92. Правовий режим земель особистого селянського господарства.

Особистому селянському господарству належать земельні ділян­ки не більше 2 га. Особисте селянське господарство може набувати права власнос­ті на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його чле­нам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв). Розмір земель­ної ділянки особистого селянського господарства може бути збіль­шено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ді­лянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства. Такі земельні ділянки можуть використовува­тися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва та городництва. Громадяни України можуть мати на праві власності та оренду­вати земельні ділянки для ведення особистого селянського госпо­дарства. Іноземні громадяни та особи без громадянства мо­жуть мати такі ділянки тільки на умовах оренди. Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї) виділяються в натурі (на місцевості) єдиним масивом у спіль­ну часткову та спільну сумісну власність (подружжя). Дані земельні ділянки можна: продавати або ін­шим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в орен­ду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на ній; бути власником посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, виробленої сільськогосподарської продукції; використову­вати у встановленому порядку для власних потреб наявні на зе­мельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; відшкодовувати збитки у випадках, передбачених законом; споруд­жувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.

93. Поняття та юр. Ознаки оренди землі.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Земельні  ділянки  можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України,  іноземним громадянам  і  особам  без громадянства,  іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою  -  не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі  продаватися  на  земельних  торгах,  а також передаватися у заставу,   спадщину,   вноситися  до  статутного  фонду  власником земельної   ділянки  -  на  строк  до  50  років,  крім  випадків, визначених законом. Орендована  земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем  у  володіння  та  користування іншій особі (суборенда). Орендодавцями   земельних   ділянок   є  їх  власники  або уповноважені ними особи. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

94. Землі водного фонду, до яких належать землі, зайняті водними об'єктами - морями, річками, озерами, водосховищами та ін., а також землі, виділені під смуги відводу і водоохоронні зони водних об'єктів. Оскільки основним цільовим призначенням цих земель є забезпечення використання і охорони вод, їх правовий режим значною мірою визначається водним законодавством. Землі водного фонду використовуються для задоволення життєвих, побутових, оздоровчих та інших потреб населення, а також водогосподарських, природоохоронних, промислових, енергетичних, транспортних, рибогосподарських та інших потреб. Особливості правового режиму земель водного фонду визначається Водним кодексом України. Земіяни промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Основне цільове призначення цих земель - бути операційною базою для розміщення та функціонування промислових та інших підприємств та об'єктів. Правовий режим земель даної категорії визначається багатьма нормативно-правовими актами, зокрема, законами України "Про транспорт", "Про телекомунікації", "Про використання земель оборони" та ін. Право на землі водного фондуЗемлі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.Державним водогосподарським організаціям за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

95. Закон України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарс­тво"¹ дає визначення поняття "фермерське господарство". Згідно зі ст. 1 цього закону, фермерське господарство є формою підприєм­ницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товар­ну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та ре­алізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, нада­них їм для ведення фермерського господарства. Фермерське госпо­дарство є юридичною особою. Воно може бути створене одним або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї.

Фермерське господарство має своє найменування, печатку та штамп і діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменуван­ня господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності , порядок формування майна (складеного капіталу), орга­ни управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не супе­речать чинному законодавству.

Відповідно до ст. З Закону України "Про фермерське госпо­дарство" членами фермерського господарства можуть бути подруж­жя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського гос­подарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермер­ського господарства. Членами фермерського господарства не мо­жуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). Якщо фермерське господарство створене одноособо­во, тобто одним із членів сім'ї, інші члени сім'ї, а також родичі мо­жуть стати членами цього фермерського господарства після внесен­ня змін до його Статуту. Склад членів фермерського господарства не має кількісних обмежень. Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства реп­резентує його у відносинах з органами державної влади, підприємс­твами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями, а також укладає від імені господарства угоди та вчи­няє інші юридично значимі дії. Він може письмово доручати вико­нання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.

Виробничо-економічні відносини фермерського господарства з підприємствами і організаціями всіх форм власності, господарськи­ми товариствами та фізичними особами будуються на основі дого­ворів.

Фермерське господарство є рівноправним учасником аграрного ринку. Воно має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об'єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки і ре­алізації сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропро­мисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств та організацій, в тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні комерційних банків або бути їх членом.

На основі аналізу правового статусу фермерського господарства можна виокремити такі притаманні йому ознаки: фермерське гос­подарство складається з трьох компонентів — майнового комплек­су, земельної ділянки та громадян, які об'єдналися для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва; воно є юридичною особою з наявністю всіх притаманних юридичній особі ознак; во­но є суб'єктом підприємницької діяльності у сфері товарного сіль­ськогосподарського виробництва, тобто діє на аграрному ринку з метою отримання прибутку.

96. Матеріальна відповідальність працівників сільськогосподарських підприємств Матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну ним підприємству, установі, організації при виконанні ним тру¬дових обов'язків, є самостійним видом юридичної відповідаль¬ності, що регулюється нормами трудового законодавства й інши¬ми нормативними актами. Підставами її застосування є шкода, заподіяна винним суб'єктом, який зобов'язаний компенсувати її в розмірах, установлених законодавством. Суб'єктами матеріаль¬ної відповідальності є особи, що перебувають в трудових або членських відносинах з потерпілою стороною, господарством, ро¬ботодавцем. Матеріальна відповідальність осіб, що працюють в аграрному секторі економіки, визначається різними законами й іншими нор¬мативно-правовими актами. Так, за Законом України "Про фер¬мерське господарство", трудові відносини у фермерському госпо¬дарстві визначаються і регулюються членами господарства. Поря¬док відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями своєму госпо¬дарству, Закон не містить. Особи, що працюють у сільськогосподарських комерційних і некомерційних організаціях (підприємствах) і фермерських госпо¬дарствах за трудовим договором, відповідають за заподіяну шкоду згідно з чинним законодавства про працю. У ст. 130 КЗпП заува¬жується, що матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну пра¬цівником підприємству, установі, організації при виконанні трудо¬вих обов'язків, покладається на працівника за умови, якщо шкода заподіяна з його вини. Матеріальна відповідальність, передбачена трудовим законо¬давством, як правило, обмежена певною частиною заробітку пра¬цівника, тоді як майнова відповідальність, регульована нормами цивільного права, звичайно покладається на відповідну особу в повному обсязі, включаючи упущену вигоду. Крім того, у ст. ст. 130, 131 КЗпП зазначається, що у визначенні шкоди, заподіяної праців¬ником під час виконання ним своїх трудових обов'язків, врахову¬ється тільки прямий дійсний збиток, а не неотримані доходи. Неп¬рипустимим є покладання на працівника відповідальності за таку шкоду, яку можна віднести до категорії нормального виробничо-господарського ризику. При цьому на адміністрацію підприємства покладається обов'язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повної схоронності довіреного їм майна. Працівник, котрий заподіяв шкоду підприємству, установі, ор¬ганізації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково. За згодою адміністрації він має право передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або виправити пошкодження. Зазначена матеріальна відповідальність є основною або обмеженою. В аграрному праві існує також повна й підвищена матеріальна відповідальність, що застосовується у випадках, передбачених у законі. Випадки повного відшкодування шкоди передбачені ст. 134 КЗпП: коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної від¬повідальності за незабезпечення цілості майна та інших ціннос¬тей, переданих йому на зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою до¬віреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кри¬мінальному порядку; шкоду завдано працівником, який був у нет¬верезому стані; шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (про¬дукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інструмен¬тів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших пред¬метів, виданих працівникові підприємством, установою, організа¬цією в користування; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподія¬ну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов'язків; шкоди завдано не під час виконання трудових обов'яз¬ків; службова особа винна в незаконному звільненні або переве¬денні працівника на іншу роботу; керівник підприємства, устано¬ви, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній випла¬ті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Дер¬жавний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи дер¬жавної форми власності не мають заборгованості перед цим під¬приємством. Повну матеріальну відповідальність працівників сільського гос¬подарства встановлено затвердженим постановою Кабінету Мініс¬трів України від 22 січня 1996 р. № 116 Порядком визначення роз¬міру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) мате¬ріальних цінностей1. Згідно з п. 5 зазначеної постанови, в разі роз¬крадання або загибелі тварин сума збитків визначається за закупі¬вельними цінами, що склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5, тобто в півторакратному розмірі заподіяної шкоди. Визначаючи розмір шкоди, суд, відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", має ви¬ходити з цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, ін¬декси, податок на додану вартість, акцизний збір тощо. 1 Урядовий кур'єр. — 1996. — 1 лютого. Органами управління в господарствах може бути дозволено осо¬бам, винним у загибелі коней, великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, відшкодувати заподіяні збитки здачею підприємству рівноцінних тварин, а також списати з працівників заборгованість за поданими позовами, якщо вони повернули худобу або виплати¬ли її вартість. 97. Правове регулювання оренди земель сыльськогосподарського призначення та ынших категорый земель. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Оренда землі  -  це  засноване  на  договорі  строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Об'єктами оренди є земельні ділянки, які перебувають в державній  власності. Орендна плата за земельну ділянку – це платіж, що вноситься орендарем орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і терміни внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін в договорі оренди. Нарахування орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексу інфляції, якщо інше не передбачене договором оренди. Річна орендна плати за земельні ділянки, що знаходяться в державній  власності, поступає до відповідного бюджету, розподіляється і використовується відповідно до Законів і не може перевищувати 12% їх нормативної грошової оцінки. Плата за суборенду земельних ділянок державної  власності не може перевищувати встановленої орендної плати. Орендна плата за земельні ділянки, що знаходяться в державній  власності, стягується виключно в грошовій формі . Розмір орендної плати за землю може бути встановлений згідно даного Положення за угодою сторін. Розмір орендної плати за земельні ділянки державної  власності встановлюється залежно від встановленої категорії земель, цільового призначення земельної ділянки, виду економічної діяльності, а також грошової оцінки земельної ділянки. Орендна плата за земельні ділянки державної власності, передані в оренду для сільськогосподарського використання, переглядається один раз в три роки, в порядку, встановленому Законом або договором оренди (ст. 23 Закони України «Про оренду землі»).

98. Земельна реформа є чи не найважливішою складовою економічної реформи, що здійснюється в Україні.

Метою земельної реформи є реформування існуючих земельних відносин на основі вільного вибору форм і методів господарювання, високоефективного та екологічно безпечного використання сільськогосподарських угідь, охорони й відтворення родючості грунтів, вирішення на цій основі продовольчої проблеми і створення конкурентоздатного агропромислового комплексу.

З 15 березня 1991 року відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» всі землі України проголошені об'єктом земельної реформи.

Вона розрахована на порівняно тривалий час, але цей процес уповільнювався відсутністю законодавчого підґрунтя. Земельний кодекс України, прийнятий у 1991 році, не був підготовлений до чинного правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з власністю на землю. Внаслідок цього відсутність належного правового регулювання вела до неузгодженості в управлінні земельними ресурсами, зниження економічної ефективності їх використання, негативно позначалася на охороні землі.

Прийнятий 25 жовтня 2001 року новий Земельний кодекс України направлений на більш ефективне використання земельно-ресурсного потенціалу країни шляхом включення землі в економічний обіг, на удосконалення системи державних гарантій. Він є документом ринкового спрямування, орієнтованим на забезпечення цивілізованих земельних відносин, які відповідають сподіванням народу.

На сучасному етапі процес реформування земельних відносин продовжується. І тут необхідно усвідомлювати, що успішне вирішення соціально-економічних завдань, які стоять перед Україною, великого мірою визначається існуючим порядком використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва продуктів харчування рослинного і тваринного походження.

З метою визначення основних засад реформування земельних відносин Указом Президента України від 30 травня 2001 року схвалено Основні напрямки земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки, серед яких слід визначити:

— забезпечення подальшого розвитку власності на землю;

— удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві;

— розвиток ринку земель;

— розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування;

— удосконалення порядку справляння плати за землю;

— удосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель;

— фінансове забезпечення проведення земельної реформи;

— підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами;

— поліпшення організації контролю за використанням і охороною земель;

— удосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин.

Таким чином, успішне вирішення стратегічних завдань земельної реформи потребує комплексного і цілеспрямованого проведення юридичних, економічних, організаційних та науково-технічних заходів стосовно удосконалення земельних відносин.

99. Правову базу для створення та припинення існування СФГ створює законодавство, яке можна поділити на три групи:

1) загальне законодавство, що діє стосовно всіх господарюючих суб'єктів;

2) галузеве (земельне, аграрне, цивільне, трудове, фінансове та інше) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини і торкається СФГ;

3) фермерське законодавство, як специфічна спеціалізована, комплексна галузь законодавства, що лише формується як галузеве утворення і яке присвячено лише СФГ.

Щодо загального законодавства, то провідна роль у ньому належить Конституції України. Її прийняття створило досить чіткий правовий фундамент для розвитку галузевого та спеціального, зокрема, фермерського законодавства. Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Це - кодифікований комплексний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який присвячений визначенню правового становища лише одного, але дуже специфічного суб'єкта аграрних відносин - селянського (фермерського) господарства України. Закон має як загальні положення (що характерно для кодифікованого акту), так і спеціальні. Він регламентує як внутрішні, так і зовнішні відносини СФГ. Провідне місце в законі належить земельним відносинам, але певною мірою він присвячений і майновим, трудовим, організаційним, управлінським відносинам, а також взаємовідносинам СФГ з банківськими установами, страховими органами, бюджетними організаціями. Йдеться в законі і про основні засади соціального страхування та пенсійного забезпечення членів господарства про порядок припинення діяльності СФГ. Закон про фермерство в Україні прийнятий вперше. Ряд його положень вимагають вдосконалення. Але. в цілому, він є позитивним за змістом і його скерованістю на створення і функціонування нового аграрного товаровиробника в умовах ринкової економіки в особі СФГ. Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» поширюється виключно на СФГ і не стосується сільськогосподарської діяльності громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, або займаються садівництвом, чи городництвом. Окрім цього базового фермерського закону до третьої групи (спеціально-фермерського) законодавства належать і інші нормативно-правові акти. До них, зокрема, можна віднести: постанову Кабінету Міністрів Української РСР «Про розвиток селянських (фермерських) господарств по виробництву сільськогосподарської продукції від 20 липня 1991 р., постанову Кабінету Міністрів України «Про деякі питання розвитку селянських (фермерських) господарств» від 14 березня 1992 р., Положення про Український фонд підтримки селянських (фермерських) господарств, Методичні рекомендації визначення доходів членів СФГ, Положення про порядок кредитування господарств тощо.

Законодавство про фермерство має тенденцію до подальшого розвитку, вдосконалення та узгодження з земельним, цивільним, господарським та іншими галузями законодавства. Повинні бути ліквідовані деякі суперечності і в самому законі «Про селянське (фермерське) господарство».

100. Майнова відповідальність за аграрні правопорушення Майнова відповідальність є обов'язком суб'єкта, винного в запо¬діянні шкоди або збитків, відшкодувати або компенсувати збитки, завдані власнику чи законному володільцю майна. Майнова відпо¬відальність за порушення аграрного й іншого законодавства перед¬бачена в основному нормами, що містяться в цивільному, земель¬ному й аграрному законодавствах. Вона полягає в повному відшко¬дуванні заподіяних збитків, в тому числі упущеної вигоди. Аграрне законодавство закріплює різні форми майнової відповідальності. їх зручніше розрізняти за характером вчиненого правопорушення. Оскільки земля виконує в сільському господарстві роль основ¬ного засобу виробництва, слушно вести мову насамперед про май¬нову відповідальність за порушення земельних прав або невико¬нання земельних обов'язків. У підпункті "ґ" п. З ст. 152 ЗК передбачено, що захист прав гро¬мадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокре¬ма, відшкодуванням заподіяних збитків. Зі змісту п. 2 цієї статті випливає, що обов'язок відшкодувати збитки виникає в разі будь-яких порушень прав власників землі та землекористувачів, тобто пов'язується з правопорушенням. Втім, майнова відповідальність за нормами аграрного законодавства може настати й у зв'язку із правомірними діями. Так, власникам землі та землекористувачам у повному обсязі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: ви¬лучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель і ча¬гарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лі¬согосподарським виробництвом; тимчасового зайняття сільсько¬господарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земель¬них ділянок згідно з підпунктом "в" ст. 156 ЗК. Відшкодуванню підлягає вартість: житлових будинків, виробни¬чих та інших будівель і споруд, зокрема об'єктів незавершеного бу¬дівництва; плодоягідних та інших багаторічних насаджень; лісових і дерево-чагарникових насаджень; водних джерел (колодязів, став¬ків, водоймищ, свердловин та ін.), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; витрати на поліп¬шення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене сільськогос¬подарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші ви¬ди робіт), на розвідувальні та проектні роботи; інші збитки власни¬ків землі й землекористувачів, у тому числі орендарів, зокрема й не одержані доходи, якщо вони обґрунтовані1. У цій ситуації не отри¬маним слід вважати такий доход, який міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимча¬сового зайняття, обмеження його прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням внаслідок негативного впливу, спричиненого діяль¬ністю підприємств, установ, організацій та громадян. Такий не от¬риманий дохід, або упущена вигода, відповідно до п. 2 ст. 22 ЦК, особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, понесених витрат на поліпшення якості земель (із врахуванням ринкової або відновлювальної вартості). Майнова відповідальність у вигляді відшкодування втрат сіль¬ськогосподарського та лісогосподарського виробництва є особли¬вим видом відшкодування збитків, завданих сільськогосподарсько¬му та лісогосподарському виробництву. Такі втрати, згідно зі ст. 207 ЗК, становлять втрати сільськогосподарських угідь, лісових зе¬мель та чагарників, а також ті, що завдані обмеженням у землеко¬ристуванні та погіршенням якості земель. Відшкодуванню підляга¬ють також втрати, завдані обмеженням прав власників землі і зем¬лекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю гро¬мадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або дер¬жави, а також з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон. Ці втрати виражаються в скороченні (безповоротній втраті) площ використовуваних сільськогосподарських угідь або погіршен¬ні їх якості (зниження родючості фунтів) під впливом діяльності підприємств, установ та організацій. Вони відшкодовуються з ме¬тою збереження рівня сільськогосподарського виробництва віднов¬ленням площ сільськогосподарських угідь. Відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподар¬ського виробництва здійснюється незалежно від того, в якій влас¬ності перебувають зазначенні угіддя; важливим є те, що рілля, бага¬торічні насадження, перелоги, сінокоси, пасовища, лісові землі та землі під чагарниками втрачають свою функцію головного засобу виробництва в сільському й лісовому господарствах та вибувають із господарського обігу, чи погіршується їх якість або встановлюється обмежений режим їх використання за цільовим призначенням1. Втрати відшкодовують особи, яким надаються сільськогоспо¬дарські угіддя для несільськогосподарського використання або ті, чия діяльність призводить до обмеження прав власників землі й землекористувачів, зокрема орендарів, або до погіршення якості  земель внаслідок негативного впливу, заподіяного діяльністю під¬приємств, установ і організацій, а також підприємствами, устано¬вами й організаціями, навколо об'єктів яких встановлюються охо¬ронні, санітарні й захисні зони з виключенням з обороту сільсько¬господарських угідь або переведенням їх до менш цінних угідь. Ци¬ми особами є ті громадяни і організації, на користь яких встанов¬люються обмеження землекористування, охоронні й захисні зони. Підприємства, установи та організації, навколо об'єктів яких вста¬новлені охоронні, санітарні й захисні зони, відшкодовують також втрати сільськогосподарського виробництва в разі погіршення якості земель внаслідок їхньої діяльності за межами цих зон. Законодавство визначає випадки звільнення юридичних і фі¬зичних осіб від відшкодування втрат сільськогосподарського й лі¬согосподарського виробництва. Від такого відшкодування звільня¬ються громадяни та юридичні особи в разі використання земельних ділянок: для будівництва шкіл, дошкільних закладів, державних об'єктів охорони здоров'я, культури, фізкультури та спорту, для со¬ціального забезпечення, державних об'єктів дорожного будівниц¬тва, культових споруд релігійних організацій, кладовищ, меліора¬тивних систем, протиерозійних, протизсувних і протиселевих спо¬руд, під будівництво та обслуговування житлових будинків і госпо¬дарських будівель, для розміщення внутрішньогосподарських об'єктів сільськогосподарських, рибогосподарських і лісогосподар¬ських підприємств, організацій та установ, видобування торфу за умови повернення земельних ділянок у стані, придатному для по¬переднього використання, під об'єкти й території природно-запо¬відного фонду. Не підлягають відшкодуванню також втрати сіль¬ськогосподарського та лісогосподарського виробництва, якщо наз¬вані особи здійснюють внутрішньогосподарське будівництво. У разі повернення сільськогосподарських і лісових угідь, наданих у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, із мен¬шою цінністю розмір втрат сільськогосподарського і лісогосподар¬ського виробництва визначається як різниця між розмірами втрат цих угідь. Якщо сільськогосподарські й лісові угіддя надаються на умовах освоєння нових земель або поліпшення існуючих угідь, від¬шкодування втрат сільськогосподарського виробництва провадиться з урахуванням витрат на виконання цих робіт. Втрати сільськогоспо¬дарського і лісогосподарського виробництва, спричинені вилучен¬ням сільськогосподарських і лісових угідь для цілей, не пов'язаних із веденням сільського й лісового господарства, юридичні і фізичні особи відшкодовують у 2-місячний термін після затвердження в ус¬тановленому порядку проекту відведення їм земельних ділянок, а в разі поетапного освоєння відведених угідь для добування корисних копалин відкритим способом — мірою їх фактичного надання1. Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробниц¬тва підлягають відшкодуванню і зараховуються на спеціальні ра¬хунки відповідних місцевих рад — Автономної Республіки Крим, обласних рад, районних рад, міських, сільських, селищних рад у розмірах, визначених ст. 209 ЗК. Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сіль¬ськогосподарського й лісогосподарського виробництва, вико¬ристовуються виключно на освоєння земель для сільськогоспо¬дарських і лісогосподарських потреб, поліпшення відповідних угідь, охорону земель згідно з розробленими програмами та про¬ектами землеустрою. Втрачати ці кошти на інші цілі не дозволя¬ється. Майнова відповідальність за збитки, заподіяні виробничим і матеріальним ресурсам сільськогосподарських товаровиробників, має місце тоді, коли майну заподіють збиток правопорушеннями, відповідальність за які не передбачено в нормах аграрного зако¬нодавства. У цьому разі винні особи повинні відшкодовувати шкоду за нормами цивільного законодавства. При цьому шкода, заподіяна особі або її майну, а також та, що заподіяна організа¬ції, підлягає відшкодуванню в повному обсязі тією особою, яка її заподіяла. Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає від¬шкодуванню згідно з ч. 4 ст. 1166 ЦК лише у випадках, передба¬чених Кодексом й іншими законами. Організації і громадяни, ді¬яльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою (транспортні організації, промислові підприємства, будівництва, власники ав¬томобілів та ін.), відповідно до п. 5 ст. 1187 ЦК зобов'язані від¬шкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, як¬що не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілої особи. За невиконання або неналежне виконання договірних зо¬бов'язань, тобто за порушення договірної дисципліни, сторони не¬суть майнову відповідальність, яка визначається умовами конкрет¬ного договору. За загальним правилом, сторона, яка порушила зо¬бов'язання за договором, повинна відшкодувати іншій стороні завдані збитки відповідно до правил, що містяться в самому дого¬ворі, про відповідальність за порушення його умов. Відсутність та¬ких положень у договорі не звільняє винну сторону від відпові¬дальності. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконан¬ня з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (нена¬лежне виконання) (ст. 610 ЦК). За ч. 1 ст. 623 ЦК, боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові зав¬дані цим збитки. Визначаючи поняття збитків, слід виходити зі змісту ст. 22 ЦК з урахуванням особливостей, встановлених п. 4 ст. 623 ЦК. Зокрема, при визначенні неодержаних доходів (упу¬щеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.