17. Україно-російській договір 1654 р. Його оцінка та значення.

1 октября 1653 года Земский собор в Москве принял решение про принятие Украины «под руку царя». На Украину выехало посольство во главе с боярином Бутурлиным.

8 января 1654 г. русская делегация пребывает в Переяславль, где их ждал Хмельницкий с казацкой старшиной. После переговоров было достигнуто соглашение о том, что Войско Запорожское должно присягнуть на верность русскому государю. В условиях нового карательного наступления поляков казаки вынуждены были пойти на принятие присяги на верность России.

Переговоры в Москве проходили с 23 марта по 6 апреля 1654 года и завершились подписанием договора, который вошел в историю, как «Березневі статті».

Условиями договора были:

- подтверждение прав и привилегий Войска Запорожского на имения и земли;

- восстановление 60 тыс. казацкого реестра сохранение за гетманским правительством права контроля за финансами и налогами;

- остались неприкосновенными прав и полномочия местных органов власти, права Киевского митрополита, право выбора казаками гетмана;

- Россия обязывалась оборонять Украину от Польши, но ограничила права гетмана на отношения с иностранными гос-вами, кроме Крыма и Турции.

По этому договору Украина вошла под протекторат России на широких правах автономии.

В составе монархической России Украинское гос-во с республиканско-демократической формой правления было лишено возможности дальнейшего развития. В последние после 1654 г десятилетия шел постепенный процесс потери Украинским гос-вом своих этнических черт, ликвидация общественно-политических органов власти.

Як би не оцінювався україно-російський договір 1654р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудувати власну незалежну державу.

14. Події Визвольної війни 1651-1653 рр. Їх наслідки. Формування державності в українських землях в середині XVII ст.

Январь 1649 - конец 51 гг. — поражение казаков под Зборовом, заключение Зборовского договора, создание укр. гос-ва, поражение под Берестечком, Белоцерковный договор. 1652 – март 54 гг. — битвы под Батогом, Жванцем, вхождение Украины в состав Российского гос-ва на правах автономии, Переяславская Рада, Мартовские статьи.

У 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. І знову першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром, і знову обидві армії зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ суперників була величезною, українці ж мобілізували 100 тис. війська, яких підтримувала татарська кіннота. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний момент кинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельницького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його лише після битви. Ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою.

Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої кількості не включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію.

Незважаючи на позорну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків.

Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання протии польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу.

Хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина Тимоша, встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією.

Проте для БХ молдавська авантюра закінчилася надзвичайно трагічно – 1653р. гине його син – Тиміш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Після Жванецької битви українці повертаються до Зборівського миру.

Треба замітити, що в цей час БХ проводим зовнішню політику. Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Відтак, у 1651 р., після обміну посольствами Османська І. формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке. Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Осм. І. ця угода так і лишилася нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу османському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер протии Османської імперії та взагалі розширити свої впливи.