Тема 4: Українська козацька державність наприкінці хvіі-хvііі ст.

Мета заняття: засвоєння та поглиблення знань про:

• суспільно-політичну ситуацію в Україні після смерті Б. Хмельницького;

• особливості політичної боротьби в період „Руїни”;

• становлення української національної державності;

• становище запорізького козацтва;

• політику Російської імперії щодо України у XVIII ст.; поділи Речі Посполитої як початок нової фази в історії України.

План заняття

1. Суспільно-політичний устрій українських земель після смерті Б. Хмельницького.

2. Політична боротьба на Україні в період Руїни.

3. Запорізька Січ у другій половині ХVII – на початку XVIII ст.

4. Політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

Після смерті Б. Хмельницького 5 серпня 1557 р. становище українських земель було надзвичайно складним. У результаті визвольної війни Війську Запорізькому було підпорядковано більшість земель правого і лівого берегів нижньої течії Дніпра. Досить швидко на цих територіях була створена національна форма державного управління. У ході боротьби за владу ці землі швидко втратили свою єдність: частина території знову потрапила під залежність від Польщі, а Запорізька Січ з навколишніми землями стала автономним утворенням і згідно з Андрусівським договором 1667 р. опинилась під подвійним польсько-російським контролем, а з 1686 р. повністю перейшла під владу російського царя.

Необхідно зупинитися на територіальному питанні: якщо до поч. визвольної війни український народ жив в єдиній політичній системі, то після неї Україна територіально опинилася розділеною. Це призвело до загострення взаємовідносин не тільки між українським населенням різних регіонів, що входили до складу різних держав, але й між різними соціальними групами одного регіону. В основі непорозумінь і конфліктів лежала боротьба за владу, специфіка соціального, політичного, економічного розвитку, адміністративного устрою. Результат цієї боротьби був трагічним, із відродженої незалежної держави, якою стала Україна за часів Б. Хмельницького, вона вже через 20 років після його смерті перетворилася в жертву внутрішнього розбрату, братовбивчих сутичок, іноземних вторгнень.

Потрібно проаналізувати особливості правління Ю. Хмельницького, І. Виговського, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, І. Самойловича, їх зовнішню та внутрішню політику, відносини з сусідніми державами. Показати руйнування земель та влади на українських землях.

В 1687 р. Новим гетьманом України став І. Мазепа. Своїм політичним талантом, дипломатичністю, освіченістю, культурою Мазепа значно підвищив авторитет гетьманської влади на Україні. У внутрішній політиці він спирався на козацьку старшину. Разом з тим в 1691 р. І. Мазепа видав матеріал, яким заборонив обкладати селян непосильними податками, дозволив їм подавати до суду скарги до своїх панів. Він розпочав реформу податкової системи.

Зовнішню політику І. Мазепа будував на дружніх відносинах з російським царем, намагаючись їх використати для захисту особистих та загальнодержавних інтересів. Необхідно дати детальний аналіз діяльності І. Мазепи. Як підсумок необхідно підкреслити що, не дивлячись на жорстку боротьбу за владу, яка розгорнулась після смерті Б. Хмельницького, на розчленованість українських земель, які належали різним державам, все ж зусиллям народу, козацької старшини була відроджена українська державність.

Розгляд четвертого питання необхідно розпочати з характеристики запорізького козацтва, яке в цей період в офіційних документах називалося „Славне військо запорізьке низове”. на середину ХVII ст. Військо Запорізьке займало території сучасних Дніпропетровської, Запорізької і частково Кіровоградської областей. За Андрусівським договором воно мусило підпорядковуватися і російському царю і польському королю, але фактично воно не визнавало нічиєї влади і діяло цілком самостійно.

Після смерті Б. Хмельницького найбільшу повагу і славу серед козаків мав отаман І. Сірко, який обирався на цю посаду 20 разів з 1659 по 1680 рр.

Запорожці під час „Руїни” стали грізною силою у боротьбі проти турецької і татарської агресії, польської експансії, в ізоляції пропольськи і протурецьки настроєних гетьманів, які намагалися утриматися при владі за рахунок іноземних військ.

Розглядаючи перше питання, необхідно звернути увагу на те, що Гетьманщина, утворена на Лівобережжі, майже в незмінному вигляді успадкувала ті атрибути української держави, які з’явилися в ході національно-визвольної війни. Вищу владу очолював гетьман. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких на цю посаду рекомендувала козацька старшина. Дорадчим органом при гетьмані виступала рада генеральної старшини, до якої входили писар, суддя, обозний, осавул, підскарбій, бунчужний, хорунжий.

У військово-адміністративному плані територія Гетьманщини поділялася на 10 полків. Полковник або обирався козаками, або призначався гетьманом, він виконував роль керівника адміністративної території так і військового командира. Полки ділились на сотні, кількість яких була різною, інколи вона дорівнювала 20. На їх чолі стояв сотник і сотенний старшина. сотні складалися з куренів, до складу яких входило населення кількох сіл. Курені очолювали старости. Судова система гетьманщини відповідала особливостям внутрішнього устрою. Вищою судовою установою був генеральний військовий суд, який розглядав апеляції на рішення нижчих судів та кримінальні справи генеральної старшини. Для селян і міщан існували ратушні і магістратні суди. Гетьманщина мала власні збройні сили, які спочатку нараховували 60 тис. реєстрових козаків. а потім були скорочені до 30 тис. У 70-х з’явилося охотницьке військо, що утворилося з добровольців, об’єднаних у компанійські (кінні0 та сердюцькі (піші) полки.

При вивченні характеру і змісту великодержавної політики Росії щодо України в період після Переяславської ради до кінця ХVІІІ ст. (друге питання плану семінару) слід постійно мати на увазі той незаперечний факт, що основи її були закладені в недосконалості, розпливчастості та недостатній обґрунтованості цілої низки українсько-російських документів, прийнятих ще за життя Б. Хмельницького та в період “Руїни”, що дозволяло сторонам, в першу чергу і в основному Росії, довільно маніпулювати ними в своїх інтересах. До того ж, в процесі їх переписування і переоформлення допускається, як свідчать джерела, свідомі фальсифікації і перекривлення змісту тих чи інших їх положень. Студентам слід уважно і вдумливо прослідити й осмислити процес обмеження автономії України в його динаміці, звертаючи особливу увагу на поступове, але неухильне дотримування стратегічної цілеспрямованості в політиці Російського імперського керівництва, починаючи від Петра І і закінчуючи Катериною ІІ.

Знищення Запорозької Січі і ліквідація залишків автономії України було головним в політиці російського царизму відносно українського народу та його державності.

Що стосується змісту четвертого питання, то слід мати на увазі той факт, що на протязі ХVІІІ ст. Польща знаходилася в стані глибокої політичної та соціально-економічної кризи, що не могло не позначитися на становищі населення Правобережної та Західної України.

На відміну від Лівобережної України та інших українських земель правобережні землі, які в минулому перейшли під владу Польщі в результаті Люблінської унії (1569 р.), в другій половині вісімнадцятого століття відчули новий тиск зі сторони польської шляхти. На Правобережжі продовжувалась політика покатоличення, відчутно в усіх сферах життя переважали польські впливи: в адміністративних органах, контроль зі сторони польського війська, безмежні права мали польські землевласники, в містах значно відчувалась перевага польського елементу. Істотно відчувалась залежність від Польщі і в культурному житті. Тривалий час польська мова залишалась мовою спілкування, навчання в освітніх закладах. Українське населення переважало в основному серед селянства, складалось з місцевого населення, переселенців та закріпаченого козацтва, яке в тяжких умовах змогло зберегти українську мову, традиції, звичаї, обряди. Навіть місцева козацька еліта змушена була чи то прийняти католицизм і ополячитись, чи то змінити місце постійного проживання. В економічному житті правобережжя, хоча і повільно, в результаті існування фільваркового господарства, починають відчуватись прогресивні зміни. Активно виникають мануфактурні підприємства, особливо в галузі сукупного, мідноливарного виробництва, виготовлення зброї, шкіряних виробів. Розвиток буржуазних відносин змушує польських магнатів переходити до ринкових відносин в землеробстві, тваринництві. Становлення ринкових відносин вимагало широкого використання найманої праці малоземельних і безземельних категорій селян, запровадження грошової ренти, організації внутрішньої та транзитної торгівлі. Проте господарський розвиток Польщі затримувала фільваркова система ведення господарства. В цілому економічне життя Польщі в другій половині вісімнадцятого століття характеризується занепадом так як практикувалось обмеження і навіть заборона селянської торгівлі зі сторони польських магнатів; нерівномірно запроваджувалась грошова рента, широко використовувалась відробіткова рента, панщина, продуктовий податок. Все це не могло сприяти швидкому розвитку нових економічних відносин регіону. Ще більш скрутним стало становище після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р., який здійснили Австрія, Прусія, Росія. Польські землі були розчленовані, жорстока політика польської влади, покатоличення українського населення викликали обурення її православної частини і вони шукали захисту в Росії, як гаранта забезпечення православної віри. В 1792 р. на територію Правобережної України направлено російські війська, які швидко захопили ці землі. За цим настали другий (1793 р.), і третій (1795 р.), поділи Польщі, які спричинили зміни політичного характеру в суспільстві на відібраних українських землях. За другим поділом до Росії відійшла Правобережна Україна, а за третім – Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва, Курляндія. В результаті третього поділу на політичній карті світу припинила своє існування Річ Посполита.

Отже, друга половина вісімнадцятого століття на Правобережних землях принесла істотні зміни в соціальному, економічному, політичному житті.

Також, студентам слід уяснити, що приєднання до Росії великих територій Правобережної і Західної України мало, незважаючи на його загарбницький характер, і глибоко справедливий та прогресивний характер: возз’єднання українських земель в єдиній, хоча й чужій та ворожій їх населенню державі, сприяло подальшому всебічному розвитку українського етносу, піднесенню економічного і суспільно-політичного розвитку земель Слобожанщини, Гетьманщини, Лівобережжя, Криму та інших територій, зародженню більш прогресивних капіталістичних відносин, формування української нації. Воно поклало, таким чином, початок новій фазі в історії України.