О.Ольжич

Із циклу “Незнаному воякові”

Захочеш – і будеш. В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

Зрослась небезпека з відважним життям,

Як з тілом смертельника крила.

І легко тобі, хоч і дивишся ниць,

Аби не спіткнутись ні разу,

І нести солодкий тягар таємниць

І гостру петарду наказу.

Навчися надать блискавичність думкам

І рішенням важкість каміння.

Піти чи послати і стать сам на сам

З своїм невблаганним сумлінням.

***

І вірити, і прагнуть – не вотще.

Безсмертне – і величне, і ясне-бо.

Ось лине хмара з літеплим дощем,

І розверзається врочисте небо.

Господь багатий нас благословив

Дарами, що нікому не одняти:

Любов і творчість, туга і порив,

Одвага і вогонь самопосвяти.

Солодких грон і променистих вин –

Доволі на столах Його веселих.

Іди ж сміливо і бери один,

Твойому серцю найхмельніших келих.

1933

Євген Плужник

Для вас, історики майбутні, Наш біль – рядки холодних слів! О, золоті далекібудні Серед родючих вільних нив! Забудь про вистраждані свята, Що в них росила в землю кров! Мовчи, мовчи, душе підтята, - - Агов! Якийсь дідок нудний напише, - Війна і робітничий рух... О, тихше! - Біль не вщух! /1926/

Ніч... а човен – як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ... Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний! /1922/

З “Ранньої осені” (1927)

Річний пісок слідок ноги твоєї.

І досі ще – для мене! – не заніс...

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки, -

Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий,

Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час – і всесвіт не тече...

І навіть цей слідок ноги твоєї

Вже не хвилює серця і очей...

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий – такий великий,

Що я тобі й сказати б не зумів!

***

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

1927

Олена Теліга

Сучасникам

“Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене – у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, - я твореда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

Пломінний день

День прозорий мерехтить, мов пломінь,

І душа моя горить сьогодні.

Хочу жити, аж життя не зломить,

Рватись вгору чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить,

Якщо крикнути в рухливий натовп

Найгостріше слово – Україна.

І тому росте, росте прокляття!

Всі пориви запального квітня.

Неможливо в дійсність перелляти,

На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогодні грає

І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче.

Хай кружляє, мов невтомний сокіл,

І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, –

Геній людський чи лише випадок, –

Щоб застиглі і покірні води

Забурлили водоспадом.

І коли закрутить непогода

І мене підкосить, мов піщину,

Хай несуть мене бурхливі води

Від пориву до самого чину!