Є.Маланюк Шевченко

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – “Кобзар Тарас”,

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

полумя, на котрім тьма розтала,

вибух крови, що зарокотала

карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже, -

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

Микола Зеров

Pro domo

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,

Ця старосвітчина, цей дикий смак,

Ці мрійники без крил, якими так

Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк,

Що не поет – сентиментальна кваша…

О ні! Пегасові потрібна паша,

Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія –

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжні верхогір’я.

23.04.1921

Київ з лівого берега

З циклу “Київ”

Вітай, замріяний, золотоглавий

На синіх горах… Загадався, спить,

І не тобі, молодшому, горить

Червлених наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,

І плаче дзвонів стоголоса мідь,

Що вже не вернеться щаслива мить

Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівче, тут на пісках стань,

Глянь на химери барокових бань,

На Шеделя білоколонне диво:

Живе життя, і силу ще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить

1923

Михайло Драй-Хмара Лебеді

Присвячую своїм товаришам

На тихім озері, де мріють верболози,

давно приборкані, і влітку, й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози

і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, –

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні для них були зими погрози.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

1928

Богдан-Ігор Антонич

Зелена євангелія

Весна – неначе карусель,

На каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

І місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі

Слов’янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

Землі стобарвній, наче сон цей!

Дороги

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

Простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

Тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дінь-дзелень

Цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

Дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! О юність! О мріє!).

Наша молодість, наче природа,

Колосистим ще літом доспіє.

Різдво

Народився Бог на санях

В лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

І принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

Крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

Місяць – золотий горіх.

Весна

Росте Антонич, і росте трава,

І зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки,

Почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

Хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

Зі всіх найдивніша мова гайова:

в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,

на вільхах місяць розклюють зозулі,

росте Антонич, і росте трава.

Назустріч

Росте хлоп’я, мов кущ малини,

Підкови на шляхах дзвенять.

Ось ластівки в книжках пташиних

Записують початок дня.

Запрягши сонце до теліги,

Назустріч виїду весні.

Окриленим, хрещатим снігом

Співають в квітні юні дні.