Тема 14. Регулювання національної економіки

План

1. Еволюція ролі держави в ринковій економіці.

2. Суть i основні напрями державного регулювання економіки та економічної політики.

3. Фінансові форми макроекономічного регулювання.

4. Грошово-кредитне регулювання.

5. Економічні важелі структурного регулювання.

6. Соціальна політика.

Питання про форми й межі втручання держави в економічні процеси має давню історію. У розвитку ринкової економіки був тривалий період, коли держава практично не втручалась у сферу економічного життя. Так, на стадії вільної конкуренції, яку сучасні економісти назвали досконалою (ХVІІ – остання третина ХІХ ст.) держава, за образним висловом А. Сміта, виконувала роль нічного сторожа, який охороняє приватну власність. Економічні функції держави були вкрай обмежені. Ринковий механізм вільної конкуренції об’єктивно дозволяв вирішувати практично всі проблеми економічного розвитку без помітного державного втручання. Механізм попиту, пропозиції та рівноважної ціни, об’єднуючи інтереси виробників i споживачів, змушував їх діяти узгоджено, з орієнтацією одних на одних. I все відбувалось природно, без команд i наказів.

Ринок здатний самостійно i об'єктивно вирішувати безліч проблем. Однак i за умов вільного підприємництва існують проблеми, які він не може вирішити без допомоги держави:

• забезпечення економіки грошовою масою за допомогою центрального банку, що знаходиться під контролем держави;

• забезпечення основ функціонування системи вільного підприємництва (державне управління й правові норми, національна оборона, охорона громадського порядку, єдина енергетична й транспортна системи, фундаментальна наука тощо);

• забезпечення екологічної безпеки й економії невідтворюваних природних ресурсів, адже ринкова система не створює відповідних стимулів до цього;

• забезпечення захисту національного ринку.

Економічні функції держави починали розширюватись із утвердженням панівної ролі монополій (кінець XIX – 30–40-ві рр. XX ст.). Монополія, як відомо, обмежує конкуренцію, а відтак – i свободу дії ринкового механізму. З появою монополій держава почала застосовувати антимонопольне регулювання, ширше втручатись у процеси суспільного відтворення.

Проте про масштаби й глибину державного втручання в механізм макроекономічного регулювання існують альтернативні погляди серед економістів-теоретиків, що знайшли своє відображення у концепціях i політиці економічного лібералізму та економічного дирижизму.

Економічний лібералізм – напрям, який заперечує необхідність суттєвого втручання держави в економічні процеси. При цьому вважається, що конкурентний ринковий механізм сам здатний оптимально i об’єктивно регулювати економіку.

Економічний дирижизм – напрям, що розвиває ідею активного втручання держави у макроекономічні процеси. При цьому стверджується, що без державного регулювання ринковий механізм буде діяти неефективно й не зможе забезпечити рівноважне економічного зростання.

Сучасна держава об’єктивно змушена виконувати роль суб’єкта регулювання ринкової економіки шляхом таких економічних функції:

1) визначення головних цілей i пріоритетів макроекономічного розвитку виходячи зі стану економіки й перспектив розвитку;

2) розробка та впровадження правових норм функціонування ринкової економіки;

3) здійснення цілеспрямованого впливу на економічну діяльність суб’єктів господарювання через фінансові важелі;

4) контроль над дотриманням антимонопольного законодавства для захисту й стимулювання конкуренції;

5) регулювання зовнішньоекономічних відносин;

6) соціальний захист громадян;

7) фінансування суспільних потреб.

Держава виконує свої економічні функції, застосовуючи різноманітні форми й засоби впливу на економіку. Серед основних форм державного регулювання ринкової економіки слід виділити:

• фінансове регулювання (через систему податків із корпорацій i населення та державні фінанси);

• грошово-кредитне регулювання (через регулювання грошової маси й процентної ставки);

• цінове регулювання (корекція рівня цін товарного ринку);

• структурне регулювання (шляхом зміни галузевої структури економіки й відповідно структури попиту й пропозиції на ринку);

• соціальне регулювання (соціальний захист населення через державний перерозподіл доходів);

• адміністративне регулювання (шляхом застосування неекономічних методів впливу на економічне життя).

Найбільше значення мають методи фінансового, грошово-кредитного, структурного та соціального регулювання економіки.

Серед основних напрямків адміністративного регулювання ринкової економіки можна виділити такі:

1) державний контроль над монопольними ринками (антимонопольне регулювання);

2) державний контроль над небажаними ефектами системи вільного підприємництва (встановлення відповідних правил i норм ринкової поведінки, забезпечення екологічної безпеки й раціонального використання природних ресурсів);

3) забезпечення мінімально припустимого рівня добробуту й соціального захисту населення (встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати та пенсії, тривалості робочого дня, розміру допомоги з безробіття та інвалідності, допомоги багатодітним i малозабезпеченим тощо);

4) захист національного ринку (адміністративне регулювання експорту й імпорту, встановлення митних обмежень, тарифів i квот тощо);

5) реалізація цільових програм – економічного, соціального й науково-технічного розвитку;

6) забезпечення дотримання національних стандартів усіма учасниками суспільного виробництва (“екологічна чистота” i якість продуктів, санітарні норми тощо).

Хоча без адміністративного регулювання сучасне ринкове господарство уявляється неможливим, адміністративні форми й методи державного впливу на економіку мають строго визначені межі та функції.

Державне регулювання національної економіки знаходить своє відображення у відповідних формах економічної політики.

Економічна політика пов’язана з вибором державою певних форм i методів регулювання економіки з метою забезпечення збалансованого макроекономічного розвитку й гідного добробуту нації. Держава може обирати різні форми й методи впливу на економіку, тому економічна політика держави має різні напрями та пріоритети.

Зокрема, виділяють фіскальну політику (регулювання економіки через податки й державні фінанси), монетарну політику (регулювання через грошову масу й кредитні інструменти), структурну політику (регулювання структури економіки i відповідно попиту й пропозиції), соціальну політику (регулювання соціальної сфери), зовнішньоекономічну політику (створення сприятливих умов для національного виробника на світовому ринку) та їх підвиди (регіональну, інвестиційну, кон’юнктурну та іншу політику).

Науковою основою державної економічної політики виступає економічна теорія (насамперед макроекономічна). Вона формулює цілі економічної політики, найважливіші серед яких такі:

1) економічне зростання;

2) повна зайнятість;

3) економічна ефективність;

4) економічна свобода в ринкових межах;

5) справедливий розподіл доходів;

6) соціальний захист;

7) економічна рівновага;

8) відсутність інфляції;

9) екологічний захист;

10) збільшення вільного часу громадян як основи гармонійного розвитку особи;

11) оптимальний торговий і платіжний баланси країни.

Усі ці цілі у тій чи іншій комбінації визначають напрями економічної політики різних країн.

Фінансове регулювання полягає у використанні доходів i витрат державного бюджету як важелів впливу на економіку.

Серед доходів бюджету найважливішу роль відіграють податки з фірм і домашніх господарств (податки становлять більше, ніж 90% надходжень до державного бюджету i 70% – до місцевих бюджетів), а також митні збори, надходження до державної казни, процентні платежі держави. У фінансовому регулюванні особливу роль відіграють прямі податки.

Держава, маніпулюючи податковими ставками й видами податків, отримує змогу стимулювати або обмежувати розвиток тих чи інших галузей, підприємств чи економічних сфер.

Ставка прямого оподаткування – основний регулятор економіки. Найвищими темпами розвивається економіка в разі мінімального оподаткування прибутку. Водночас слід врахувати: надто низька податкова ставка (менше 10-12%) зумовлює утворення грошових заощаджень, що уникають інвестицій. Тому під час встановлення податкових ставок потрібно зважати на дві обставини:

1) надмірний податковий тиск на підприємства спотворює структуру цін i призводить до згортання виробництва;

2) помірні податкові ставки сприяють посиленню ділової активності, економічному зростанню, що зрештою зумовлює зростання доходів домашніх господарств, фірм, держави й нації в цілому.

Витрати бюджету (державні видатки на соціальні програми, оборону, утримання апарату державного управління, державні інвестиції тощо) також використовуються для економічного регулювання.

Державні витрати можуть значно переважати доходи, що створює бюджетний дефіцит i призводить до зростання внутрішнього державного боргу. Дефіцит бюджету держава покриває за рахунок позики – випуску державних боргових зобов’язань (облігацій, скарбничих векселів). Інший шлях покриття бюджетного дефіциту – емісія незабезпечених кредитних грошей, результат якої – стрімке зростання цін.

Економічна політика держави щодо формування та використання державних фінансів називається фіскальною економічною політикою.

Залежно від методів проведення фіскальна політика може бути дискреційною або недискреційною.

Дискреційна фіскальна політика включає свідоме використання державного оподаткування i державних витрат для досягнення поставлених цілей. Вона вимагає постійного впливу держави.

Недискреційна фіскальна політика пов’язана з автоматичною дією економічних регуляторів, які “вмонтовуються” в економічну систему i не вимагають додаткових політичних заходів. Зокрема, таким економічним стабілізатором виступає податкова ставка, яка автоматично змінюється пропорційно обсягу національного доходу. Автоматичні стабілізатори – це такі механізми в економіці, дія яких зменшує реакцію ВНП на зміну сукупного попиту. Вони включаються автоматично i не потребують суб'єктивних дій.

Грошово-кредитне регулювання макроекономічних процесів полягає в регулюванні кількості грошей в обігу й процентних ставок. На відміну від фінансового, цей вид регулювання – антиінфляційний.

Грошові й кредитні методи регулювання діють у комплексі, адже, з одного боку, грошова система – системою кредитних грошей, а з іншого – грошова форма вважається пануючою формою сучасного кредиту. Їх варто застосовувати тоді, коли не порушуються умови рівноваги товарної та грошової маси, що фіксується рівнянням Фішера.

Регулювання грошової маси здійснюється Центральним емісійним банком країни за такими методами:

• операції на відкритому ринку;

• встановлення облікової процентної ставки;

• зміни обов'язкових резервних вимог.

Операції на відкритому ринку передбачають, що Центральний банк, купуючи чи продаючи державні цінні попери на відкритому ринку, збільшує або зменшує грошово-кредитні потоки, які обслуговують рух товарів i послуг.

Через встановлення облікової процентної ставки Центральний банк також регулює економіку. Центральний банк виступає кредитором комерційних банків. Кредит при цьому надається за встановленою обліковою процентною ставкою. За умови підвищення облікової ставки проценту обсяги кредитування комерційних банків Центральним зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів (наданий комерційними банками) стає дорожчий. Отже, держава може активно впливати на загальну інвестиційну ситуацію в країні.

Зміна обов’язкових резервних вимог – основний метод регулювання кредитної eмiсiї (кількості безготівкових грошей). Відомо, що для сучасної кредитної системи розвинених ринкових країн властиве утримання Центральним банком частини резервів (грошових ресурсів) усіх інших банків на безпроцентній основі. У багатьох країнах законодавством заборонено використовувати всі депоновані клієнтами грошові кошти для кредитування, частина з них резервується Центральним банком. Ця практика – необхідна форма підтримання ліквідності й страхування кредитної системи від банкрутства. Для комерційного банку утримання значних коштів у формі резервів – очевидна втрата, адже зменшує можливості кредитування. Тому норма обов'язкового резерву не повинна бути і надто високою, і надто низькою, оскільки це посилює ризик банкрутства.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через монетарну економічну політику, напрями якої залежать від вибору конкретних методів грошового й кредитного регулювання на основі поставлених цілей. Можна виділити два основні варіанти монетарної (грошово-кредитної) політики: політика “дешевих грошей” i політика “дорогих грошей”.

Політика “дешевих грошей” має на меті зробити кредит “дешевим” i легкодоступним. Політика “дорогих грошей” – навпаки.

Коли Центральний банк здійснює політику “дешевих грошей” він намагається збільшити їх пропозицію такими діями, як: 1) купівля державних облігацій у комерційних банків i населення; 2) зниження резервної норми; 3) зниження облікової ставки проценту. Результатом стає зростання інвестицій, чистого експорту, національного доходу та зайнятості. Мета політики “дешевих грошей” – подолання економічного спаду за умов стагнації економіки.

Коли здійснюється політика “дорогих грошей”, зменшення грошової пропозиції досягається такими діями, як: 1) продаж державних облігацій; 2) зростання резервної норми; 3) підвищення облікової процентної ставки. Внаслідок цього скорочується грошова пропозиція, інвестиції, сукупний попит i зайнятість. Цей напрям грошово-кредитної політики застосовується для подолання інфляції попиту в період економічного зростання.

Структурне регулювання національної економіки спрямоване на структурні перетворення в економіці й визначення її пріоритетних ланок, тобто вдосконалення економічної структури, а через це – структури попиту й пропозиції на ринку товарів i послуг.

Структурне регулювання включає такі основні напрями:

• створення нової структури суспільного виробництва, яка б відповідала зростаючим вимогам НТП;

• підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

• перехід від ресурсовитратного до ресурсозберігаючого виробництва;

• подолання технічної та технологічної відсталості деяких галузей, економічної i соціальної відсталості певних регіонів країни й економічних сфер;

• створення розвиненого споживчого сектора.

Структурна перебудова економіки здійснюється державою шляхом відповідної структурної політики, інструментів i методів інноваційної політики (сприяння впровадження досягнень НТП у виробництво) та інвестиційної політики (регулювання руху інвестицій у галузях i сферах економіки).

Інструментами структурної політики виступають прогнозування, індикативне планування та програмування економічного й науково-технічного розвитку.

Завдання структурної політики держави полягає в подоланні диспропорції, що виникає між окремими сферами й галузями національної економки, i формуванні збалансованої її структури. Структурна політика поділяється на галузеву (об’єкти – підприємства певних галузей i виробництв) i регіональну (об’єкти – відсталі райони країни).

Важливий аспект регулювання національної економіки – соціальна політика держави, спрямована на зростання добробуту нації.

Соціальна політика з позиції функціонування національної економіки відіграє подвійну роль: з одного боку, економічне зростання створює сприятливі умови для поліпшення життя людей, а з другого, соціальна політика стає чинником економічного зростання та регулювання економіки.

Основна форма реалізації соціальної політики – соціальний захист, що включає три компоненти:

1. індексацію доходів населення (коректування під державним контролем рівнів заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги безробітним, інших соціальних виплат відповідно до індексів зростання цін на товари масового споживання);

2. соціальну допомогу (безробітним, малозабезпеченим, багатодітним, молодим громадянам, інвалідам та іншим категоріям населення);

3. соціальне страхування. Соціальне страхування ґрунтується на попередніх пропорційних внесках як фірм, так i їх працівників. Страхування в ринковій економіці здійснюється за такими напрямками: пенсійне страхування; соціальні виплати в разі втрати працездатності (через хворобу чи в разі виробничої травми); виплати безробітним.

Активна соціальна політика держави зумовила трансформацію ринкової системи в соціально-ринкове господарство, яке ґрунтується на ринкових економічних принципах i соціальному захисті населення.