Семінарське заняття № 7

Тема 7. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму (1920-1939 рр.)

Мета заняття: засвоєння, поглиблення і систематизація знань про:

• особливості впровадження нової економічної політики та національно-державного будівництва в Україні;

• характеристику соціально-політичного та економічного розвитку українських земель в 20-ті роки.

• сутність та особливості ідеології та політики сталінізму в Україні, а також методи їх впровадження;

• тоталітаризм як явище світового порядку, його суть і особливості в Радянському Союзі;

• політику суцільної колективізація;

• голодомор 1932-1933 рр. і його наслідки;

• підсумки соціалістичного будівництва в СРСР 20-30-х рр.: досягнення і втрати.

План заняття

1. Нова економічна політика та її здійснення в Україні.

2. Україна й утворення СРСР.

3. Політика форсованої індустріалізації та її наслідки

4. Політика суцільної колективізації в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

5. Політика у сфері культури в30-х рр. ХХ ст.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими штиками, одержала назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Делегати VII Всеукраїнського з’їзду рад 10 грудня 1922 р. схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Союзного договору. 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе з’їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так на політичній арені світу з’явилася нова держава - СРСР, до складу якої ввійшли Україна, Росія, Білорусія та Закавказькі республіки - Грузія, Вірменія, Азербайджан. Для управління такою великою державою були утворені союзні керівні органи - з’їзд Рад СРСР, Центральний виконавчий комітет (ЦВК), Рада Народних Комісарів (уряд), а правлячу більшовицьку партію РКП(б) було перейменовано в 1925 р. у Всесоюзну Комуністичну партію (більшовиків) - ВКП(б) з центром у Москві.

Колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному політичному режимові майже безмежний контроль за ресурсами країни. Але цей більшовицький контроль був неефективним. Політикою більшовиків були незадоволені усі верстви суспільства: робітники селяни, інтелігенція, червоноармійці. Становище в Україні погіршується в 1921 р. у зв’язку з посухою та голодом. Всеохоплююча криза в країні примусила Леніна змінити політику. З Х з’їзду РКП (б) було запроваджено неп. Важливо розкрити суть непу, розповісти про його найважливіші заходи: дозвіл селянам вести торгівлю сільськогосподарськими продуктами, передача дрібних підприємств у приватну власність, дозвіл на іноземні концесії, запровадження госпрозрахунку на рівні трестів, організація різних форм кооперації, оренда землі, застосування вільнонайманої праці в сільському господарстві, проведення грошової реформи.

Завдяки непу було відновлено промислове виробництво, налагоджена робота транспорту, ліквідовано голод, подолана інфляція, введена тверда грошова одиниця. Крім того було ліквідовано повстанський рух, бандитизм, невдоволення селян, в 1925-26 рр. виробництво зерна майже досягло довоєнного рівня. Однак неп не слід ідеалізувати, бо ця політика не означала повернення до ринкової економіки і ,на жал, проіснувала недовго, лише до 1929 р. Обмеженість і непослідовність нової політики згодом полегшили Сталіну повернення до „воєнно-комуністичних” методів управління державою.

Слід усвідомлювати, що принципово важливою складовою частиною культурних процесів в Україні у 20-30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об’єднаним у СРСР, певної “культурно-національної автономії” - реальної можливості розвивати свої національні культури і мови.

Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах.

За порівняно короткий строк було досягнуто вагомих успіхів по втіленню в життя політики українізації. Так, з 1923р. по 1927р. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Для того, щоб залишились на своїй посаді державні службовці повинні були обов’язково володіти державною, тобто українською мовою. Внаслідок цього діловодство на українській мові зросло з 20% в 1922р. до 70% в 1927р. Питома вага українців в лавах КП(б)У за період з 1922 по 1933рр. зросла з 23 до 60%. Попри ці позитивні зміни слід зазначити, що відсоток українців у верхніх щаблях партійної ієрархії був непропорційно низьким. Наприклад, в 1930р. у ЦК КП(б)У українці становили всього 43% до того ж, з моменту утворення КП(б)У і аж до смерті Сталіна(1953р.) посаду першого(генерального секретаря) ЦК КП(б)У обіймали не українці (за винятком короткострокового секретарювання з грудня 1921р. до квітня 1923р. Д.Мануїльського). Особливо вражаючими були наслідки українізації в галузі освіти. У 1929р. україномовними були 80% шкіл, понад 60% технікумів, 30% інститутів, понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Значними були досягнення українізації у видавничій справі. Якщо в 1922р. в Україні видавали всього 10 українських газет і журналів, то в 1933р. з 426 газет 373 були українськими. З 1922 по 1927рр. відсоток книг, які видавалися українською мовою, зріс з 27 до більш 50. З різних причин велику увагу радянське керівництво приділяло ліквідації неписемності. Якщо до революції в містах було 40% писемних, а в селах всього 15%, то в кінці 20-х років їх питома вага підвищилася відповідно до 70 і 50%. Важливим було те, що ліквідація неписемності здійснювалась на основі вивчення представником кожної національності своєї рідної мови, для українців відповідно української. Вагомий внесок в справу українізації внесла українська інтелігенція. Багато вчених, письменників, діячів культури, які щиро прагнули служити своєму народові приїхали повернулися в Україну з еміграції і самовіддано працювали на ниві соціально-економічного та національно-культурного відродження свого народу.

У довоєнний період, починаючи з 1929 р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929-1931) - розкуркулення, депортації; друга (1932-1934) штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936-1938) - доба “Великого терору”.

Необхідно запам’ятати наступне. Першою гучною справою по викриттю «класових ворогів» був так званий «Шахтинський процес» (1928р.). Після «Шахтинської справи» в Україні почалася кампанія масових репресій проти національної інтелігенції. Були сфабриковані сурові процеси над неіснуючими «спілкою визволення України», «Українським національним центром», «Блоком українських національних партій» тощо. Всього за далеко неповними даними, з 1930р. по 1941р. в республіці було «викрито» понад 100 різних «шкідницьких», «диверсійних», «шпигунських», «націоналістичних» організацій. Про масштаби репресій проти української інтелігенції свідчать такі факти: тільки у справі «СВУ» засуджено 45 провідних вчених та письменників. Жертвами тоталітарного режиму стали 250 співробітників Академії наук України. Жахливого удару завдано українській літературі. Не уникли репресій більшість керівників КП(б)У і РНК. З 11 членів політбюро ЦК, обраних після XIII з’їзду КП(б) (1937р.) страчено 10, з 5 кандидатів у члени політбюро 4; із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів ревізійної комісії загинуло 100. До червня 1938 року було заарештовано 17 членів українського уряду. об’єктом репресій став командний склад військових з’єднань. Загалом необхідно запам’ятати, що репресії 30-х років охопили всі верстви населення.

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід’ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення у партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Треба звернути увагу на те, що радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте звичні командні методи в економіці не спрацьовували. Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації більш просто і гарантовано можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація - це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості - сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого - разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Всередині 20-х років економіка республіки за основними показниками досягла довоєнного рівня, але ця відбудова відбувалася на основі застарілого обладнанні промислових підприємств; в сільському господарстві використовувались застарілі знаряддя праці, «дідівські» методи обробки ґрунту тощо. Досягнута в рамках Непу стабілізація дала можливість більшовицькому керівнику проголосити на XIV з’їзді ВКП(б) в грудні 1925р. курс на індустріалізацію країни. Планувалось здійснити на величезній території з нерозвинутою інфраструктурою при дефіциті кваліфікованих кадрів, обладнання, машин тощо. Для більшовицького керівництва було цілком зрозуміло, що здійснювати такі зміни на великій території можна лише на основі регульованого, свідомо організованого господарства, тобто при наявності чіткого плану. Необхідно запам’ятати, що план – це загальна вказівка напрямів і форм організації оптимально збалансованого розвитку народного господарства країни, який в разі необхідності може бути скорегований відносно до змін господарської кон’юнктури («план – прогноз»). В грудні 1927р. на XV з’їзді ВКП(б), який затвердив директиви першого п’ятирічного плану на 1928-1929-1932-1933рр. господарські роки, проголошується пріоритет державного плану над ринком. Не дивлячись на те, що жодна з довоєнних п’ятирічок не була виконана, індустріалізація призвела до кардинальних змін як позитивного, так і негативного характеру у соціально-економічній сфері України: сталися докорінні зміни в структурі народного господарства; за роки індустріалізації змінилось співвідношення між великою і дрібною промисловістю, на користь першої; одним з наслідків індустріалізації був переважаючий розвиток; модернізація промисловості призвела до появи нових галузей: електрометалургії, кольорової металургії, тракторобудування, маргаринової, комбікормової; розвиток промисловості в роки перших п’ятирічок супроводжувалися бурхливою урбанізацією; соціальна ціна модернізації республіки була занадто великою. Масштабні зрушення в економіці стали можливими, перш за все, за рахунок зубожіння селянства і жорстокої експлуатації робочого класу, мільйонів в’язнів. Таким чином, наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднозначними.

Ключові терміни та поняття

Унітаризм — державний устрій, який характеризується централізованим керівництвом адміністративно-територіальними одиницями і відсутністю самоврядних засад.

Статус — правовий стан, становище.

Централізм — система управління, при якій центральні органи підпорядковують собі місцеві, не враховуючи особливостей і інтересів регіонів та областей.

Конфедерація — союз держав, що зберігають незалежне існування, але об'єднані з метою координації діяльності в певних, чітко визначених сферах.

Тоталітарний режим - політичний лад, при якому державна влада зосереджується в руках певної групи (найчастіше політичної партії), яка знищує демократичні свободи, повністю підпорядковує всі сфери життя своїм інтересам і утримує контроль над суспільством методами терору, політичного і духовного закабалення.

Авторитаризм — державний лад, який характеризується режимом особистої влади, дикторськими методами управління.

Питання для обговорення

1. Як здійснювався процес національно-культурного будівництва в Україні в 20-30-ті рр. і якими були його наслідки?

2. Охарактеризуйте сталінський тоталітарний режим і масові репресії в Україні.

3. Як здійснювався процес національно-культурного будівництва в Україні в 20-30-ті рр. і якими були його наслідки?

4. У чому полягали суть і наслідки сталінської політики суцільної колективізації?

5. Які наслідки мав голодомор 1932-1933 рр.?

6. Яке місце займала колективізація сільського господарства в рамках курсу на модернізацію економіки? Чи можна вважати, що колективізація за своєю суттю була державним закріпаченням селян?

7. Чому наслідки індустріалізації вважаються суперечливими і неоднозначними?

8. Чи можна було уникнути голоду 1932-1933 рр.? Зробіть порівняльний аналіз голоду 1932-1933 рр. з голодом 1921-1923 рр.

9. В чому проявлялася асиміляторська політика польського уряду щодо українських земель в 20-30-ті роки? Як українське населення протидіяло асиміляторській політиці Польщі?

10. У чому полягали суть і зміст української національної ідеї Д. Донцова і націонал-комунізму М. Волобуєва, М. Хвильового, О. Шумського, М. Яворського.

Теми доповідей

1. Репресії 30-х рр. на Україні та їх наслідки.

2. Сталінська політика форсованої індустріалізації та її наслідки для України.

3. Колективізація українського села та її соціально-економічні наслідки.

4. Голодомор 1932-1933 років на Україні та його наслідки.

5. Україна в міждержавних відносинах 30-х років.

6. Тоталітаризм як явище світового порядку, його суть і особливості в Радянському Союзі.

7. Націоналізм як світове суспільно-політичне явище 20-30-х років.

8. Українська національна ідея та націонал-комунізм: Д. Донцов, М. Волобуєв, М. Хвильовий, О. Шумський, М. Яворницький.

9. Створення ОУН і її діяльність в 30-х рр.: Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера.

10. Провідники сталінізму в ідеології та політиці в Україні: Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор.

Бібліографічний список

Основна література: 2, 3, 7,9,13,16,19.

Додаткова література: 11, 15, 18, 21, 26, 29, 36, 39,56,62,98.