5. Шляхи редакторського вдосконалення науково-популярного твору

Науково-популярна література - твори про досягнення суспільних, природничих і технічних наук, про видатних політичних і державних діячів, творців духовних цінностей, адресовані широкому колу читачів. Н.-п. л. видається як для висококваліфікованих спеціалістів іншого профілю, так і для малопідготовлених читачів, зокрема для підлітків і дітей. Великими тиражами виходять написані в різних жанрах книги з основами проблем фундаментальних і прикладних наук, біографії діячів науки, літератури і мистецтва, описи подорожей. (Р.Т. Гром’як)

При роботі над текстами навчальної та наукової літератури перед редактором постають не лише очевидні вади та огріхи комп'ютерного перекладу, до яких вже звикли і навчилися їх розпізнавати і виправляти (на кшталт дедукція – перехід від загального до приватного), а й своєрідні "підводні рифи", на перший погляд непомітні, але дуже суттєві помилки. Редактор повинен бути дуже уважним і повсякчас пам'ятати про них. Найпоширенішими є:

1. Неправильний переклад усталених лексем та мовних конструкцій наукового стилю.

У науковому стилі російської мови, наприклад, часто вживаються мовні звороти "представляет собой", "отсюда вытекает", які часто перекладаються і комп'ютером, і власне автором помилково: "уявляє собою", "представляє собою", "звідси витікає" тощо. Притаманні науковому стилю лексеми "следует", "протекание" трансформуються у "слідкує" та "протікання". Зрозуміло, що вислів "протікання хімічної реакції" є прикрою вадою тексту.

Поширеною помилкою є вживання слів у невластивому їм значенні: задачі дослідження замість завдання; неправильне використання слів рішення – вирішення – розв'язання, область – сфера – галузь – зона.

2. Неточності у використанні термінології.

На особливу увагу редактора заслуговує відстеження у наукових та навчальних тестах порядку і частоти вживання спеціальної термінології [3, 29].

Часто трапляються терміни, які важко знайти навіть у спеціальній довідковій літературі. Наприклад, термін “травление” у галузевому словнику був відсутній. У тексті він був помилково перекладений як травлення. Хоча правильним варіантом, найімовірніше, є травління. Тут важливо звертати увагу на правила створення, перекладу термінів та їх написання.

Редактор і коректор мають обов'язково відрізняти терміни і професіоналізми, насамперед вузькоспеціальні. Терміни перекладаються відповідно до літературної мови, закріпленої в академічних словниках, професіоналізми, якщо можна, замінюються термінами або передаються опосередковано [6, 17].

Ігнорування цих вимог призводить до появи в українськомовних текстах слів "многоколонний", "незжатий" (файл), "відточчія" та ін. Причини їх виникнення – невдале калькування внаслідок відсутності мовної культури. Наприклад, російське слово "отточие" (довгий рядок крапок) не може бути перекладене як "відточчія", адекватним варіантом перекладу буде, скоріше, словосполучення рядок крапок.

3. Помилки в абревіатурах та скороченнях.

Автор часто, вживаючи абревіатури та скорочення на кшталт "вуз", "районо", "зам.", "стр.", не усвідомлює їх іншомовності та необхідності перекладу.

Абревіатури типу ООО, ОАО, ЗАО, МЧС, ФРГ, ГОСТ, ГСТУ потребують розшифрування та перекладу кожного компонента. У текстах трапляються абревіатури вузької спеціалізації, до яких редактор повинен бути особливо уважним. Треба з'ясувати, наприклад, що таке МИС, ИАМС, щоб уникнути можливої помилки.

Якщо в тексті трапляється назва організації Міжнародна комісія з висвітлення (CIE), редактор мусить спочатку з'ясувати повну англійську назву, потім звернутися до кваліфікованого перекладача або довідкових джерел.

4. Помилки при перекладі власних імен.

Не завжди впадає у вічі редактора помилка в ініціалах. Але А. А. Петров (російський варіант) може бути Анатолієм Андрійовичем, Олександром Олексійовичем або Олексієм Аркадійовичем. Треба пам'ятати, що змінюються ініціали при перекладі імен Николай, Никита, Екатерина, Елена та інших, і звертатися до першоджерел або довідкової літератури.

5. Неправильне вживання дієприкметників.

Для науковців, особливо технічного напряму, які здебільшого мають справу з російськомовними джерелами, характерним є часте використання дієкприкметників (навіть утворення власних за російською моделлю). У текстах трапляються "виконуєма робота", "розробляєма проблема", "результуюча функція", "інтегруючий показник", "спливаюча палітра", "використовуваний прилад", "відображуваний матеріал", "застосовуваний метод" та ін.

6. Помилки у цифрах, які виникли у результаті сканування.

Посиленої редакторської уваги потребує цифровий ряд. При скануванні він може зазнавати певних змін. Такі помилки є недопустимими у навчальних виданнях [5, 286]. Часто в текстах цифра 30 передається, як ЗО, 111 – як ІІІ, 6 – як б, 8 – як О та ін.

6. Розвиток дитячого книговидання в Україні: 17 ст. – 1910-ті. Зародження літератури для дітей в Україні пов’язане з розвитком освіти і шкільної справи. Впродовж багатьох століть саме школа знайомила дітей з різноманітними літературними творами, поступово і більш професійно враховуючи при цьому потреби кожної епохи, вікові особливості школярів [Луценко].

З прийняттям Україною Христової віри поширилася передусім релігійна література, книги Св. Письма, книги богослужбові, писання отців Церкви, релігійні збірники, мінеї, патерики, апокрифи. Християнські релігійні оповідання, легенди і перекази були матеріалом, близьким до дитячого сприймання, мали вплив на народну творчість, і, відтворені у літературній формі, вони становлять улюблену дитячу лектуру до цього часу [Гошовський].

Поруч з релігійними книгами з’явилися в Україні в перекладах на тодішню літературну церковнослов’янську мову численні повісті ― про Варлама і Йоасафа, про Троянську війну; про Александра Македонського, повість про індійське царство, про Сиганрипа і Акира та ряд інших. Казковість цих повістей сповняла і дитячі душі чарівним тремтінням, окрилювала думки і мрії [Гошовський].

Оригінальна літературна творчість княжої України дала дитячій літературі чималий матеріал, передусім літописні перекази ― про св. апостола Андрія на київських горах, переказ про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю, про двобій отрока з печенігом, про чарівне євшан-зілля та інші. Ці перекази є досі творчим матеріалом для дитячих письменників, є цінною мовою віків і предків усім поколінням. Такою спадщиною є «Слово о полку Ігоревім», яке своєю героїчно-лицарською та поетично-мистецькою красою полонить уяву юнацтва, а в окремих опрацюваннях є лектурою і для молодших дітей [Гошовський].

Найбільш давнім твором адресованим безпосередньо дітям літературознавці вважають «Повчання Володимира Мономаха дітям», що вміщене під 1096 роком у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ». Князь надумав написати повчання своїм дітям, яке було б корисним у майбутньому для інших [Луценко].

Більшість творів того часу не були адресовані безпосередньо дітям, але вони підвищували у юного читача гордість за свою державу, посилювали любов і повагу до неї. Одним із таких творів було «Слово о полку Ігоревім», виникнення якого відносять до 1185-1187 років. Його автор, митець високого творчого обдарування, не стільки оповідає про похід на половців, скільки уболіває за долю Русі, яку роздирають князівські міжусобиці, закликає князів до спільних дій проти ворогів землі руської [Луценко].

Нова пам’ятка історії, літератури та видавничої справи була створена вже за допомогою друкарського верстата ― «Азбука» («Апостол»), видана І. Федоровим у Львові у 1574 році. Львівський «Апостол» ― якісно підготовлена та майстерно оформлена книга на 264 сторінки. Львівське видання мало вирізьблені додаткові сторінкові гравюри із зображенням євангеліста Луки, орнаментальним знаком герба Львова та друкарським знаком-гербом самого першодрукаря. У львівському «Апостолі» вміщено широку й докладну післямову «Повість... откуда начася й како свершися друкарня сия». Післямова, написана самим І. Федоровичем, характеризує його не лише як талановитого ремісника, а й високоосвіченого редактора та палкого патріота [Бондаренко].

Львівського «Апостола» було виготовлено близько 1000 примірників, з яких до сьогодні в різних книгосховищах світу збереглося лише 85 [Бондаренко].

Це підручник, який поклав початок розвитку навчальної літератури; складається з абетки, складів, зразків відмінювання і короткої читанки. Текст було підготовлено у Львові, про що свідчать його мовні особливості. Для того часу ― це прекрасний буквар, який відіграв важливу роль у розвитку освіти всіх народів, що користувалися кириличним алфавітом [укр. дитяча літ.].

Згодом (1578) І. Федоров видрукував новий «Буквар», до якого було додано греко-слов’янську читанку і твір болгарського ченця Храбра про створення слов’янської азбуки Кирилом-філософом [укр. дитяча літ.]. Видання складається з 45 аркушів (90 сторінок), оздоблене заставками, кінцівками й гербами Львова та її автора, Івана Федоровича. Обидві книги надруковані на якісному білому папері місцевого виробництва. Хоч мова «Букваря» і церковно-слов’янська, в ній наявні елементи живої народної мови і вона містить, крім азбуки, тексти для читання і тому її можна вважати не лише шкільно-навчальною подією, а й літературною [Бондаренко].

Протягом XVII-XVIII ст. жанрово-видова палітра дитячої літератури помітно збагачується: поруч з азбуками, граматиками, букварями з’являються твори, написані в жанрі повчань, настанов, бесід дорослих із дітьми. У навчальних книжках збільшується кількість текстів для читання [Огар].

У період про який іде мова, книгодрукування набуло широкого поширення. Особлива роль тут належить братствам, які захищали православну віру від експансії католицизму, і братським школам. Братські школи і друкарні готували велику кількість навчальної літератури: граматика і тлумачний словник Л. Зизанія (1596), «Слов’янська граматика» М. Смотрицького (1619), «Лексикон славеннороський» П. Беринди та ін [укр. дитяча літ.].

Філософсько-моральні і гуманістичні роздуми І. Гізеля (зокрема, у творі «Мир з Богом чоловіку») мали велике значення для тогочасного навчання і виховання молоді, створення нових за духом і формою книжок для дітей. Його розмірковування близькі до загальної світсько-раціоналістичної спрямованості умонастроїв передової частини суспільства тих часів: широка зацікавленість і повага до знання як важливого фактора культури, тверезість і раціоналізм практичного мислення, нове ставлення до релігії [Луценко].

У цей час виникає полемічно-публіцистична проза, одним із найвидатніших представників якої був Іван Вишенський. Водночас з полемічною виникає і поширюється віршована література [укр. дитяча літ.].

У формі присвят написані вірші Касіяна Саковича про П. Конашевича-Сагайдачного та Софронія Почаївського про Петра Могилу. В обох цих присвятах прославляються видатні діячі історії та культури, подвиг яких є зразком для дітей [Луценко].

У багатогранній суспільній і літературній діяльності Л. Барановича чільне місце займає проблема морального виховання. Написані ним твори (польською і книжною українською мовою) ввійшли до активу дитячого читання. Насамперед вони приваблюють спробою автора показати зв’язок між земним і небесним, афористично розкрити душевний стан ліричного героя. Це характерно для віршів «Про місяць та зорі», «Про сонце», «усім весна бува красна», «Веселка у небі ― втішитись треба» [Луценко].

На цей період припадає поява власне українського дитячого письменника. Ним став К. Зиновій (середина XVII – початок XVIII ст.). У своїх гуманістичних роздумах і поетичних творах виявив глибоку любов до дітей, до знедолених і скалічених малих жебраків. Не випадково у його рукописній книжці «Вірші. Приповісті посполиті», укладеній між 1700-1709 рр., значне місце займають вірші і приказки для дітей («О дітєх малих…», «О непам’ятозлобіях дитинних», «Про зайців» тощо). Юнакам адресовані його сорок сім похвальних поезій «о ремесниках розмаїтих», «О звірях різних», «Про рідну природу» та ін [Луценко].

Ряд церковних і літературних діячів одночасно дбали про освіту дітей та розвиток художнього письменства. Наприклад, Ф. Прокопович створив «Буквар» і «Петрове ученіє отрокам». За цими посібниками навчалися діти українців, білорусів, росіян, молдаван, грузинів, сербів тощо. Виступаючи проти так званої курйозної поезії, написав чимало віршів для дитячого читання [укр. дитяча літ.].

У середині XVIII ст. літературу для дітей збагатили Іван та Ігнатій Максимовичі. Перший писав для молоді на морально-етичні теми («Один з братів..», «Хтось казав…», «Коли вода в краплині»), другий вперше створив жанр оди для юнацького читання («Ода на перший день травня 1761 року»). В одному ряду з ними був священик і поет І. Пєшковський. Він писав про юність, перші почуття кохання, жартівливі вірші тощо [укр. дитяча літ.].

У кінці XVIII ― на початку XIX ст. почалося формування першого покоління національно свідомої української інтелігенції. Вона стала декларувати свої суспільні потреби, висувати нові принципи навчання і освіти. Одним із головних питань було виховання молодого покоління і створення національної школи. Звідси ― увага до літератури для дітей, дитячого читання, навчання засобами рідного слова [укр. дитяча літ.].

Шкільні драми, а особливо інтермедії і вертеп XVII―XVIII ст. користувалися популярністю у тодішніх школах і в широких колах, а своїми численними казковими елементами були близькі і цікаві дітям. Значне поширення зокрема у шкільному вжитку мали байки, їх використовували часто викладачі риторики та поетики, в церквах проповідники. Автори тогочасних українських поетик присвячують велику увагу байці, підкреслюючи її не лише розважальну функцію, а й повчальну [Гошовський].

Г. Сковорода завершив довгий процес зародження дитячої літератури епохи українського Ренесансу й бароко. Йому належать твори різних жанрів для дитячого читання (поезія «Весна, люба, гей, прийшла», «Ге, поля, поля зелені…», «Ой, пташино-жовтобоко», вісім байок у прозі, епіграми тощо) [Луценко].

Становлення нової української літератури, офіційною датою якого стала поява «Енеїди» І. Котляревського у 1789 році, започатковує теж нову, спеціально для дітей призначену літературу, писану живою українською мовою [Гошовський].

Жанрово-видова палітра тогочасного дитячого видання була представлена переважно виданнями навчального характеру (підручниками для школи), а також творами художньої літератури.

Наприкінці XVIII ст. формується пізнавальна книжка, енциклопедія для дітей, активно розвиваються жанри подорожі, пригодницького, історичного оповідання, «дитячі» жанри художньої літератури. Видання прикрашають буквицями, заставками, орнаментом, гравюрами [Огар].

Репертуар нової української дитячої книги розпочинають з «Букваря славено-русскаго язика… к поученію посполитого юношества в школах парафіяльних», виданого 1816 р [Огар].

Піднесення українського руху у Східній Галичині в 1848 р. та заснування у Львові Головної Руської Ради, на домагання якої міністерство освіти Австро-Угорщини сприяло запровадженню української мови в школах краю, спонукало до розвитку шкільної та позашкільної освіти. Важливою подією у справі піднесення в краї статусу української мови було проведення у Львові «Собору руських вчених», що суттєво позначилось на випуску української дитячої книжки [Корнєєва].

Поява дитячих видань українською мовою саме в Галичині пов’язана з тим, що західні землі тогочасної України з другої половини ХІХ ст. стають центром розвою українського книго- і пресовидання. На Лівобережних землях, що входили тоді до складу Російської імперії, указами 1863 і 1876 рр., а також спеціальним розпорядженням 1895 року Головного управління у справах друку щодо заборони україномовних книжок і збірників для дітей розвиток дитячого книговидання був припинений [Корнєєва].

Перший крок у виданні нової книжки для дітей здійснило товариство «Галицько-Руська Матиця» виданням «Читанки для малих дітей для дошкільного і домашнього употребленія сочиненую» М. Шашкевича (1850 р.), яка за мовою, змістом, способом подачі матеріалу започаткувала новий тип як навчальної, так і пізнавальної дитячої книжки, визначила шлях розвитку книговидання для дітей. Була видана значним на той час накладом у 5 тис. примірників [Огар]. 1853 року її ще раз видав Я. Головацький на основі укладеного М. Шашкевичем. рукопису. Однак Я. Головацький вніс у першодрук читанки деякі редакторські зміни мовного (лексичного, морфологічного тощо) та фактичного характеру, опустив байки фольклорного походження, п’ятий розділ «Повісті з святих книг» подав після першого та ін. Повторне видання мало структуру першого, але в ньому було більше морфологічних та фонетичних правок русофільського спрямування [вид. справа та ред.].

Майже одночасно виходить у 1852 р. у Києві «Байки і прибаютки» Л. Боровиковського. В коло дитячого читання ввійшли також байки П. Гулака-Артемовського і «Приказки» (1834) Є. Гребінки [Бондаренко].

У 1847 р. на Закарпатті виходить «Книжица читальная для начинающих» О. Духновича (перевидавалася двічі ― 1851 і 1852 р.). О. Духнович був автором багатьох віршованих загадок [Корнєєва]. У Петербурзі 1857 р. П. Куліш видає «Граматику». Серйозним досягненням Куліша-видавця стала започаткована ним серія книжок-«метеликів» під спільною назвою «Сільська бібліотека». За словами Сергія Єфремова «це була перша спроба систематичного видавництва для народу, а коли не лічити листів Квітчиних, то й перша взагалі спроба цілком популярної книги» [вид. справа та ред.]. 1860 р. тут виходить і Шевченків «Буквар», а наступного року «Українська азбука» М. Гатцука [Бондаренко].

В часи посилення полонізації (1860-ті роки) на дитячу літературу поширювались ідеї русофілів та народовців.

Після виходу «Граматики» П. Куліш видає 1861 р. іспанську дитячу казку «пів-півника» у власному опрацюванні, перекладає популярну у польській дитячій літературі поему Адам Міцкевича «Поворот батька», опрацьовує для дітей народні казки [Корнєєва].

Після заснування у Львові товариства «Просвіта» (1868 р.) розпочалось поширення книжок, що виховували національну свідомість, підносили рівень освіти, культури українського народу. Товариство видавало поодинокі дитячі книжки (на початку діяльності спеціалізувалось на виданні навчальної книжки), популярні видання «для всіх», «для народу», особливо пізнавальні з історії та культури України, що певною мірою компенсувало брак дитячої літератури, формувало читацькі інтереси дітей, продовжувало традицію родинного читання. Лише за перші вісім років існування «Просвіта» встигла надрукувати 24 підручники для українських шкіл [Корнєєва].

Всупереч товариству «Просвіта» виникло москвофільське «Общество ім. М. Качковського», яке з часом (30-ті роки ХХ ст.) започаткувало «Бібліотеку для дітей», намагаючись поширювати ідеї «єдіной Русі» за допомогою дитячих книжок [Корнєєва].

Особливе значення для українського видавничого руху Східної Галичини мала діяльність Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (1873 р.) у Львові, з друкарні і накладом якого виходили дитячі книжки [Корнєєва].

З 1876 р. до справи дитячого книго- і пресовидання долучилися «крайовий фонд» при Шкільній раді, з 1881 р. ― «Руське педагогічне товариство», з 1919 р. ― «Світ дитини» [Огар].

До початку видавничої діяльності Руського Товариства Педагогічного (1881 р.), яке обґрунтувало концепцію національної школи та виховання, розбудовувало українське шкільництво у Східній Галичині, видання дитячих книжок мало епізодичний характер. Видавництво товариства (з 1912 р. ― Українське Педагогічне Товариство, з 1926 р. ― «Рідна Школа») ― слід вважати першим профільованим видавництвом, що ставило за мету забезпечення українських дітей, а також вчителів новою навчальною, методичною і дитячою літературою [Корнєєва].

У той самий час «Бібліотека для рускої молодіжі» Ю. Насальського, що виходила з 1894 р. у Коломиї, засвідчила про спробу запровадження багатотомної книжкової серії для дітей шкільного віку. Незважаючи на русофільську орієнтацію, книжки цієї серії знайомили читачів з рідною та світовою літературою. Тут же на початку ХХ ст. вийшла серія з кольоровими ілюстраціями для найменших дітей ― «Образкові книжки», яку видала «Галицька Накладня» Я. Оренштайна [Корнєєва].

Важливим для розвитку книгодрукування краю стало заснування з ініціативи М. Грушевського Українсько-Руської Видавничої Спілки (1899 р.), яка «служила національним і культурним інтересам українського народу» і певну увагу приділяла також випуску дитячих книжок [Корнєєва].

На початку ХХ ст., коли постала потреба розвитку національної школи, етнічно-національного виховання, усвідомлювався брак українських видань, і з метою їх створення та випуску засновувались комісії для підготовки нових українських підручників, орієнтація на національний зміст яких вплинула і на тематичну спрямованість дитячої літератури.

З великою увагою ставився до дитячої книги І. Франко. Готуючи до друку та перевидаючи власні твори для дітей («Коли ще звірі говорили», «Абу-Касимові капці», «Фарбований лис» та ін.) та переклади («Том Соєр»), він керувався чіткими уявленнями про можливості дитячого сприйняття та його вікову диференціацію і, відповідно, про тематично-інформаційну адресність дитячого видання, про його морально-естетичну цінність та мовно-літературну принадність. Висуваючи на перше місце у дитячому творі правду життя, І. Франко все ж уважав за потрібне психологічно не травмувати дітей, поступово готувати їх до неприємних і жорстоких моментів у житті та подавати цю правду «в ріденькому стані, в образках, у байках» у «спосіб вираження короткий, простий і зрозумілий [вид. справа та ред.].

Пожвавлення діяльності українських видавництв сприяло збільшенню видань дитячих книжок. Рішення Першого Українського Просвітньо-економічного Конгресу (Львів, 1909 р.) та Першого Всеукраїнського з’їзду народного вчительства (Львів, 1914 р.) активізували випуск дитячої книжки, вплинули на розширення авторського складу і повніше забезпечення читацьких потреб українських дітей [Корнєєва].

Незважаючи на незначні наклади, здебільшого неякісне поліграфічне виконання, відсутність державного фінансування та засилля книжкового ринку російськими, польськими і німецькими виданнями, книговидання для українських дітей, особливо наприкінці ХІХ ― на початку ХХ ст. постійно розвивалося та вдосконалювалося.

Суттєвий вплив на розвиток видання книжок для дітей мав Закон «Про організацію державного видавництва шкільних книжок» (1918 р.), що забезпечував поширення літератури для дітей [Бондаренко].

Привертає увагу видання А. Крушельницьким серії дитячих книжок «Нашим найменшим» (1917 ― 1922 рр.), яка відзначалась якісним художнім оформленням [Корнєєва].