75. Поняття соціального розвитку села

Одним із основних напрямків соціальної політики держави є розвиток соціальної сфери села. Пріоритетність соціального розвитку села і агропроми­слового комплексу об'єктивно випливає із виключного значення і незамінності сільськогосподарської продукції в життєдіяльності людини і суспільства, із потреб відро­дження селянства як господаря землі, носія моральності і національної культури.

законом «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплек­су в народному господарстві» визначені основні проблеми соціально­го розвитку села, а також комплекс організаційно-право­вих заходів по їх вирішенню, а саме:

- надання агропромисловим товаровиробникам пра­ва вільного вибору форм власності і напрямків тру­дової і господарської діяльності;

- створення необхідної ресурсної основи для всебіч­ного задоволення виробничих та інших потреб і розвитку соціальної інфраструктури;

- спрямування інвестиційної політики, зокрема в на­прямку інвестицій на першочергове створення ма­теріально-технічної бази по виробництву засобів виробництва, хімізації, переробної індустрії і ін.;

- регулювання відносин агропромислових товаровироб­ників і держави з допомогою системи бюджетного фі­нансування, кредитування, оподаткування, страхуван­ня з широким застосуванням комплексу пільг;

- спрямованість демографічної політики на зміни міг­раційних процесів на користь села, створення соціаль­но-економічних умов для природного приросту сіль­ського населення, всебічного розвитку сім'ї і т. ін.

77. Загальна хар-ка права землекористування

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекорис­тування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виник­нення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів.

Сутність права землекористування як право­відносин, які виникають у процесі використання земель­них ресурсів, полягає в тому, що вони включають су­купність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування

Як відомо, власник земельної ділянки має право визна­чати її юридичну долю чи організувати її використання згідно з цільовим призначенням та отримувати доходи.

Поряд з постійним землекористуванням, законодавство регламентує використання землі на умовах оренди — строко­ве платне володіння і користування землею на підставі дого­вору. Постійним вважається землекористування без заздале­гідь установленого строку

Особли­вість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що во­ни можуть бути приватизовані у порядку, встановленому ст. 25 ЗК України.

Згідно з чинним Земельним кодексом України сфера по­ширення постійного землекористування істотно обмежена. Воно може здійснюватися лише на землях, що належать до державної або комунальної власності, і стосується лише пев­ної категорії суб'єктів.

78. Загальна хар-ка земель водного фонду

Відповідно до ст. 19 ЗК України землі водного фонду є са­мостійною складовою земель України.

До їх складу належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, во­досховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами;

б) прибережними захисними смугами вздовж мо­рів, річок та навколо водойм;

в) гідротехнічними, іншими во­догосподарськими спорудами та каналами, а також землі, ви­ділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів. Зазначений перелік, є вичерпним.

Чинний Земельний кодекс України виділяє кілька видів земель водного фонду. Головною частиною цих земель є землі покриті водою

Другий вид земель водного фонду складають землі, зайня­ті болотами й островами

До третього виду земель водного фонду відносять землі: зайняті прибережними захисними смугами уздовж морів, рі­чок і навколо водойм; береговими смугами водних шляхів; виділені під смуги відведення для гідротехнічних та інших водогосподарських споруд і каналів

Відповідно до ст. 59 ЗК України земельні ділянки даної ка­тегорії земель можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Але їм притаманні певні особливості. Зокрема, берегові смуги водних шляхів здебільшого перебу­вають у державній або приватній власності. Можливість пе­ребування їх у комунальній власності обмежена, адже їх встановлюють за межами населених пунктів