тисяч людей. Щоб відвернути від себе обурення мас, царські власті у спілці з невігласами від науки розгорнули шалене цькування одеських новаторів за "бактеріологічний фанатизм", навіть вдалися до провокації: таємно отруїли велике стадо овець, яким напередодні було зроблено запобіжне щеплення. Мечников змушений був залишити батьківщину і переїхати до Парижа. Працюючи там у Пастерівському науково-дослідному інституті, він невдовзі удостоївся найпрестижнішої світової нагороди — Нобелівської премії — за розвиток теорії і практики на той час зовсім нової галузі біології та медицини — імунології (наука про імунітет, тобто, про захисні властивості живого організму від інфекційних хвороб).Уродженець і патріот України, вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай за 17 років безперервних мандрів Океанією, Південно-Східною Азією та Австралією, спираючись на гуманістичну українську народну філософію, зібрав і узагальнив багатющий етнографічний матеріал, який став основою спеціальної науки про людину: її місце на Земній кулі, у природному середовищі, у загальнолюдській єдності. Ґдонині залишився актуальним девіз мандрівника-дослідника: "Довести світові, що всі люди — люди, і зробити неможливим саме прагнення виправдати колоніальні захоплення, грабунки і насильство".1881 р. уродженець України інженер Микола Бенардос першим у світі винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював наприкінці XIX ст. київський інженер Олександр Бородін. Навчати студентів основ фізичної хімії першим у світі розпочав у Харківському університеті професор Микола Бекетов. Там же було відкрито першу в Україні кафедру фізичної географії (її очолив Андрій Краснов), а Микола Пильчиков першим в Україні і Росії взявся розвивати рентгенологію.На жаль, у процесі дослідницької роботи та засвідчення першості своїх відкриттів вченим довелося долати багато перешкод, які чинили ті псевдо-науковці, що дбали тільки про збереження теплих місць та посад. Дехто з новаторів поплатився через брудні доноси за український патріотизм. Зокрема, за високу національну свідомість змушені були залишити Київський університет талановиті вчені Василь Тарасенко та Павло Тутковсь-кий, хоча їхні фахові роботи в галузі геології та мінералогії не раз відзначалися міжнародними преміями.Значну роль у популяризації та розвитку науки відігравали громадські наукові товариства, які виникли в Києві, Харкові, Одесі. Об'єднані в них учені займалися вивченням проблем природознавства, математики, агрономії, історії, літературознавства. Багатогалузеву організацію такого типу — Наукове товариство ім.Т. Г. Шевченка — було створено у Львові. Тут працювали окремі секції: математично-природничо-медична, філологічна та історико-філософська. Коли наприкінці XIX ст. товариство очолив Михайло Грушевський, він почав готувати і періодично том за томом випускати в світ свою працю "Історія України-Руси". Вона й понині залишається най-ґрунтовнішим викладом історії України з найдавніших часів до середини XVII ст.

Окремі важливі явища історії України, зокрема, боротьба народних мас за своє соціальне і національне визволення, розвиток феодально-кріпосницьких відносин, культурне піднесення українського народу, знайшли відображення у працях істориків Олександра Лазаревського, Олександри Єфименко, Дмитра Багалія. Широкі дослідження історії запорозького козацтва розпочав Дмитро Яворницький.

14. Охарактеризуйте розвиток архітектури та будівництва (пам’ятки, імена, стилі) на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст.

Розвиток капіталізму зумовив потребу побудови багатьох фабричних і заводських корпусів, електростанцій, залізничних вокзалів, приміщень торговельних фірм, банків, бірж, готелів, адміністративних споруд, навчальних закладів, театрів, музеїв тощо. Значний вплив на будівництво й архітектуру справляв технічний прогрес, що привів до появи нових будівельних матеріалів і конструкцій (металеві колони і перекриття по металевих балках, залізобетон та ін.). Але приватновласницька стихія не давала можливості забезпечити єдиний принцип і архітектурний стиль у забудові міст та архітектурі. Залежність будівництва від фінансування і особистих смаків приватних власників вела до хаотичності й різнохарактерності, змішування різних стилів у містобудуванні. Через це в другій половині XIX ст. архітектура зазнавала певної кризи. Але і в цей час архітектори створили ряд окремих чудових споруд.

У Києві в 70-х роках на Думській площі за проектом О. Я. Шілле було споруджено будинок міської думи. Пізніше були збудовані готель «Континенталь» і приміщення театру Соловцова (тепер театр ім. І. Франка). За проектом О. Беретті на Володимирській вулиці збудовано пансіон Левашової (тепер Президія НАН України). За проектом І. Штрома, доопрацьованим О. Беретті, в 1882р. споруджено Володимирський собор на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Шевченка). У 1897--1901pp. збудовано оперний театр (архітектор В. Шретер).

У Харкові за проектом О. М. Бекетова збудовано приміщення комерційного училища (нині Українська юридична академія, 1889--1892) й земельного банку (1898). В Одесі за проектом віденських архітекторів Г. Гельмера і Ф. Фельнера під керівництвом одеського архітектора Ф. Гонсіоровського в 1884--1887pp. було споруджено оперний театр.

Ряд цікавих споруд з'явилося наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях: у Львові -- будинок політехнічного інституту (архітектор Ю.О. Захаревич, 1872--1877), галицького крайового сейму (архітектор Ю. Гохбергер, 1877--1881, тепер державний університет ім. І. Франка), оперний театр (архітектор 3. Горголевський, 1897-- 1900), у Чернівцях -- резиденція митрополита Буковини (архітектор Й. Главка, 1864--1882) (тепер приміщення університету), в Ужгороді -- синагога (тепер філармонія) та ін.

Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючи на гніт царизму й Австро-Угорської монархії, всі галузі української культури мали великі успіхи в своєму розвиткові.

15. В 13

16. Проаналізуйте роль університетів у розвитку української культури на Наддніпрянській і Західній Україні в ХІХ – на поч. ХХ ст.

З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти. Встановлювалися такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: початкові парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Офіційно закріплювався становий характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища призначалися для дітей «нижчих станів» і навчали у них лише закону Божому, арифметиці та грамоті. Повітові училища призначалися для дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях навчалися діти дворян, чиновників, багатих купців. За змістом нова система освіти була спрямована на виховання «вірнопідданих» у проімперському стилі. У 1850 р. в усіх початкових школах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною.

На початку ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися перші професійні школи – ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Поява їх була викликана потребами економічного розвитку, але в цілому їх не вистачало.

Єдиним вищим позастановим навчальним закладом на українських землях на початку ХІХ ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Імперський уряд у 1817 р. спеціальним рішенням ліквідував її та створив замість неї Духовну академію, де здобували виключно богословську освіту діти духівництва.

Представники української еліти впродовж тривалого часу вели боротьбу за відкриття в Наддніпрянщині університету. У 1805 р., як уже зазначалося, у Харкові було відкрито університет, що складався зі словесного (історико-філологічного), юридичного, математичного і медичного факультетів. Протягом 1805–1851 рр. у ньому здобули вищу освіту 2800 осіб.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який мав філософський та юридичний факультети. Контингент студентів університету поступово змінювався: спершу переважала польська шляхта, потім – українське і російське дворянство, а з 60-х рр.– українська молодь із різних соціальних верств.

На Буковині румунська верхівка не бажала сприяти здобуттю освіти українським селянством. Українська мова до шкіл не допускалася, відбувалася румунізація системи освіти. Підпорядкування системи шкільництва римо-католицькій церкві спричинило те, що навчання стало вестися, поряд із румунською, німецькою та польською мовами.

Боротьба греко-католицького духовенства за освіту закарпатських русинів завдячувало існування в краї найліпшої серед усіх українських земель системи народної початкової освіти. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. в Закарпатті існувало близько 300 початкових шкіл з народною мовою навчання, утримуваних церковними громадами. В усіх інших навчальних закладах Закарпаття обов’язковим було вивчення угорської мови. Незважаючи на опір і постійні протести греко-католицького духовенства, угорський уряд послідовно провадив мадяризацію Закарпаття. Кроком до остаточної ліквідації русинських початкових шкіл став закон 1844 р., за яким в усіх видах шкіл затверджувалася угорська мова.

Обов’язкове навчання (яке, до речі, так і не було запроваджене) скасували 1812 р. Злиденне селянство було просто не в змозі утримувати школи. Головна заслуга в тому, що русинські початкові школи взагалі не зникли, належала греко-католицькій церкві. У 1847 р. в Галичині налічувалося 741 русинська і 459 русино-польських шкіл.

У роки «весни народів» у Східній Галичині та Закарпатті виникали недільні школи для дорослих, де навчання провадилося українською мовою.

Повну середню освіту давали гімназії. У 40–50-х рр. у Східній Галичині існувало вісім гімназій, у Північній Буковині – одна, в Закарпатті – дев’ять.

Закладами вищої освіти на західноукраїнських землях були заснований 1661 р. Львівський університет, реальна (торговельна) академія (1817 р.), технічна академія (1844 р.). Українська мова до цих навчальних закладів не допускалася.

17. Охарактеризуйте культурно-просвітницький рух (організації) на українських землях Російської імперії: передумови, зміст, наслідки в ХІХ ст.

На Правобережжі в 50–60-х рр. XIX ст. серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів» (В. Антонович, К. Михальчук, Т. Рильський та ін.). «Хлопомани» прагнули демократизації суспільства, відміни кріпацтва, активного служіння українському народові. Згодом колишні учасники цього руху створили першу напівлегальну організацію — київську «Громаду». Невдовзі подібні напівлегальні гуртки — «Громади» — виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах і об’єднали представників широких верств населення. Гуртки-громади не мали чіткої організаційної структури, своїх програм і статутів, часто розпадались і знову виникали. Проте можна виділити спільні для всіх громад характерні риси:

· їхня діяльність мала в основному культосвітній характер (організація українських гуртків просвітництва й недільних шкіл, вивчення та пропаганда популярної й наукової літератури, вивчення історії українського народу, його мови, культури, етнографії тощо);

· громади не вели політичної боротьби із царатом, вважаючи, що український народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необхідна освіта народу, його консолідація в рамках Російської імперії. Більшість членів громад вітали та ідеалізували скасування кріпосного права в Росії й Україні. Видатними членами громад були: соціолог О. Русов, історик В. Антонович, мовознавець П. Житецький, етнограф П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький.

У 1861–1862 рр. у Петербурзі, куди з’їхалися після заслання Костомаров, Білозерський, Шевченко й Куліш, виник близько пов’язаний із громадами громадсько-політичний і літературний журнал «Основа». Він сприяв об’єднанню навколо редакції українських істориків, літераторів, етнографів, мовознавців.

Після Емського указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів, налякана забороною діяльності українських організацій, вийшла з громад, інша частина заснувала «молоді громади», що взяли участь у 1874–1875 рр. в організованому народниками «ходінні в народ». Дехто, як, наприклад, Драгоманов, виїхав за кордон і там намагався знайти вихід із кризи й шлях подальшого розвитку українського національно-визвольного руху.

18. Охарактеризуйте культурно-просвітницький рух (організації) на українських землях Австро-Угорської імперії: передумови, зміст, наслідки в ХІХ ст.

В Галичині початок українському національно-духовному відродженню поклав у 1816 р. в Перемишлі священик Іван Могильницький, заснувавши тут перше освітнє товариство. Його опікуном став перемишлянський єпископ Іван Снігурський. Навколо нього в 20-30-х роках XIX ст. зосередився гурток передової інтелігенції: Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський. Вони першими запроваджували україномовне шкільництво, видали граматики української мови Могильницького (1822 р.), Лозинського (1833 р.), Левицького (1834 р.). Однак вони були досить далекими від народної мови, тяжіли до церковнослов'янської.

Першою організацією, що відстоювала українську народну мову та культуру, була “Руська трійця”, створена в 1831 р. вихованцями Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким. Весною 1834 р. вони підготували збірник “Зоря”. Хоч віденська цензура його дозволила, але професор моральної теології Львівського університету В. Левицький і митрополит М. Левицький заборонили видання. Лише в 1837 р. “Руській трійці” вдалося видати дещо перероблений збірник під назвою “Русалка Дністровая” в Будапешті. Однак майже весь тираж був арештований цензурою. Провал видання, утиски з боку греко-католицьких ієрархів призвели до смерті 32-річного священика Шашкевича. Перейшов до польського табору І. Вагилевич, став пізніше москвофілом Я. Головацький.Але справа “будителів”, як їх називав І. Франко, не пропала марно. Іскра, запалена “Русалкою Дністровою”, важкі умови життя українських селян і рядових священиків змусили керівництво греко-католицької церкви в середині 40-х років XIX ст. поступово перейти з позицій захисту інтересів австрійських і польських магнатів до вираження корінних інтересів українського народу. Остаточно цей перехід завершився з початком революції 1848 р. З цього часу і до сьогодні греко-католицька церква була і є лідером українського національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях.Паралельно з українським національно-духовним відродженням та зародженням національно-визвольного руху мали місце різноманітні форми соціальної боротьби. Оскільки становище селян Правобережної України не змінилося на краще після переходу цих земель від Польщі до Російської імперії, а до польського поміщика додався ще й російський чиновник, то становище селян погіршилось. Сприяло цьому жорсткіше, ніж за Речі Посполитої, закріпачення селянства, а також запровадження для згаданого стану рекрутської повинності, якої в попередні часи не знало правобережне селянство. Щоправда, певні надії селяни покладали на те, що участь їх як добровольців у війні 1812 р. приведе до скасування кріпосного права. Але указом Олександра І селян повернули назад поміщикам, а ті посилили визиск, щоб за рахунок кріпаків компенсувати свої втрати від війни з Наполеоном.Тому закономірним став вибух народного протесту, найяскравішим проявом якого був опришківський (розбійницький, бунтарський) рух, який на теренах, принаймні Правобережної України мав значні традиції. Найвідомішим та найвидатнішим представником згаданого явища, зокрема на Поділлі, став Устим Кармалюк (Справжнє прізвище ватажка, як засвідчує метрична книга його рідного села Головчинці - тапер Кармалюкове Жмиренського району Вінницької області - Устим Карманюк).Навколо цього руху нагромадилось чимало легенд, які міцно увійшли не лише у масову народну свідомість, а й закріпились у працях радянських істориків, кінофільмах, літературних творах, Усній народній творчості. Він трактувався як революційна боротьба, яка то розширюючись до 20 тис. учасників, виходила за рамки Поділля на Волинь, Бесарабію, Київщину, то звужувалась до десятка найближчих соратників Кармалюка і кількох населених пунктів. Та в селянську війну він не переріс. Занадто сильним був противник - військово-адміністративний апарат Російської імперії в союзі з усім поміщицьким класом. Учасники виступів не мали ні чіткої програми дій, ні якогось об'єднуючого організованого стержня, яким в українських повстаннях XVII -XVIII ст. та Коліївщині 1768 р. було козацтво. Рух під проводом Кармалюка звівся лиш до знищення і грабунку поміщицьких маєтків і господарств багатіїв (було здійснено біля 1 тисячі нападів). Не було в ньому ні послідовних служб агітації за перетворення повстання у всенародне, ні усвідомленого розуміння необхідності боротьби за знищення існуючої влади і створення власних органів управління. Це був останній, згасаючий прояв традиційної для минулих віків форми масового селянського протесту проти існуючої соціальної несправедливості.

19. Охарактеризуйте український національно-визвольний рух на землях Російської імперії в ХІХ – на поч. ХХ ст.

Українські землі перебували в складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Могутнім каталізатором визвольних процесів в Україні були реформи 60–70-х рр. в Російській імперії, що привели до ліквідації кріпацтва, поступового демонтажу феодальної системи та неминучих буржуазних соціально-економічних іполітичнихперетворень.Опинившись в умовах безпосереднього тиску, український рух другої половини ХІХ ст. в Російській імперії перетворився до рівня “українофільства” – м’якого, лояльного довладируху в чистокультурницькихформах. Характерними ознаками національного руху були: − відсутність власної політичної орієнтації, копіювання чужих зразків; − домінування ідей федералізму таавтономізму, концепції самостійності України перебували в зародковому стані; − національний нігілізм (байдужістьдо національних проблем) тощо. Тільки в 90-х рр. ХІХ ст. український національний рух вийшов на якісно новий рівень, характерною ознакою якого була його політизація та створення українських національних партій На території Наддніпрянської України в 1891 р. виникло таємне товариство “Братство Тарасівців” (І. Липа, М. Байздренко, и тд.), яке вперше після Т.Шевченказаявило, що його мета – “дати Україні національну волю”. 1898–99 рр. відбулися два з’їзди студентськихгромад. І, нарешті, в 1900 р. в Харкові була утворена перша політична українська партія в Російській імперії – Революційна українська партія (РУП) [Лідери: Д.Антонович, Б.Камінський и тд.]. Український визвольний рух XIX - XX ст. - це суперечливе явище Проте незаперечним є одне: сам хід історії ствердив логіку подій і дав народу України шанс взяти долю у власні руки

19. Охарактеризуйте український національно-визвольний рух на землях Австро-Угорської імперії в ХІХ – на поч. ХХ ст.

Українські землі перебували в складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Значним імпульсом змін в Галичинібулареволюція1848 р. Характерними ознаками національного руху були: − відсутність власної політичної орієнтації, копіювання чужих зразків;− домінування ідей федералізму таавтономізму, концепції самостійності України перебували в зародковому стані; − національний нігілізм (байдужістьдо національних проблем) тощо. Тільки в 90-х рр. ХІХ ст. характерною ознакою стала його політизація татворення українських національних партій. На політичну арену вийшло нове покоління діячів, яке не хотіло задовольнятись лише дозволеною урядом культурницькою діяльністю. Перші українські політичні партії виникли в Галичині. Це були: 1. Русько-українська радикальна партія (1890 р.). [Лідери: І.Франко, М.Павлик, О. Терлецький. Вперше постулатнезалежності Українибув поставлений у книзі Ю. Бачинського “Украйна ірридента” (1895р.) та новій редакції РУРП (1895 р.)]. 2. Українська національно-демократичнапартія (1899 р.). [Лідери: І. Франко, М.Грушевський. Наймасовіша і найвпливовіша]. 3. Українська соціал-демократична партія (1899 р.). [Лідери: М. Ганкевич, Ю. Бачинський, С. Вітик]. 4. Русько-українськийхристиянськийсоюз (1896 р.). [С. Сембратович,галицькиймитрополит. Партія клерикального характеру]. Характерною ознакою політичного руху в Галичині було те, що тут на відміну відНаддніпрянської України, ідея політичної самостійності була домінуючою, вона стала гаслом українських змагань. Так,1890-х рр. в основному завершився процес формування партійно-політичної системи українців в Австро-Угорщині, відбулося організаційно-політичне оформлення українського руху в Західній Україні. Отже, на рубежі ХІХ і ХХ ст. помітно активізувалася діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними.

19. Охарактеризуйте розвиток освіти та науки на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. – на поч. ХХ ст.

Проводячи політику асиміляції українського населення, австро-угорські власті особливо великі національні утиски робили в галузі освіти і культури. Вони прагнули тримати трудящих у темряві. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. Але через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу. До того ж у переважній більшості шкіл навчання велося: Східній Галичині – польською мовою, у Північній Буковині – німецькою, румунською, в Закарпатті – угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40%, а в гірських районах – 10%.Більшість дітей не мали можливості відвідувати школу, внаслідок чого, як писав І. Франко, в «Галичині 3/4 людності не вміють ні читати, ані писати», а в гірських повітах неписьменних було 96—98 % населення. Здобуття класичної вищої освіти забезпечували два університети: Львівський і Чернівецький (1875 р.) У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях – окремі гімназичні класи. Було зроблено крок у розвиткові загальної початкової освіти. Проте уряд Австро-Угорської монархії не був зацікавлен в розвитку української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас. На західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім.Т.Шевченка (НТШ) – науково-культурна громадська організація, заснована 1892 р.

19. Охарактеризуйте розвиток української літератури (художні методи, жанри, автори) на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. – на поч. ХХ ст.

На початку 1830-х рр. центром національно-культурного життя стає Львів. Ознаки нової літератури активно формували члени «Руської трійці», - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, на Закарпатті - О. Духнович, а на Буковині - Ю. Федькович. Вони органiзовували експедиції селами Галичини, Буковини та Закарпаття. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов’язане з церковними традиціями і старослов’янською мовою, вони прагнули впровадити в тогочасну літературу народну мову. Стараннями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністрова» (1837 р., Будапешт) Помітне місце в літературному житті Західної України посідає письменник, громадський і політичний діяч, греко-католицький священик А. Могильницький. Літературну популярність він здобув завдяки поемі «Скит Манявський» У 1870-1890-х рр. розкрився талант І. Франка Літературна і наукова спадщина його багата і різноманітна. Вона становить близько п’яти тисяч публіцистичних та наукових творів. На кінець ХІХ ст. припадає становлення когорти талановитих письменників і поетів: В. Стефаника, О. Кобилянської (1863-1942), Л. Мартовича, М. Черемшини. Західноєвропейський модерністичний напрям у літературі характерний для творчості П. Карманського (1878-1956), В. Пачовського (1878-1942), О. Луцького (1883-1941) та інших. У 1907 р. вони організували гурток «Молода муза», який оприлюднив свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі.

19. Охарактеризуйте розвиток українського музичного мистецтва на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. – на поч. ХХ ст.

У Західній Україні слід відзначити творчість М.М.Вербицького, І.Лавровського, І.Воробкевича, А.Вахнянина та ін. Велике значення для становлення національної самосвідомості на західноукраїнських землях мала творчість Михайла Вербицького (1815–1870). Покладений ним на музику Шевченків «Заповіт» став дуже популярним у Галичині. А музика до вірша П.Чубинського «Ще не вмерла Україна» стала українським національним, а з 1992 р.– державним гімном України. Вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» з’явився 1863 р. у львівському часописі «Мета». Одразу же композитор Вербицький склав музику, наступного року хор уже виконував її у Львівському українському театрі, а 1865 р. нею завершили програму Шевченкового свята в Перемишлі. Значна роль у становленні композиторської школи, музичних і співацьких товариств у Галичині належала А. Вахнянину: у 1891 р. заснував товариство «Боян»; 1901 р. у Львові засновує «Союз співацьких і музичних товариств», на основі якого в 1903 р. відкрив Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. На початку XX ст. у Львові розпочав творчу діяльність С. Людкевич (1879-1980) - визначний український композитор, музикознавець, фольклорист і педагог. У 1905 р. виходить у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ» (на слова Т. Шевченка), у якій композитор оспівав борців за національне визволення, створив образ нескореного народу. Він автор праці «Галицько-руські мелодії» (1906). Крім того, український музичний рух концентрувався в хорах і музичних гуртках при різних товариствах та спеціальних музичних установах. Серед них церковні хори, хорові та музичні гуртки культурно-просвітніх товариств «Руська бесіда», «Просвіти» (у 1891 р. до статуту внесли пункт про культивування музики і співу), «Муза», музичні гуртки парамілітарних товариств «Січ», «Сокіл» та «Пласт». Світове визнання здобули славетні співаки О. Мишуга, С. Крушельницька,чий голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки та М. Менцинський.

19. Охарактеризуйте розвиток українського образотворчого мистецтва (автори, твори, жанри, музичні центри) на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. – на поч. ХХ ст.

Малярство цієї доби розпочинає класицизм. Найпочесніше місце належить художнику Л. Долинському (1745-1824). У 1780-х рр. вiн розписував собор св. Юра у Львові. У 1807-1810 рр. здійснював оздоблення Успенської церкви Почаївського монастиря. Ця діяльність охоплювала величезну кількість об’єктів: іконостас, головний і бічні вівтарі, численні композиції на тему «чудес Христа» та монастирських легенд.

Романтизм у малярстві представлений переважно портретами. Популярним був штамп, а не глибоке вивчення життя. На західноукраїнських землях не зазнав диференціації лише портрет вищого духовенства, зберігши станові й стильові риси ідеалу минулого століття.

Романтичний період у Галичині ознаменувався влаштуванням у Львові великих художніх виставок, які стали новим явищем у культурному житті. Ці виставки відбулись в 1837 р. і 1847 р. Починаючи з середини ХІХ ст., на західноукраїнських землях розвивається реалістичне мистецтво. Фундатором цієї школи стали українські художники К. Устиянович (1839-1903) і Т. Копистинський (1844-1916). їхня творчість охоплює церковні розписи, композиції на старозавітні та євангельські теми, портрети, історичні й побутові сцени, краєвиди. К. Устияновича намалював картину «Шевченко на засланні», портрет «Юліан Лаврівський» та ін. На початку ХХ ст. провідне місце зайняв І. Труш. У 1898 р. у Львові організував «Товариство для розвою руської штуки», а в 1905 р. організовує «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки» та журнал «Артистичний вісник». Того ж року ініціював відкриття першої художньої виставки у Львові. Для НТШ намалював портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки. У 1913 р. до Львова переїхав український художник імпресіоніст О. Новаківський. У 1913 р. заснував у Львові художню школу, що стала відомим осередком малярської культури в Західній Україні. До творів цього періоду належать картини «Діти» (1905), «Коляда» (1907-10), «Весна» (1909), «Автопортрет» (1911) та ін.

19. Охарактеризуйте розвиток українського театру на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. – на поч. ХХ ст.

Попри урядові переслідування українства, у другій половині ХІХ ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися.На західноукраїнських землях український професійний театр було засновано 1864 р. актором і режисером О.Бачинським при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки при чернівецькій «Руській бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене 1884 р. С.Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство». Дозвіл на відкриття театру при «Руській бесіді» було надано в лютому 1864 р., з умовою, що керівництво подбає, щоб на рік ставилось не менше 40 вистав. Управління театром було доручено режисеру О. Бачинському. Офіційне відкриття першого українського народного театру в Західній Україні відбулось 7 березня 1864 р. Театральне життя розпочато виставою «Маруся» за повістю Г. Квітки-Основ’яненки в постановці О. Бачинського, а основу театральної трупи склали актори аматорського театру. 5 травня 1864 р. О. Бачинський поставив виставу «Назар Стодоля». На початку 1870 р. рішенням Галицького крайового сейму театр перейшов на державне забезпечення. У виборі репертуару колектив театру орієнтувався на твори кращих драматургів України. Для підвищення професійного рівня театральних вистав багато зробив М. Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської бесіди» у Львові. Багато зусиль для піднесення театральної культури доклав І. Франко. У 1867 р. до Львова прибув М. Садовський, який запросив працювати сюди зірку української сцени М. Заньковецьку й згуртував у театрі інших талановитих акторів. Крім того, на цій сцені почав робити перші професійні кроки Лесь Курбас. Український народний театр товариства «Руська бесіда» ставив опери «Запорожець за Дунаєм» (1881), «Різдвяна ніч» (1890). Широке визнання здобули Буковинський народний театр (1897 р.), організатором і керівником якого був актор І. Захарко, та Гуцульський театр (1910 р.), заснований Г. Хоткевичем (1877-1938).

19. Охарактеризуйте роль Т. Г. Шевченка в українській культурі.

Народився 25 лютого (9 березня)1814,с. Моринці,Київська губернія, (ниніЧеркаська область)Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям. Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Творчість Т. Шевченка нерозривно пов´язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Весь "Кобзар" нерозривно зв'язаний з народною творчістю. Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність.

19. Охарактеризуйте роль Івана Франка в українській культурі.

Іван Франко народився 27 серпня1856 року в селі НагуєвичіДрогобицького повітувСхідній Галичині. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом,прозаїком,драматургом,критикомй істориком літератури,перекладачемівидавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зіСходу,античної добийРенесансу. Він відомий за межами України не тільки як поет, письменник, драматург, але й літературознавець, фольклорист, історик, перекладач. Франко виступав як автор ґрунтовних монографій з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Його увагу привертали, зокрема, проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби прогресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом - Австрійської монархії. Будучи талановитим ученим-дослідником і письменником-психологом, Франко створив цілу серію історико-біографічних нарисів присвячених визначним історичним діячам різних часів і народів: Йосифу Шумлянському, Лук'яну Кобилиці, Івану Федоровичу, Сімону Болівару та ін.

19. Охарактеризуйте роль Миколи Лисенка в українській культурі.

Основоположником української класичної музики був М.В.Лисенко, який написав чудові опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т.Шевченка. Створений Лисенком варіант «Заповіту» Шевченка ми співаємо й досі. А «Молитва за Україну» стала духовним гімном. Значення Лисенка для української музичної культури є величезним, як і творчий доробок. Маючи блискучу професійну підготовку (навчався в Лейпцигу та Петербурзі), він зумів ввести в сучасну йому музику величезний етнографічний матеріал. Своєю творчістю він уперше спробував підсумувати період розвитку вітчизняної музики. Лисенко сформував і збагатив майже всі наявні в українській музиці творчі жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість, а педагогічною діяльністю заклав підвалини вищої спеціалізованої музичної освіти в Україні.

19. Проаналізуйте україно-російський діалог культур в ХІХ ст.

Культурні взаємини між Україною та Російською імперією у ХІХ ст. набули іншого характеру, ніж у попередні часи. Вища за рівнем розвитку українська культура XVI–XVIII ст. позитивно впливала на Російську державу та сприяла її європеїзації. Внаслідок цього вищі за культурно-освітнім рівнем українські діячі усвідомлювали себе представниками іншої національності, і в Російській державі такими їх уважали. У ХІХ ст., з утратою своєї державності, Україна позбулася і своєї культурної переваги над Росією. Внаслідок того, що імперія цілеспрямовано перетворювала Наддніпрянщину на пересічну провінцію, чимало талановитих українців відчували неможливість проявити свої здібності на Батьківщині та вимушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Багатьох українських культурних діячів імперські ідеологи абсолютно безпідставно зарахували до представників російської культури. Проте більшість із них, навіть далеко від рідної землі залишалася представниками свого народу, продовжувала своїми працею і творчістю служити Україні. Тому їхні досягнення, хоч і здійснені за межами Батьківщини, належать до української культури. Перебування під імперською владою спричинило зміни у змісті української культури. Більшість здобутків архітектури, скульптури, образотворчого мистецтва втратили національні риси і відтепер так чи інакше допомагали звеличувати імперську владу. Позитивний вплив України на культурний розвиток Росії представники російської великодержавної ідеології намагалися ігнорувати. Уособленням цих поглядів стало твердження російського громадського діяча, Віссаріона Бєлінського, що «залишився навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці...» Такі думки, незважаючи на їхню безпідставність, імперія послідовно обстоювала, пояснюючи характер своєї національно-культурної політики на українських землях.

19. Модернізм кінця ХІХ – першого десятиліття ХХ ст. Його вплив на українську культуру і мистецтво.

Основним змістом процесів, що відбувалися в культурі цього періоду, було становлення модерної української культури.

Попередником модернізму як загального поняття, що окреслює багатоманіття нових течій у мистецтві ХХ ст., був стиль модерн. Модерн має спільне з неоромантизмом те, що є також протестом проти девальвованих цінностей позитивізму і прагматизму, які панували в європейському способі життя ХІХ ст., але намагається цей протест вилити у поєднання романтизму з практицизмом, покращити світ за допомогою мистецтва.

Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізмом. В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

19. Формування єдиного національного культурного простору на українських землях Австро-Угорської та Російської імперій (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.)

Після активізації наступу на українство з боку влади Російської та Австро-У горської імперій громада почала розробляти свою ідеологію, якай отримала згодом назву "український націоналізм".

На початку 70-х років XIX ст. у Києві створюється культурно-просвітницький гурток "Старагромада" на чолі з В. Антоновичем. Члени гуртка — М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кониський, М. Старицький, П. Чубинський — брали активну участь у роботі органів місцевого самоврядування, наукових товариств. У1875 р. "Стара громада" придбала російську газет) "Киевский телеграф" і перетворила її в орган, який висвітлював події в Україні. Новий наступ на українство розпочався після видання Емського указу. Більшість громадівців були заслані або виїхали за кордон. У Женеві М. Драгоманов організував видання збірника "Громада" українською мовою.

У Галичині визвольний рух потрапив під вплив москвофілів, які пропагували ідею єдиної, неподільної Росії і заявляли, що українців як народу не існує. Представники передової української інтелігенції — народовці —заснували в грудні 1868 р. у Львові культурне товариство "Просвіта". Вони пропагували історичні знання в народі, видавали твори українських письменників, створили мережу бібліотек, читалень, музичних і хорових колективів. Ідеологами народовства були В. Барвінський, А. Вахнянин, В. Антонович, Марко Вовчок, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та ін.

Утвердженню української національної свідомості сприяло і створене у Львові в 1873 р. літературне товариство Ім. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У НТШ працювали М. Грушевський, І. Франко, І. Горбачевський, В. Гнатюк. Зусиллями НТШ було видано понад 1100 наукових праць з проблем української історії, культури, мови.

Аналіз діяльності українських націоналістів у XIX ст. показує, що ці люди були передусім патріотами, які віддано любили свій народ, над усе ставили його незалежність, свободу, добробут, піклувалися про розвиток рідної мови, культури, народних традицій. Виходячи з такого розуміння українського націоналізму до націоналістів можна віднести весь цвіт української нації, а не лише тих, хто формально належав до тієї чи іншої націоналістичної організації.

Отже, по-перше, націоналізм—явище історично зумовлене. Український націоналізм виник не на порожньому місці. В його основі — непідкорений волелюбний дух українського народу, його прагнення за будь-яку ціну вирватися з-під колоніального рабства, відродити втрачену в минулому державну незалежність.

19. Проаналізуйте культурний процес в Україні в період Національно-демократичної революції.

Перша світова війна загострила політичні та національні суперечності російської імперії, активізувала визвольний рух поневолених народів проти самодержавства. Під тиском народних мас 2 березня 1917 р. зрікся престолу цар Микола II. Припинила своє існування царська монархія. Другого дня думські лідери створили Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях створювалися громадські комітети. Революція в Росії вплинула на національно-політичне життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти українські політичні партії лівого спрямування, відродилася "Просвіта". 17 березня 1917 р. у Києві зібрався український національний конгрес за участю тисячі представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, на якому було утворено революційний український парламент — Центральну Раду, яку очолив М. Грушевський. Генеральним секретарем її став відомий письменник В. Винниченко. Четвертим універсалом Центральної Ради від 22 січня 1918 р. було проголошено самостійність Української Народної Республіки, яку визнали держави Антанти. У квітні 1918 р. відбувся державний переворот, в результаті якого в Україні було встановлено гетьманат. Українську державу очолив П. Скоропадський. Під тиском зовнішніх і внутрішніх подій у листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський відмовився від влади. Нову владу очолила директорія УНР, яка рішенням Трудового конгресу проголосила 22 січня 1919 р. "Акт соборності України", тобто об'єднання Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою. Посилилась агресія більшовиків та інших військових формувань проти молодої української держави. Директорія змушена була залишити Київ, але вже влітку 1919 р. українські війська відбили його у більшовиків, проте ненадовго. Під тиском білогвардійських сил генерала Денікіна українські війська змушені були відступити. Весною 1920 р. на підставі договору з Польщею відбувся похід зведених польсько-українських армій на Київ, який завершився поразкою. На території України більшовики проголосили Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Польща в 1920 р. підписала з Москвою Ризький договір, за яким відбувся поділ українських земель — Галичина, Волинь, Полісся і Підляшшя відійшли до Польщі, Буковина і Бессарабія до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини. Така політична обстановка створилася в Україні після жовтневої революції 1917 р.

19. Охарактеризуйте розвиток літератури в УСРР (художні методи, жанри, автори, організації) в 1920–1930-ті рр.

В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації. Український футуризм — який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі — «Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко). .Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками». Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».У 1919-1920рр. емігрували: М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, В. Самійленко. Літературно-художні об’єднання: “Гарт”, “Плуг”, “Аспанфут”, “Ланка”, “Молодняк”, “Авангард”. Різноманітність напрямів: - неокласики (Зеров, Рильський); - футуризм (нові правила в літературі);- символісти (Тичина); - - пролетарський напрямок (“Плуг” на чолі Пилипенко, “Гарт” на чолі Блакитний); - прогресивний : ВАПЛІТЕ (1925-1928р.р.) Яловий, Хвильовий, М. Куліш; - попутники; - не писали на замовлення: Підмогильний, Косинка, Антоненко-Давидович.

19. Охарактеризуйте розвиток кіно- і театрального мистецтва в УСРР в 1920–1930-ті рр.

Театр. Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорозька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали участь видатні українські актори — М. Садовський, М. Заньковецька, Любов Лінницька. Кіномистецтво – Одеська кінофабрика, Київська кіностудія; В. Гардін “Остап Бандура”, Довженко “Звенигора”, “Арсенал”, Яновський.

19. Охарактеризуйте розвиток архітектури і будівництва в УСРР в 1920–1930-ті рр.

Архітектура. Головні якості архітектури — це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм — це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм — спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

19. Охарактеризуйте розвиток образотворчого мистецтва в УСРР в 1920–1930-ті рр.

Радянське образотворче мистецтво, особливо періоду 1920-х рр., вирізнялося розмаїттям форм, наявністю творчих стилів, шкіл, напрямків, які висвітлювалися мистецтвознавцями.. В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві. Творчість радянських художників 1930-х рр., незважаючи на утиски цензури, вирізнялася вибо­ром тематики. Одні голодували, але писали портрети видатних діячів мистецтва і звичайних жінок, інші догоджали вождям. Наприклад, П. Корін написав портрет О.М. Горького (1932), "Жебрак" (1933), М. Нестеров - портрети братів Коріних, психолога І.П. Павлова (1935); П. Кончаловський - портрет В.Е. Мейєрхольда (1938), Ю. Пименов - артистки З. Райх, Образотворче мистецтво – Асоціація художників Червоної України (Їжакевич, Трохименко, Кричевський, Кокель) ; Бойчук (бойчукісти).

19. Охарактеризуйте розвиток освіти в УСРР в 1920–1930-ті рр.

Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!», до початку 1930 року в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка. У 1923—1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ.

19. Проаналізуйте національну політику Радянської влади та розбудову інфраструктури культури в УСРР в 1920–1930-ті рр.

У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. З цього приводу було ухвалено ряд партійних та урядових постанов: "Про обов'язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України", "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською"; "Про запровадження української мови у школах та радянських установах". Українізація, що відбувалася під партійним контролем, ставала часткою загального процесу розвитку української культури. Завдяки українізації вперше після століть колоніального існування українська культура дістала державну підтримку. Важливим було те, що в Україні взялися за ліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення України не вміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від шести до п'ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати. Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов'язком громадянина перед державою. В Україні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від церковного впливу, освіта здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюється загальноосвітня школа на засадах безплатної обов'язкової загальної й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років з рідною мовою викладання.

19. Охарактеризуйте розвиток української науки в 1920–1930-ті рр.

Наука. як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології Центр науки – УАН (листопад 1918р.) – ВУАН (1921р.);

19. Охарактеризуйте вплив Великої Вітчизняної війни на українську культуру. Воєнна тема в українському мистецтві.

Буремний воєнний час був для композиторів, художників, працівників театру і кіно, культоосвітніх закладів характерний надзвичайним творчим напруженням, сміливими дерзаннями і пошуками. Радянські митці у своїх творах оспівували масовий героїзм, стійкість, ратні подвиги радянських воїнів, їх безмежну відданість Комуністичній партії, беззавітну любов до Батьківщини. У період Великої Вітчизняної війни з усією силою проявилась видатна роль мистецтва в ідейній мобілізації трудящих. На заклик партії «Все – для фронту! Все – для перемоги!» відгукнулись радянські композитори, художники, артисти. З початком війни багато представників творчої радянської інтелегенції пішли на фронт, поставивши свій талоант і майстерність на службу Червоної Армії. Інші, переважно представники старшого покоління, працювали у складі творчих спілок та різних установ й організацій у радянському тилу, присвятивши свою творчу і Громадську гідність справі оборони країни від ворога. Нові теми, образи і явища, народженні священною війною радянських людей проти фашизму, утвердилися в радянській музиці, образотворчому мистецтві. Кровно зв’язані з народом, митці постійно відгукувалися на найважливіші події на фронтах Великої Вітчизняної війни.

19. Охарактеризуйте національно-культурну політику Радянської влади в 1940–1980-ті рр.

Незважаючи на страхітливі людські та матеріальні втрати, Україна вийшла з війни сильнішою, оскільки різні українські етнічні землі були об’єднані в складі однієї держави. Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР сильно змінило баланс російсько-українських відносин та впливу російської культури. Адже західноукраїнське населення було позбавлене комплексу «молодшого брата» - почуття національної меншовартості. Найменш зрусифікована Західна Україна була в складі СРСР одним з найменш радянізованих регіонів. Дуже серйозним ударом по духовному життю Західної України та культурі загалом стала ліквідація Української Греко- Католицької Церкви 8-10 березня 1946 р. на Львівському соборі. Піднесення освіти припало на четверту п’ятирічку (19461950). Ставилось завдання в найкоротші строки відновити заклади освіти, науки, культури, охопити навчанням усіх дітей шкільного віку і створити умови для продовження освіти тієї частини молоді, яка під час війни не мала змоги її здобути. Розвивалась система заочної освіти. 13 грудня 1945 р. у Харкові відновив роботу театральний інститут. Плідно розвивалась теоретична фізика, фізика атома і атомного ядра, фізика металів, напівпровідників, молекулярних кристалів, радіофізика тощо. Як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв стала українська інтеліґенція. У 1946-1951 рр. Москва гостро критикувала ЦК КП(б)У за неувагу “до підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва”, де знайшла притулок “ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія”. Московську резолюцію продублював відповідними документами ЦК КП(б)У. Партійні резолюції відкрили кампанію “критики” й “самокритики” у пресі та на велелюдних засіданнях у наукових і культурних інституціях. За ними послідували арешти бл. 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури у 1946-1947 рр. У 1947 р. в очолюваній С. Лебедєвим (1902-1974) лабораторії моделювання та обчислювальної техніки Інституту електроніки АН УРСР розпочато дослідження в галузі кібернетики. В 1948-1951 рр. в інституті під його керівництвом створено першу в СРСР малу електро-обчислювальну машину «МЄОМ». Упродовж 1950-1970-х рр. посилилось втручання партійно- ідеологічного керівництва у мистецтво. Картини присвячуються ювілейним датам та програмним темам. Звідси - поява численних ілюстрованих, натуралізованих, малохудожніх творів. У другій половині 1980-х рр. криза тоталітарної системи призвела до чергового національно-культурного піднесення. Це піднесення проходило через акцентування уваги на традиційно болісніших для української нації питаннях української мови та культури загалом і призвело до пробудження почуття свободи в мільйонів людей, утвердження державного суверенітету та незалежності України.

19. Охарактеризуйте розвиток української освіти в 1940–1980-ті рр.

Піднесення освіти припало на четверту п’ятирічку (1946-1950). Ставилось завдання в найкоротші строки відновити заклади освіти, науки, культури, охопити навчанням усіх дітей шкільного віку і створити умови для продовження освіти тієї частини молоді, яка під час війни не мала змоги її здобути. У перші повоєнні роки в Україні вже працювало 30,5 тис. шкіл і 154 виші. Зокрема в Західній Україні у 1957/1958 н. р. загалом було 6896 шкіл, з них: українською мовою навчання - 6564, російською - 114, угорською - 100, молдавською і румунською - 115, польською - 3. У 1950/1951 н. р. навчалось близько 6,8 млн. учнів, а навчальний процес забезпечувало 272,7 тис. педагогів. Відкривались вечірні школи, у яких на 1950 р. навчалось до 37,2 тис. чоловік. Серйозною перешкодою в розвитку загальної та спеціальної освіти залишалась заідеологізованість навчально-виховного процесу. Особливо це проявилось у Західній Україні, де в перші повоєнні роки дві третини вчителів були визнані недостатньо кваліфікованими для викладання в радянських школах і мали пройти «ідеологічну перепідготовку». До початку 1950-х рр. у Західну Україну перевели понад 35 тис. учителів зі Східної України. Практикувалось і переселення вчителів з Російської Федерації. Це зумовлювало постійне збільшення в західних областях УРСР кількості російського та російськомовного населення. Великою подією в житті Закарпаття стало відкриття Ужгородського державного університету. У Києві продовжив навчальний процес Київський державний університет, було відкрито Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. У 1945 р. у Львові було відкрито лісотехнічний інститут, 6 вересня 1946 р. - інститути прикладного та декоративного мистецтва, дещо пізніше почали працювати сільськогосподарський, поліграфічний та фізичного виховання інститути. Розвивалась система заочної освіти. 13 грудня 1945 р. у Харкові відновив роботу театральний інститут. У 1946 р. при 76 вишах функціонували заочні відділення, а в 1949 р. у республіці нараховувалось 50 тис. заочників. У роки четвертої п’ятирічки (1946-1950) було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою. На 1955 р. в 500 технікумах навчалось 265 тис. учнів. Зникли українські школи в Криму. Усього за 1960-1980-ті рр. кількість україномовних шкіл у республіці зменшилася на 8,7 тис. Цей процес прискорився після прийняття в травні 1983 р. ЦК КПРС і Радою міністрів СРСР постанови «Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік». Українська мова витіснялася не лише зі шкіл, а й з вищих навчальних закладів, театрів, державних і партійних організацій, газет і журналів. Якщо в 1960-х рр. на українському книжковому ринку понад 60 % видань було українською мовою, то в липні 1990 р. - менше 20 %.

19. Охарактеризуйте розвиток української радянської науки в 1940–1980-ті рр.

Післявоєнне відродження не оминуло і науки. Центром української науки залишалась Академія наук УРСР, яка в березні 1944 р. повернулась з евакуації до Києва в складі 29 науково-дослідних інститутів. У 1946-1950-х рр. в системі АН УРСР створено інститути теплоенергетики, електротехніки, використання газу в комунальному господарстві та промисловості, машинознавства і сільськогосподарської механіки та ін. У республіці інтенсивно провадилися розпочаті ще в попередні роки широкі науково-дослідні роботи в галузі атомної проблеми: 1946 р. запустили перший в країні атомний реактор. Плідно розвивалась теоретична фізика, фізика атома і атомного ядра, фізика металів, напівпровідників, молекулярних кристалів, радіофізика тощо. У 1947 р. в очолюваній С. Лебедєвим (1902-1974) лабораторії моделювання та обчислювальної техніки Інституту електроніки АН УРСР розпочато дослідження в галузі кібернетики. В 1948-1951 рр. в інституті під його керівництвом створено першу в СРСР малу електро-обчислювальну машину «МЄОМ». Широко впроваджувались науково-дослідні роботи в галузі зварювання металів. Цими проблемами займались колективи Інституту електрозварювання ім. Є. Патона АН УРСР, Інституту чорної металургії, Українського науково-дослідного інституту металів. Значним технічним досягненням стала побудова в 1953 р. найбільшого на той час у світі суцільнозварного моста через Дніпро в Києві завдовжки 1,5 км. У 1956 р. генеральним конструктором космічних кораблів СРСР став український вчений у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор С. Корольов (1906-1966). Академік Я. Люлька (1908-1985) здобув глибоку повагу як конструктор та винахідник першого радянського турбореактивного двигуна. За дослідження в галузі хімії ізотопів О. Бродського нагородили Державною премією СРСР. Державні премії одержали П. Будников за розробку нових ізоляційних матеріалів та Б. Лисін за виготовлення нових безолов’яних емалей. Проявом ідеологічної агресивності сталінізму стало втручання в природознавство. Найбільше постраждала генетика і молекулярна біологія. Особливо після сесії Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук у серпні 1948 р., коли в агробіології монопольне становище займала група Т. Лисенка (18981976). Гуманітарна наука була повністю перебудована для обслуговування комуністичної ідеології. Центральними науковими інституціями в цій сфері науки стали український філіал Інституту Маркса - Енгельса - Леніна при ЦК ВКП(б) (пізніше перейменований в Інститут історії партії при ЦК Компартії України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС). Завданням інституту було збирання і публікація документів та матеріалів з історії КПУ, здійснення наукового перекладу українською мовою творів класиків марксизму- ленінізму. Дослідженням історії України займався Інститут історії України АН УРСР (з 1950 р. - Інститут історії АН УРСР) та відповідні кафедри провідних вишів. Інститут працював відповідно до марксистсько-ленінської ідеології, в основу якої було покладено проблеми класової боротьби, як базового фактора культурно-історичного розвитку. Істориків націлювали на боротьбу з українською національною історичною думкою. У 1946 р. в системі АН УРСР створено Інститут філософії, а в найбільших вишах кафедри - марксистсько-ленінської філософії. Питання економічної науки досліджували науковці Інституту економіки АН УРСР, галузевих науково-дослідних інститутів і відповідних кафедр вишів республіки.

19. Охарактеризуйте розвиток українського радянського образотворчого мистецтва в 1940–1980-ті рр.

Значні успіхи були досягнуті українськими живописцями у розвитку історичної тематики. Помітним явищем в українському живописі цього періоду стали полотна М. Хмелько, О. Хмельницького, В. Задорожного; також слід відзначити роботи М. Дергуса «Тарас на чолі війська» / 1952 /, Л. Чернова «Вечірня пісня». Живописці все більше звертаються до традицій народної творчості. Найбільш яскраво це простежується в роботах художників закарпатської школи живопису. Яскравим прикладом цього є картина Г. Глюка «Лісоруби» / 1954 /, полотна А. Ерделі «Заручини» і А. Коук «Верховинка» / 1956 /. Розквіт переживає в післявоєнний час пейзажний живопис. І в цьому зв'язку необхідно, перш за все, відзначити роботи М. Глущенка - одного з видатних в українському живописі майстра пейзажу - «Тихий вечір» / 1951 /, «Весняна лірика» / 1958 /, «Над Дніпром» / 1952 /. «Шторм» / 1952 /. Дихання самого життя, його аромат відчувається в роботах А. Петрицького «Певоніа», С. Бесєдіна «Троянди» / 1952 /, М. Глущенка «Квіти на тлі моря» / 1955 /. Значних успіхів домоглися художники монументалісти С. Думенко, О. Попов, В. Токарєва, які виконували монументально-живописні роботи в Одеському Палаці культури моряків / 1951-1953 /.

19. Охарактеризуйте розвиток українського радянського театрального мистецтва в 1940–1980-ті рр.

Провідне місце в театральному мистецтві займали Київська, Одеська та Львівська опери, Київський державний академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Харківський державний академічний театр ім. Т. Шевченка, Львівський державний український драматичний театр ім. М. Заньковецької. У 1970-1980-ті рр. русифікація досягла свого апогею в театральному і музичному житті. Менше 30 % професійних театрів України були українськими. Поширеним було звернення до ордерної системи класицизму: театри в Полтаві (1957, арх. О. Малишенко, О. Ковальов), Тернополі (1953-1955, арх. І. Михайленко, Д. Чорновол, В. Новіков), Чернігові (1956, арх. С. Фридлін, М. Лібман, С. Тутученко), Запоріжжі (1953, арх. С. Фридлін).

19. Охарактеризуйте розвиток українського радянського кіномистецтва в 1940–1980-ті рр.

Продовжувався розвиток кіномистецтва. В УРСР працювали Київська, Одеська та Ялтинська кіностудії художніх, Київська студія науково-популярних та Українська студія хронікально-документальних фільмів. У кіно в 1970-х роках схвалення глядачів отримали визначні фільми: «В бій ідуть тільки старики», «Ати-бати, йшли солдати...» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавилон-ХХ» (1979) І. Миколайчука. Зазнали переслідувань С. Параджанов, Ю. Іллєнко та І. Миколайчук. Зокрема 17 березня 1973 р. заарештували і засудили до п’ятирічного ув’язнення С. Параджанова. У 1976-1985 рр. кіностудії України створили майже 200 художніх фільмів, 126 із них дубльовано українською мовою. Проте наклад фільмокопій українською мовою становив лише 13 % загальної кількості.

19. Охарактеризуйте розвиток української радянської літератури, журналістики та книговидавництва в 1940–1980-ті рр.

З кінця 1941 р в українській радянській літературі одна за одною починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені видатним сторінкам національного минулого. Відроджується тяга до національного традиціоналізму. Відомі діячі культури виступають з узагальнюючими роботами про український національний театр / Іван Кочерга /, музичну культуру / Пилип Козицький /, мова / Леонід Булаховський /. Саме в цей час, вперше після терору 1933 - 1938 рр.., Інститут історії академії наук УРСР мав сміливість підготувати до друку багатотомну працю «Історія України», перший том якого вийшов у переломний період війни / в 1943 р. /. Одночасно вийшов популярний «Напис історії України», якого українська школа і читач не мали більше 10 років. Художня література дала ряд романів, повістей, оповідань / О. Гончар «Прапороносці» - трилогія Ю. Яновський «Жива вода», Ю. Смолич «Вони не пройшли», Л. Сміленскій «Софія», О. Кундзіч «Українська хата» /. Роки війни стали часом появи значних, пронизаних патріотичним пафосом, поем / М. Рильський «Слово про рiдну матiр»; П. Тичина «Голос матері»; В. Сосюра «Любіть Україну»; Л. Первомайський «На Полтавщині»; А. Малишка - «Україна моя» З'являються нові періодичні видання, зокрема, журнали «Прапор» / 1956р. /, «Радянське літературознавство» / 1957 /..

19. Охарактеризуйте розвиток архітектури та будівництва в Україні в 1940–1980-ті рр.

У 1960-1990-х рр. відбувається перехід до індустріальних методів будівництва, блокових і панельних споруд. Перевага надавалася не окремим будинкам, а великим масивам з комплексом численних видів споруджень. Перша споруда з рисами нового стильового скерування - Палац спорту в Києві (1958-1960, арх. М. Гречина і О. Заваров), який вражав новизною форм. Це суцільний скляний фасад із залізобетонними стояками, немає декору, а загальним виглядом нагадує промислову споруду. Починаючи з 1960-х рр., особливо поширилося будівництво житлових районів навколо великих міст. Воно проводилось за ти- повими проектами. Це підвищувало темпи будівництва й знижувало його вартість. У 1980-х рр. у архітектурі України спостерігалось певне подолання стереотипів масового житлового будівництва, скерування його до еклектичної архітектури ХІХ ст. з її скульптурними оздобленнями, красою зовнішнього вирішення. Яскраве вирішення та пошуки нових художніх образів виявились у архітектурі за індивідуальними проектами, що переважно торкнулось збудованих театрів майже в усіх обласних центрах. Серед них театри ляльок у Рівному (1979) та Полтаві (1982). По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні зали «Україна» в Харкові (1963, арх. В. Васильєв, Ю. Плаксиєв, В. Реусов) та Києві (1970, арх. Є. Мариченко, П. Жилинський).