21. Міжнародна провосубєктність фізичної особи

До сер. XX ст. більшість вчених вважали, що правосуб'єктність індивіда повністю поглинається правосуб'єктністю держави, громадянином якої він є. Починаючи із прийняття 10 грудня 1948р. Загальної декларації прав людини науковий напрям за визнання міжнародної правосуб'єктності людини набирає все більшого поширення. Міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов'язки. На підставі багатьох міжнародно-правових актів з прав людини фізична особа має право звертатися в позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та судові (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів. Досить чітко міжнародна правосуб'єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. Суд, зокрема, встановив, що численні договору про Європейський Союз прямо формулюють права та обов'язки як держав, так і фізичних осіб. Звичайно, визначені в численних міжнародно-правових актах з прав людини права і свободи фізичних осіб є передусім проявом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб'єктності суттєвим є не те, ким розроблені права та обов'язки, а їхня суть. Скажімо, обов'язки фізичних осіб не вдаватися до піратства, не використовувати незаконно прапор випливали з міжнародних звичаїв, які лише в 1982р. були кодифіковані в конвенціях. За злочини проти миру, проти людяності відповідальність у статуті Міжнародного воєнного трибуналу (Нюрнберг) було передбачено вже після їх вчинення. Відповідальність за повітряне піратство та викрадення літаків передбачена цілою системою міжнародних конвенцій.

22. Міжнар-правовий статус міжнар неурядових організацій та невизнаних держав

Міжнародні неурядові організації – міжнародної правосуб’єктності не мають, за виключенням лише Міжнародної Організації Червоного Хреста, яка має певні ознаки міжнародної правосуб’єктності. Міжнародні неурядові організації володіють галузевою правосуб’єктністю. Такі організації мають повноваження консультативного характеру, а іноді й спрямовують прийняття певних рішень основними суб’єктами МП. Неурядові організації не мають права створювати норми МП, а отже не можуть володіти всіма елементами міжнародної правосуб’єктності.

23.Поняття, джерела і система дипломат і консульського права

Дипломат і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин. Джерелами права зовнішніх зносин є численні міжнародні договори, як двосторонні, так і багатосторонні, найважливішими з яких є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961p., Віденська конвенція про консульські зносини 1963p., Конвенція про спеціальні місії 1969р. та Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975р., а також міжнародні звичаї та внутрішнє законодавство держав (наприклад, кількісний склад дипломатичних представництв, повноваження органів державної влади, які вступають в зовнішні зносини, порядок ввезення призначених для дипломатичних представництв предметів і звільнення їх від усіх митних зборів тощо). Система права зовнішніх зносин. Право зовнішніх зносин — це єдина самостійна галузь міжнародного права, що складається із таких чотирьох частин: дипломатичне право; право спеціальних місій; дипломатичне право міжнародних організацій; консульське право. У кожній із цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.