12. Початки наукового книговидання

Початки наукової літератури: Античність, Середньовіччя, Просвітництво.

Перший етап, з яким пов’язуються початки наукової літератури в Україні, «епоха самостійного політичного життя», за термінологією І. Франка, - це VIII-ХІІ ст..

Основний масив наукової літератури початкового періоду складали переклади – переважно з грецької та болгарської. Популярними буди, зокрема, переклади візантійських хронік Івана Малали з VI – VII ст.. та Юрія Грішника (Гамартола) з VII ст.: це антична і рання візантійська історія, «доповнена» цікавими фантастичними і поетичними матеріалами, розважальними, майже анекдотичними оповіданнями, міфами.

До історичних творів цього періоду належать також «Історія Палестини» Йосифа Флавія, яка цікавила читачів своїм зв’язком із священною історією, а також «Історична Палея», що подавала старозавітну історію, проте відхилялася від канону в бік апокрифа, видумки, фантазії.

Фантазійністю пронизані і дуже популярні у цей час твори природописного змісту. Це насамперед «свого роду природнича енциклопедія» (М. Гнатишак) у формі коментаря до історії шести днів творення світу – так званий «Шестиднев»: тут є і короткий виклад світської науки, і полеміка з нею; трапляються згадки про філософію Платона, Арістотеля, інших античних мислителів; згадується вчення про елементи, рух світил, описані тварини і рослини. Загалом «Шестиднев» (а їх в Україні було відомо головно два) містили різноманітні наукові відомості зі значною домішкою символіки і моралізаторства.

Найпопулярнішим твором такого самого типу був «Фізіолог» - своєрідний підручник зоології, ботаніки, мінералогії, в якому також містяться фантастичні відомості про окремих тварин. Зокрема, подаючи дійсні й видумані прикмети звірів, «Фізіолог» звертає увагу читача на їхнє символічне значення: бджола – працьовитість, лисиця – лукавство, фенікс – воскресіння, тощо – і виводить на цій основі певну моральну думку.

Джерелом географічних і астрономічних відомостей в давній Україні була «Християнська топографія» Козьми Індикоплова (Індикоплевста). Значною мірою науковими були і дуже поширені у розглядуваний період різноманітні збірники. Безумовно, «науковим чином великого масштабу»(І. Мірчук) є «Руська Правда» - збірник кодифікованого старого українського права. Укладений в ХІ ст.., він уміщує 43 статті, розташовані у логічній (суттєва ознака наукового викладу) послідовності, і у такий спосіб відбиває в собі українську суспільність Київщини в найдавнішій добі її розвитку.

Серед збірників слід згадати також «Ізборники Святослава»(1073 і 1076 р.) – вони прийшли з Болгарії і були перекладані з грецької для чернігівського князя Святослава Ярославовича. Ці збірники були справжньою енциклопедією візантійської ученості: тут уміщені уривки з релігійних і богослужебних книг, а також історичні, філософські статті, наукові розвідки з риторики, теорії літератури, (зокрема, невеликий твір Георгія Хоробоска «Про тропи і фігури», що увійшов до збірника, надовго став підручником власне з поетики). Частина текстів «Ізборників» - переклади, припускається, однак, що тут і оригінальні твори.

Наступний етап періодизації – етап першого відродження української нації, відродження української наукової літератури (XVI-початок XVIII ст.).

Деякі спроби підтримати українську науку все ж робилися: в другій половині XVI ст.(1578р.) князь Костянтин Острозький засновує академію, взявши за взірець європейські університети.

Початок розглядуваного періоду, а саме кінець XVI – початок XVII ст., ознаменований розквітом друкарства на українських землях (нині вже визнано, що за межами України власне українське друкарство розпочалося століттям раніше – у 1491 році. Саме тоді у Кракові Швайпольтом Фіолем були надруковані перші українські книги – «Октоїх» і «Часопис».).

На початку XVIIст. з ініціативи архімандрита Єлисея Плетенецького, була заснована Києво – Печерська друкарня. Показово, що забезпечуючи переважно потреби церкви та її чільників, друкарня прислужилася й українській науці. До прикладу у 1618 році тут видруковано панегірик Єлисеєві Плетенецькому «Візерунок цнот» Олександра Митури, який сьогодні можна оцінювати не лише як цікавий твір художньої літератури, але і як цінне для науки джерело важливих біографічних відомостей. У 1625 році з’являється «Тріодь пісна» - богослужебна за характером і функціями, ця книга вміщувала важливі у науковому відношенні елементи – передмову Захарія Копистенського і закінчення Памви Беринди, в якому останній обстоює використання українізмів у перекладах з грецької. Такий самий науковий підхід проглядається і в «Служебнику» Петра Могили (1629 р.), до якого Тарас Земка написав розлогу історичну розвідку про літургію. За тим самим принципом підготовлено до друку і «Тріодь квітну»(1631р.): видання уміщує передмови Петра Могили і Тараса Земки з ґрунтовними поясненнями значення церковних гімнів, описом їх історичного розвитку, рекомендаціями щодо їх використання.

Але звичайно ж, найкраще якість наукового книговидання Києво-Печерського гуртка характеризують твори «прямого наукового змісту і призначення», і, насамперед, «Лексикон словенороський і імен толкованіє» Памви Беринди (1627р., перевидання – 1653 р.) – перший в історії української лексикографії великий систематичний словник (6982 словникові статті мовознавчого та енциклопедичного змісту), тлумачення та переклади слів у якому наведені українською літературною мовою XVIIст. Будучи за сучасними уявленнями, довідково – енциклопедичним виданням, «Лексикон», водночас, має ознаки і видання суто наукового: зокрема, у ньому є післямова, в якій наводяться цікаві історичні факти, що розширює можливості дослідницької роботи з цією книгою.

Важливими науковими творами, що побачили світ у Києво – Печерській друкарні, є також написані по-польськи «Lithos, albo kamec» Євсевія Пимина(псевдонім Петра Могили) – «одна з найважливіших полеміко – публіцистичних та історичних праць XVII ст.»(П.Попов) та «Exegisis»Сильвестра Косова – трактат, в якому автор обґрунтовує право народу та широку загальноєвропейську освіту.

Після відкриття університетів, забезпечуючи навчальний процес з усіх прийнятих європейською системою вищої освіти дисциплін, викладачі академії готували тексти лекцій чи підручники ,які ,згідно з традиціями свого часу, одержували форму трактату, а за сутністю – були результатами глибоких наукових досліджень. Наприклад, 1 1618 році у Почаївській друкарні був виданий ,а в 1635 р. в Уневі – перевиданий трактат Кирила Транквіліона Ставровецького «Зерцало богословія». Це була не лише «перша українська догматична система»(М. Возняк), а й один з перших суто наукових трактатів, написаних в Україні: він уміщував деякі відомості з космографії і загалом відбивав погляди тодішньої ученої верстви на навколишній світ.

Своєрідним підґрунтям для створення пізніших трактатів згодом стала літературно – наукова творчість Іоаникія Галятовського. Після успіху свого головного твору «Ключ розуміння»(1659 р.), що складався з текстів 32 проповідей, - перший в Україні підручник гомілетики ,тобто науки церковної проповіді, під назвою «Наука, албо способ зложення казаня»(1659 р.).

Найбільш ранній серед трактатів з риторики – «Оратор Могилянський» Йосифа Кононовича – Горбацького. У 1706\7 академічному році як цілісний навчальний курс, цей трактат згодом безліч разів перевидавався і поширювався на українських землях. 1707 року Феофан Прокопович створив свій науковий трактат – «Про риторичне мистецтво(Книжок 10 для навчання української молоді, що вивчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини)».

Окрему групу наукових творів періоду «першого відродження» складають твори історичні – літописи або близькі до літописного типу, діарії(щоденники), хронічки та записки. Серед літописів слід згадати переписаний у 1621 році Іпатівський літопис(так званий Погодинський список) і Густинський літопис 1670 р., що зберігав ознаки старого літопису. За принципом старого літопису були складені «Літопис Самовидця»(охоплює період до 1702 р.), «Літопис Григорія Граб’янки» (після 1709р.), спертий на солідні історичні джерела, а також «Літопис Самійла Велички»(до1720р.).

Окрім літописів, у XVII ст. з’являються спроби історичного синтезу – тобто узагальнення історії України у вигляді наукового трактату. Першу таку спробу зробив 1672р., київський професор Феодосій Софонович, уклавши «Кройнику з літописів стародавніх». У 1674 році з’являється близький за типом, але значно досконаліший літературно «Синопсис», автор якого є невідомим до сьогодні.

Жанр діарія представлений щоденником Атанасія Филиповича (1645 р.), жанр записок – подорожніми нотатками Василя Григоровича – Барського (перед 1745 р.), що разом становлять поодинокі «об’яви» у цілому масиві наукової літератури розглянутого періоду.