Кінцева мета функціонування будь-якої економічної системи – задоволення потреб суспільства та кожного окремого індивіда. Саме на це спрямований процес виробництва.

Виробництво – це доцільна діяльність людей, що передбачає створення матеріальних благ та послуг для задоволення потреб людей шляхом затрат основних факторів виробництва.

Потреба – це нестача чогось необхідного для підтримки життєдіяльності, розвитку особистості й суспільства в цілому.

У процесі задоволення потреб формуються нові в кількісному та якісному відношенні потреби, їх структура змінюється, розвивається взаємозамінність. Протягом кожних десяти років кількість видів споживчих товарів та послуг збільшується більше, ніж в два рази. Ця закономірність називається законом зростання потреб.

Класифікація потреб відзначається різноманітністю. У сучасній економічній літературі найчастіше потреби поділяють на первинні, що задовольняють життєво важливі потреби людини (їжа, сон, одяг, житло) та вторинні, до яких належать усі інші (спілкування, потреба в повазі).

Найбільш досконалу ієрархію потреб відповідно до їх вагомості запропонував А. Маслоу (рис. 1).

Основу цієї піраміди складають фізіологічні (елементарні) потреби. Усі інші можна об’єднати таким поняттям, як вищі (соціальні) потреби. Реалізація фізіологічних потреб необхідна для нормальної життєдіяльності людини, це потреби першого рівня, елементарність яких визначається безпосереднім взаємозв’язком з біологічними функціями людини. Потреби другого (вищого) рівня повністю пов’язані з процесом соціального життя людини й віддзеркалюють умови її життєдіяльності як члена суспільства. Їх обсяг і кількість прямо залежать від загального стану й динаміки розвитку культури, етики та духовності суспільства.

Розглядаючи структуру економічних потреб, слід звернути увагу на те, що за способом їх задоволення вони поділяються на дві великі групи: потреби в предметах споживання і потреби в засобах виробництва. Перші характеризують особисті, індивідуальні потреби, а другі – виробничі.

Засоби, за допомогою яких задовольняють потреби, називають благами. Одні блага є в розпорядженні суспільства в необмеженій кількості, наприклад, повітря, інші – в обмеженому. Останні називають економічними благами.

Рис. 1. Ієрархія потреб за А. Маслоу

Фактори виробництва – це ресурси, що використовуються для виробництва економічних благ. Під економічними ресурсами розуміють всі природні, людські та вироблені людиною ресурси.

Усі ресурси можна класифікувати відповідно до різних підходів. Розрізняють такі види ресурсів:

1. матеріальні ресурси – земля, або сировинні матеріали, та капітал;

2. людські ресурси – труд та підприємницькі здібності.

До поняття “земля” належать всі природні ресурси: орні землі, ліса, родовища корисних копалин, водні ресурси (річок, морів та океанів).

Поняття “капітал, або інвестиційні ресурси” охоплює всі раніше вироблені засоби, що використовуються під час виробництва товарів та послуг, а також доставки їх кінцевому споживачу (споруди, устаткування тощо).

Термін “труд” означає всі фізичні та розумові здібності людей, що застосовуються у виробництві товарів та послуг.

Під “підприємницькою здібністю” розуміють особливий вид людських ресурсів, що полягає в умінні найбільш ефективно використовувати всі фактори виробництва; це управлінські та організаторські навички, необхідні для виробництва товарів та послуг.

Дохід, що отримують від надання капіталу, або інвестиційних ресурсів називають відсотком, а земельних ресурсів – рентним доходом. Дохід, який отримують ті, хто надає свою робочу силу, називають заробітною платою. Дохід підприємця називається прибутком, який може мати й від’ємне значення (збиток).

Усі економічні ресурси, фактори виробництва мають одну спільну властивість: вони є в обмеженій кількості. Ця обмеженість відносна й означає, що ресурсів, як правило, менше, ніж необхідно для задоволення всіх потреб при даному рівні економічного розвитку. Повсюди діє закон рідкості ресурсів виробництва. Унаслідок обмеженості ресурсів обсяг виробництва також обмежений. Суспільне виробництво не здатне забезпечити весь обсяг товарів та послуг, який би хотіли мати люди. Тож слід вирішувати, які товари та послуги необхідно виробляти, а від яких за певних умов необхідно відмовитися. При цьому виникає проблема раціональної поведінки економічних суб’єктів.

Кожна людина, сім’я, підприємство, держава повинні з’ясувати, які потреби мають бути задоволені в першу чергу. Постає проблема економічного вибору, оскільки одні й ті ж обмежені ресурси можна використовувати у виробництві для задоволення різних потреб, тобто ресурси є альтернативні.

Існує також поняття ціни економічного вибору, що визначається ціною тих потреб, від задоволення яких відмовились, обравши інші, більш суттєві.

Проблема економічного вибору й альтернативності витрат виробничих факторів зумовлюють проблему використання виробничих можливостей окремого підприємства, об’єднання підприємств, галузі, національної економіки. Виробничі можливості визначаються кількістю альтернативних виробничих ресурсів і доцільністю й ефективністю їх використання, яке має бути повним, щоб забезпечити максимум вироблених благ. Проте кількість останніх визначається дією закону рідкості ресурсів, що графічно втілюється в кривій виробничих можливостей (КВМ).

Існує декілька обмежень щодо побудови та аналізу КВМ:

• у економіці виробляють лише два продукти (дві великі групи товарів – засоби виробництва та предмети споживання);

• кількість ресурсів, що використовуються у виробництві, постійна;

• ресурси використовуються повністю;

• науково-технічний прогрес (НТП) відсутній.

Для ілюстрації використаємо приклад П. Самуельсона. Припустимо, що в економіці виготовляють лише два товари: гармати й масло, які виступають альтернативами цивільного та військового виробництва. Якщо абсолютно всі ресурси витратити на виробництво масла, то можна отримати максимальну його кількість – 5 млн кг; використовуючи той же ресурсно-технологічний максимум, можна отримати 15 тис. гармат.

Однак суспільство може виробляти і той, і інший товар одночасно. Для цього необхідно знизити виробництво і масла, і гармат до рівня нижче максимального. Обсяги виробництва масла та гармат не тільки альтернативні, але й взаємозамінні в рамках обмежених ресурсів.

Значення альтернативних можливостей наведені в табл. 1.

Суспільство, яке знаходиться на максимальному рівні використання виробничих можливостей, не в змозі одночасно збільшити військове та цивільне виробництво й переміститися в точку S (рис. 2). Для її досягнення необхідно або збільшити кількість ресурсів, або за допомогою технічних нововведень підвищити продуктивність.

Таблиця 1.

Альтернативні можливості

виробництва масла та гармат

Можли-вості	Гармати	Масло
А	15	0
Б	14	1
В	12	2
Г	9	3
Д	5	4
Є	0	5

Гармати, тис. шт.

15

12

9 .S

6

Y.

3

0 1 2 3 4 5

Масло, млн кг

Рис. 2. Крива виробничих можливостей національного господарства

У разі неповного завантаження виробничих можливостей, безробіття, нераціонального використання ресурсів різні комбінації виробництва гармат і масла знаходяться не на кривій, а всередині неї, наприклад, у точці Y. Всі точки всередині кривої характеризують досяжний, але неефективний обсяг виробництва. Існує три варіанти забезпечення повної зайнятості ресурсів та їх ефективного використання. При цьому досягнення ефективного обсягу виробництва зумовлює збільшення виробництва одного або двох товарів.

КВМ характеризує одночасно і можливий, і бажаний випуск продукції. Із точок, що лежать на кривій та являють собою можливі сполучення випуску альтернативних товарів, слід (на підставі гіпотези про раціональну поведінку) обрати найкращу для суспільства. Порівняємо точки В і С (рис. 3).

Засоби виробництва

Y_B В

Y_C С

X_B X_C Предмети споживання

Рис. 3. Крива виробничих можливостей

Кількість одного товару, яким необхідно пожертвувати для збільшення виробництва іншого товару на одиницю, називають зумовленими (альтернативними) витратами або витратами втрачених можливостей.

Економіст визначає зумовлені витрати як втрати інших, альтернативних товарів та послуг, які б могли бути вироблені за допомогою тих же виробничих ресурсів.

Обравши точку В, віддають перевагу виробництву меншої кількості предметів споживання (Х_В) та більшої кількості капітальних товарів (Y_B), і навпаки, якщо оберемо точку С (X_C, Y_C). Точніше, у разі переходу з точки В у точку С можна отримати додатково предмети споживання, і при цьому пожертвувати деякою кількістю капітальних товарів.

Проблема ефективності – основна проблема економічної теорії, яка досліджує шляхи найбільш раціонального використання обмежених ресурсів для досягнення максимально можливого задоволення безмежних потреб суспільства (мета виробництва).

До проблеми визначення ефективності існують різні підходи:

• традиційний;

• Парето-ефективність.

Представники традиційного підходу вважають, що економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення витрат і одержаного результату, її визначають за такою формулою:

де Е_В – ефективність виробництва;

Р_В – результат виробництва (продукт, благо);

З_В – матеріально-грошові затрати.

У результаті отримують показник, що характеризує величину витрат на одиницю створеного продукту.

Виділяють кілька груп показників залежно від того, ефективність яких факторів виробництва вивчають:

1. Показники використання робочої сили.

Продуктивність праці характеризує кількість продукції, виробленої одним робітником за певний час або на 1 грн затрат на заробітну плату:

,

(3.2)

де П_Р – продуктивність праці;

П – вироблений продукт (вартісна або натуральна форма);

З – затрати праці (заробітна плата або кількість працюючих).

Обернена величина продуктивності праці – трудомісткість продукції (Т_Р), яка показує, скільки затрачено праці (заробітної плати або робочого часу) на одиницю продукції:

.

(3.3)

2. Показники використання капіталу (основних виробничих фондів).

Капіталовіддача вказує, скільки вироблено продукції на одиницю основного капіталу (засобів праці):

,

(3.4)

де К_В, – капіталовіддача;

К_О – вартість основного капіталу (основних виробничих фондів).

Обернена капіталовіддачі величина – капіталомісткість (К_М). За її допомогою вимірюють вартість основного капіталу, яка припадає на одиницю виробленої продукції:

.

(3.5)

3. Показники використання матеріалів, сировини

Матеріаловіддача характеризує, скільки вироблено продукції з певної кількості матеріалів і сировини:

,

(3.6)

де М_В – матеріаловіддача;

М – вартість витраченої сировини, матеріалів.

Обернена матеріаловіддачі величина – матеріалоємність (М_М), дає уявлення про те, скільки затрачено матеріалу для виготовлення одиниці продукції:

.

(3.7)

4. Інтегральний показник ефективності виробництва – узагальнюючий показник ефективності, який розраховується так:

,

(3.8)

де ІПЕ – інтегральний показник ефективності.

В економічній теорії часто застосовують нетрадиційний підхід до визначення поняття ефективності, запропонований італійським економістом В. Парето (1848–1923).

Ефективність (згідно Парето) вважають досягнутою тоді, коли вже неможливо покращити чийсь добробут у процесі виробництва товарів і послуг, їх розподілу та обміну, не погіршивши в той самий час добробут якогось іншого індивідуума. Це положення називається “оптимумом Парето” (або Парето-ефективністю).

Парето-ефективність у сфері виробництва – це ситуація, коли за наявності даних виробничих ресурсів та існуючого рівня знань неможливо виробити більшу кількість одного товару, не відмовившись при цьому від можливості виробити деяку кількість іншого товару. На КВМ досягнуто стан Парето-ефективності.

Проблема ефективності пов’язана з проблемою суспільного поділу праці, або проблемою спеціалізації.

Суспільний поділ праці й кооперація в процесі діяльності дозволяють більш ефективно використовувати такий ресурс як труд. Зокрема:

• з’являється можливість спільної діяльності;

• проходить навчання в процесі діяльності або підвищення кваліфікації;

• відбувається спеціалізація учасників виробничого процесу відповідно до принципу порівняльних переваг. Порівняльна перевага – це здатність виконувати роботу або випускати будь-який товар за відносно меншою альтернативною вартістю (або з меншими альтернативними витратами).

Аналіз виробничих можливостей суспільства виходить з ідеальних умов (моделі), коли всі ресурси використовуються повністю і коли кількість та якість ресурсів, а також технологія незмінні.

В умовах повної зайнятості ресурсів результат збільшення пропозиції факторів виробництва – здатність виробляти більшу кількість двох альтернативних груп товарів (і гармат, і масла). Таким чином, збільшення наявних ресурсів зумовлює зростання обсягу виробництва одного або двох товарів у кожному варіанті: відбувається економічне зростання, що проявляється в збільшенні потенційного обсягу продукції.

Економічне зростання – це результат збільшення пропозиції ресурсів та впливу НТП, здатність виробляти більший обсяг продукції.

Виробництво не одноразовий акт, а безперервний, динамічний і послідовний процес. Постійне повторення процесу виробництва називається відтворенням.

Економічне зростання передбачає розширене відтворення виробництва (повторення виробництва з року в рік у все зростаючих масштабах). При цьому КВМ зсувається вправо (рис. 4).

У випадку, коли обсяги виробленого продукту й факторів виробництва поповнюються в незмінних масштабах, має місце просте відтворення. При цьому КВМ залишається незмінною.

У випадку, коли виробництво з кожним роком скорочується, має місце звужене відтворення виробництва. КВМ зсувається вліво.

Засоби виробництва

Предмети споживання

Рис. 4. Графік зміни КВМ у процесі відтворення