Поетична хрестоматія Павло Тичина Памяті тридцяти

На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів-українців,

Славних молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! –

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадницька рука?

Квітне сонце, - грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся воїн?

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх.

1918

Арфами, арфами –

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Думами, думами –

наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій!

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Стану я, гляну я –

Скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий,

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Любая, милая –

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай?

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

1914

Одчиняйте двері –

Наречена йде!

Одчиняйте двері –

Голуба блакить!

Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть...

Одчинились двері –

Горобина ніч!

Одчинились двері –

Всі шляхи в крові!

Незриданними сльозами

Тьмами

Дощ....

1918

О панно Інно, панно Інно!

Я – сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив –

Дитинно, злотоцінно.

Любив? – Давно. Цвіли луги...

О панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі памятаю

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий – я знаю.

А хтось кричить: “Ти рідну стрів!”

І раптом – небо... шепіт гаю...

О ні, то очі Ваші. – Я ридаю.

Сестра чи Ви? – Любив...

1915

* * *

Ви знаєте, як липа шелестить

у місячні весняні ночі?

“Кохана спить, кохана спить,

піди, збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить...”

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? –

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, соловї...

“Я твій”, - десь чують дідугани.

А соловї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

1911

* * *

Я утверждаюсь

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить – я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Тевтоніє! Мене ти пожирала,

як вішала моїх дочок, синів

і як залізо, хліб та вугіль крала…

О, як твій дух осатанів!

Ти думала – тобою весь з’їдаюсь? –

та, подавившись, падаєш в траву…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

Сини мої, червоні українці,

я буду вас за подвиг прославлять, -

ідіть батькам на допомогу й жінці,

дітей спішіте визволять!

На українських нивах, на російських,

на білоруських – я прошу, молю! –

вбивайте ворогів, злодюг злодійських,

вбивайте без жалю!

Нехай ще в ранах я – я не стидаюсь,

гляджу їх, мов пшеницю ярову.

Я стверджуюсь, я утвеждаюсь,

бо я живу.

Із ран – нове життя заколоситься,

що з нього світ весь буде подивлять,

яка земля! Яке зерно! Росиця! –

Ну як же не сіять?

І я сіяю, крильми розгортаюсь,

своїх орлів скликаю, кличу, зву….

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Ще буде: неба чистої блакиті,

добробут в нас підніметься, як ртуть,

заблискотять косарки в житі,

заводи загудуть…

І я життям багатим розцвітаюсь,

пущу над сонцем хмарку, як брову…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.