Тема 4. Економічні відносини власності

План

1. Поняття про відносини власності.

2. Типи, форми й види власності.

3. Основні напрями приватизації державних підприємств в Україні.

Відносини власності – це економічне поняття, яке характеризує взаємозв’язок між суб’єктами власності щодо володіння, розпорядження й користування об’єктами власності.

Суб’єктами власності виступають домашні господарства, підприємства (фірми) і держава, а об’єктами власності – виробничі ресурси (фактори виробництва), створений продукт (суспільне багатство).

Економічні відносини власності завжди мають правову форму. Правовий (юридичний) зміст власності відображає право суб’єкта власності на володіння, розпорядження і використання об’єкта власності, тобто, на відміну від економічних юридичні відносини власності – це ставлення людей до речей (об’єктів власності).

Економічні відносини власності реалізуються у правових формах. В Україні виділяють три основні права власності:

• володіння – це фактична наявність майна, без якої всі інші права власності не можуть бути реалізовані;

• користування – процес використання корисних властивостей майна (блага);

• розпорядження – дії, пов’язані з відчуженням майна від володаря (продаж, обмін, передача в спадщину, оренду, під заставу).

Західні економісти – представники неоінституціоналізму – вважають, що не ресурс виступає власністю, а “пучок або частка прав із використання ресурсу – ось що є власність”. Більш повна система економічних прав власності має назву “перелік Оноре” (англійський юрист Оноре вперше запропонував його в 1961 р.):

1. Право володіння – право виключного фізичного контролю над благами.

2. Право користування – право використання корисних властивостей блага для себе.

3. Право управління – право вирішувати хто і як буде забезпечувати процес використання благ.

4. Право на дохід – право на володіння результатами від використання благ.

5. Право суверена – право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага.

6. Право на безпеку – право на захист від експропріації благ і шкоди з боку зовнішнього середовища.

7. Право на передачу блага у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом.

9. Заборона на використання таким способом, що наносить шкоду зовнішньому середовищу.

10. Право на відповідальність у вигляді стягнення.

11. Право на залишковий характер – право на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених повноважень.

Право власності – це санкціоновані суспільством (законами держави, адміністративними розпорядженнями, традиціями) відносини між людьми, що виникають у зв’язку з існуванням благ і стосуються їх використання.

Представники неоінституціоналізму вважають, що феномен власності існує завдяки проблемі відносної рідкості або обмеженості ресурсів.

Така невідповідність призводить до того, що центральним моментом відносин власності стає їх виключний характер. Таким чином, відносини власності – це система виключень із доступу до матеріальних та нематеріальних ресурсів.

З погляду авторів теорії прав власності, виключити інших користувачів із вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них. Мета специфікації – створити умови для отримання прав власності тими, хто цінує їх вище та здатний отримати від їх використання найбільшу користь.

Історично існує два основні типи власності – приватна й суспільна.

1. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють трудову й нетрудову приватну власність:

• трудова приватна власність базується на праці власника або членів його сім’ї;

• нетрудова приватна власність базується на використанні найманої (чужої) праці.

2. Суспільній власності притаманне спільне присвоєння засобів виробництва й виготовленого продукту. Розрізняють два основні види суспільної власності:

• власність народу в цілому;

• власність окремих колективів.

Економічна теорія розглядає різні режими прав власності:

1. приватну – у цьому випадку виключними правами користуються окремі індивіди;

2. державну – виключні права належать державі, а точніше тим, хто її контролює;

3. комунальну – виключні права належать певній спільноті людей, які контролюють доступ до ресурсів;

4. загальну власність, або вільний доступ.

Ці базисні режими прав власності можуть співіснувати в різноманітних комбінаціях у різних країнах.

Перехід від монополії держави на засоби та результати виробництва до різноманітних форм власності здійснюється за допомогою процесів роздержавлення та приватизації.

Роздержавлення – це перетворення державних підприємств на такі, що засновані на недержавних формах власності.

Приватизація – це процес відчуження майна, що перебуває в загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.

Суб’єктами приватизації виступають:

1. державні органи приватизації;

2. продавці державного майна;

3. покупці державного майна;

4. посередники приватизації, серед яких розрізняють:

• фінансових посередників, які здійснюють продаж придбаних акцій на ринку цінних паперів;

• довірчі товариства, які здійснюють представницьку діяльність із приватизаційними паперами від імені, за дорученням і за рахунок власників приватизаційних паперів;

• холдинги та інвестиційні фонди, що акумулюють приватизаційні кошти громадян та вклади інших покупців у обмін на акції власного випуску. Крім того, холдинги від свого імені купують із урахуванням антимонопольного законодавства контрольні пакети акцій підприємств, що приватизуються. Інвестиційні фонди здійснюють обмін приватизаційних паперів на обмежені за розміром пакети акцій підприємств, що приватизуються.

До основних шляхів роздержавлення власності належать:

1. Передача підприємств у власність трудових колективів.

2. Поділ державної власності між громадянами країни

3. Продаж об’єктів державної власності громадянам і недержавним юридичним особам.