Мутанти

«Ми живемо серед природи, ми друзі її. Вона безперестанно з нами розмовляє, але таємниці своєї нам не видає. Ми постійно оказуємо на неї вплив, однак не маємо над нею ніякої влади.» Гете

Козир Олександр

29.09.2009

Книга перша:

Експеримент

Частина перша: Початок

1

«SOS, SOS. Хто-небудь допоможіть нам на нас напали, ми в небезпеці. Наші координати галактика Ол­драйс, планети Омега». 1670453…

Наша історія починається з 2037 року, після зіткнення Землі з метеоритом. Все це почалося на космічній станції «Марс-3.»

Сіра, простора лабораторія, скрізь багато столів з різними препаратами, колбами, ви­находа­ми і документами. Ось відкриваються металеві двері з маленьким вікном і заходить про­фесор Мак Галівер. Йому років сорок, невисокий, статний чоловік. Волосся у нього сивувате, очі при­криті окулярами, ніс прямий. Вдягнений він у білий халат та сорочку, чорні штани. Він підійшов до столу і почав змішувати у колбах різні препарати, поки речовина не стала зеленкуватою. «Я думаю, повинно вийти. Це допоможе рослинам рости і виживати на цій планеті, — подумав профе­сор, — але яка буде дія цього препарату на тварин. Потрібно протестувати на лабораторних черв’яках». Мак бере колбу в руки і виливає її до черв’яків. «Ніякого ефекту!? Ні, вони померли…»

2

Знайомство

Тепер, любі читачі, давайте повернемося на п’ять років назад. Ми побачимо як створилася компанія «Рейнджерс», познайомимося з його командою, яка суттєво вплине на розвиток подій.

Шестеро людей заходять у кімнату для обговорення їх нової роботи. В кімнаті знаходиться шість комфортних крісел і стіл, за яким сидить капітан у відставці. Його звати Джек Рейнджерс. Він родом із середньої сім’ї, яка жила у Філадельфії. В 20 років його забирають до армії. Пізніше продовжує військову справу, отримавши звання капітана. В 35 років отримав шанс стати капіта­ном космічного корабля, він його не проґавив та полетіти на Плутон. В 2030 році отримує космічний корабель марки «Шатл» (пізніше його просто стали називати шатл), який отримав ім’я «Рейн­джерс».

Отож, до кімнати зайшли і сіли в крісла шестеро людей, незнайомих людей.

— Ну, почнемо з вас Роджер Федер.

— Добре, — відповів він. — Я старший механік. Народився у Феніксі, ремонтував на батьковій заправці машини. Потім пішов учиться на механіка літаків і шатлів.

— Чому ви хочете на цю роботу? — питає Джек.

— Люблю зірки, — з усмішкою на обличчі відповів Роджер.

Коло нього сиділа світловолоса дівчина років двадцяти, з голубими очима і веселою усміш­кою, яка в неї не зникала весь час.

— Ви, Люсі Оліч, що нам розповісте?

— Я народилася у Хорватії. Але коли мені було п’ять років мої батьки переїхали у США, у міс­то Даллас. Вчилась у звичайній школі. Після її закінчення пішла у повітряні війська, де вив­чи­лася на штурмана.

— Як ви стали пілотом космічних кораблів? — із здивованим поглядом спитав Джек.

— Мені хотілося більше пригод і мій кращий друг запропонував мені поступити в космічні війська, на штурмана.

— Тоді чому ви покинули війська?

Усмішка у неї миттю зникла і вона відповіла сумним голосом:

— Кращий друг помер.

— Пробачте. Я вас розумію. Вас прийнято, але буде тестувальний період в шість місяців. Ви згодні?

— Так.

Інші у команді — це другий пілот Бен Остін. Серйозний чоловік, який готовий на все, хоч з сум­ним минулим. Помічник механіка Герберт Коллінз — багатий аристократ, який любить при­годи та не любить змін.

Також двоє охоронців Мет Браун — сильний і суворий на вигляд чоловік, та Даніель Форст — сильний, але веселий чоловік, який займається ще й наукою.

Команда з семи людей подорожувала галактикою, перевозячи різні матеріали, поки не потрапи­ла на «Марс-3». Тоді їхнє життя кардинально змінилося.

3

Планета «Пустеля»

Пройшло цілих п’ять років. Компанія Рейнджерса була на вершині економічної піраміди. Вони потрапляли на рі­зні планети, але ця була якась інакша, вона лякала наших героїв. Планету «Пустеля» названа з-за величезної кількості пустель, але на полюсах є ліси, в який водяться небезпечні тварини — кровопивці та химери. Ця планета, хоч лякає, але любителі наживи прилітають сюди, щоб поставити хоч одну нафтову скважину. Так, це планета чорного золота — нафти. Вони зупинилися коло на­фтовика Джека Рейнджерса, який він придбав недавно. Скрізь пісок, пісок і тільки пісок, а на­вколо моря піску стоїть на самоті зелений космічний корабель, виблискуючи на сонці . Коло нього люди носять бочки, на яких написано це спокусливе слово «НАФТА», що в більшості людей асоціюється з грошима. Ось першу бочку заносять до шатла двоє чоловіків, один з них вдягнений у сині джинси і білу футболку, а другий тільки у чорних шортах — це Даніель і Мет. Капітан Джек, допомагаючи переносити бочки, керував всім цим. Також їм допомагали Герберт, Роджер і Бен. Ось вийшла Люсі і підійшла до капітана:

— Капітан Рейнджерс, ми готові до польоту.

— Добре, — відповів він, — Роджер! Бен! Занесіть останню бочку і ми злітаємо. Люсі жди команди.

— Добре.

Роджер і Бен занесли бочку в корабель і закрили люк.

— Капітане, бочку занесли, — відповів Бен.

— Добре. Люсі, злітаймо. Курс на станцію «Марс-3», що коло планети Омега у галактиці Олдрайс, — ко­мандуючим голосом Джек сказав.

В цей час корабель загудів, і піднявся у повітря, здимаючи купу пилу навколо себе, і поле­тів. Політ по космосі — це незабутнє відчуття. Ти бачиш мільярди вогників, які то зника­ють, то знову з’являються. Так вважає Люсі Оліч і їй це дуже подобається.

4

Марс-3

— Привіт, Люк!

— Привіт, Джек!

— Давно не бачились.

— Десять років! — скрикнув капітан Джек.

Люк Макгавер — капітан орбітальної станції «Марс-3». Він веселий, життєрадісний чоло­вік. Служив з Джеком в одному спец загоні.

— Так, — сумно промовив Люк, — ми не бачилися аж цілих десять років. Добре. Зараз я покажу твоєму екіпажу каюти і ми підемо до мене у каюту, вип’ємо чаю, поговоримо про старі часи.

Капітану Джеку років сорок два. У нього чорняве, коротко підстрижене волосся, округле обличчя, ніс прямий, очі зелені й глибокі, як море. На обличчі маленька борідка трикут­ної фо­рми. Йому за сорок, але на вигляд йому тридцять. Вдягнений він у військовий мундир з різними меда­лями за відвагу, а голову прикрашає картуз.

Люк порівняно з Джеком має русяве волосся, овальне обличчя, орлиний ніс і веселі, сині очі. Під час війни у Канаді отримав пошкодження ноги і тепер трохи пришкандибує на одну ногу. Зате він має дуже хороший зір, зі чотириста ярдів, з пістолета, влучить у монету.

Вони у каюті говорили довго-довго.

Каюта капітана Люка доволі простора. Коло ілюмінатора стоїть стіл на якому різні папе­ри і карта, прикрита паперами, а біля столу стоять два крісла. Щільно до стіни, яка виглядала зе­ленкуватою, стоїть ліжко застелене красивою, з обрамленням, синьою ковдрою. В каюту захо­дять Джек і Люк.

— Який гармидер! Зараз я приберу ці документи і ми вип’ємо чаю.

Люк швидко збирає папери і складає їх до шухляди, а з іншої дістає дві білі фарфорові чашки і термос з чаєм. Він наливає чай і говорить до Джека:

— Ну, розповідай, що з тобою сталося за ці довгі десять років?

Лабораторія

На годиннику, перед дверима 15:30. У двері заходить доктор Галівер. Він зачиняє металеві двері і… бачить скрізь зелену слизь. Вона тече із стола, розстеляється по під­лозі та за­ве­ртає за металеву шафу, з різними приладами. Він іде за нею і за шафою бачить кілька зе­ленку­вато-коричневих, овальних яєць, покритих тією самою слиззю. Раптом шафа почала трястися і з кожною секундою все сильніше та сильніше, неначе почався землетрус. Доктор підійшов до неї, але вона перестала дрижати. Галівер почув інший звук ззаду та обернувся. Краще він би цього не робив, бо як тільки він повернувся на нього впала важка металева шафа. Один із інструментів, щось на кшталт скальпера чи ножа, застряг у нього в нозі, по підлозі потекла кров. Мак кричить, але через звуконепроникні стіни його не чу­ють. Він пробує підняти шафу, але вона для нього дуже важка, та ще й сильний біль в нозі. Чується пронизливий шум. Док­тор Галівер стає наляканим. Він не знає що це. Мак бачить, що яйця по­чина­ють рухатись. Вони розриваються, а з них вилазить щось незрозуміле для нього. Пізніше з яєць вилізли слизькі, як черв’як, тварини (якщо їх можна так назвати). Вони світло-зеленого кольору. Тварини, вилізши, лежали нерухомо, як мертві. Але через хвилину почали тремтіти. Один з них розірвав мембрану та поліз до калюжі крові, пустивши в неї свій химерний рот. Напившись він покликав своїм пронизливим звуком своїх братів. В раз вони почали рухатися, тварі розірвали тонку мембрану, яка захищала їх. З мембрани вилізли черв’яки розміром із кроля, їх було шість істот. Їхнє забарв­лення стало коричневе, але у них були зуби, рядів зо три, наче в акули. Передня частина, із зубами (го­лова), піднялася і коло черева появилися клешні, як у краба. Вони полізли до першого монстра, який вже ліз до доктора Галівера. Про його смерть не знали інші з екіпажу станції «Марс-3».

Кухня

Просторою її не назвеш. Скрізь стоять миски, каструлі та інші кухонні прилади. Люди на кухні метушилися, щось робили: варили, різали, товкли. Ніхто ні про що не знав.

В кухні не було дверей, тому що так було легше йти, несучи в рукав підноси із їжею, в їдальню. Один із кухарів почув щось і звернувся до іншого:

— Джоне, ти чуєш як щось шкрябається?

— Ні, Пітере. Ти перетрудився, іди відпочинь.

— Мабуть, Джоне, мабуть.

В цей момент почувся крик і всі побачили як з вентиляції вилазить коричневе, слизьке чудо­висько з великими клешнями-руками. Всі кричать і тікають. Монстр нападає на одного з кухарів, але в цей момент падає ніж, який впивається мутанту в тіло та вбиває його. Всі вибігають, з криками, із кухні.

Кімната капітана Люка

— Ти чув? Неначе хтось кричав, — спитав Джек.

Кімната капітана Люка.

Через хвилину

— Я не зрозумів! — почувши крики, вибігає з каюти капітан Люк, а за ним Джек.

Вони вибігли і не повірили своїм очам. У стіну, в 5 ярдах від них, врізається дино­завр.?! Двохметровий динозавр, у плямисто зелених тонах? Це неможливо. Але Джек і Люк саме це і бачили. Ходить він на двох ногах, а пе­редні руки у нього маленькі, наче вони йому зовсім непотрібні. Голова масивна, з величезними очима і загроз­ли­вими зубами. Люк дістає пістолет і стріляє у монстра. Монстр видав оглушливий рев, але продовжував рухатися. На велику радість вони його таки вбили, і чудовисько впало додолу нерухоме.

— Ну, що це було? — питається сам у себе Джек.

— Я ще такого не бачив, Джеку, — здивовано говорить Люк.

— Ти поглянь на це чудовисько, — кинувши погляд на чудовисько, перелякано промовив Джек.

— Неймовірно, Джек.

— Так, у нього дуже товста шкіра, бо колі б не застрягали в нього у шкірі.

— Але я влучив йому в око, — гордовито промовив Люк.

— Так, — в голосі Джека відчувався сарказм. — І скільки ж залишилося куль?

Його пиха кудись ділась і він сказав:

— Одна.

— Зате ми знаємо його вразливе місце, — промовив Джек.

На кухні дев’ять монстрів, таких самих як і мертвий, їдять свого померлого, від ножа, побра­тима. Троє з них повзуть до виходу. Навколо ні душі.

В каютах для гостей весь екіпаж шатла «Рейнджерс» відпочивав. Вони не чули того крику, бо знаходилися далеко від тієї події.

Кухня стала безлюдною. Від померлого мутанта не залишилося й сліду. Всі продукти: м'ясо, риба, яйця та молочні продукти — з’їдені. На кухні залишився тільки хаос.

Коридор просторий і довгий, зроблений із періодичними короткими зеленими і дов­ги­ми чорними смугами. Освітлюється з ламп на стелі. Підлога викладена квадратними пли­тами білого кольору. По бокам коридору, до стін, були приклеєні зеленою слиззю довгі, овальні, у людський зріст, яйця. Деякі з них ворушилися, а по іншим текла на підлогу клейка слизь.

З каюти в коридор вийшли Бен Остін і Герберт Коллінз.

— Герберт, ти чуєш? — повернувши голову до Коллінза, спитав Бен.

— Про що ти говориш? — Герберт здивовано питає.

— Я чув крики, — спокійним тоном говорить Бен.

— Може в них гулянка? — сказав Герберт та повернувся до себе в каюту.

Каюта Люсі Оліч

Як і інші каюти — комфортне ліжко і стіл, коло якого стоїть крісло. Стіни си­нюватого відтінку, на стелі дві лампи. Підлога вистелена білими плитками на яких ле­жить кра­сивий червоний килим.

— Що це таке?! — з переляком вибігає Люсі з каюти. Вона побачила, то чи переляканого, то чи здивованого Бена.

— Бен, ти чув? — спитала Люсі у нього.

— Так, Люсі, я чув.

— Що це було?

— Мені не відомо, Люсі, — тихо та спокійно проговорив він.

В коридорі яйця почали рухатись, шкарлупа розірвалась і з них, у мембрані, випали один за другим личинки. Які деякий час лежали нерухомо.

Аварійна кімната, велика та простора. Вона вся білого кольору з багатьма різними во­гни­ками, над входом червоний, коло кожного аварійного шатла синій і зелений. Шатли овальної форми, які летять до найближчої залюдненої планети, до Землі.

Ось вбігають багато людей, метушаться, відпихають один одного, хочуть першими заліз­ти до аварійного шатла.

Коридор В

В коридорі з личинок вилазять мутанти. Вони схожі на динозаврів, подібні до алозаврів у міні-розмірі. Голова у них масивніша і зубастіша, очі випуклі. На голові виріст у формі гулі. Шия у них довга, грудна клітка широка, а руки дуже маленькі. В них масивні ноги, хвіст корот­кий, як у бульдога. Один з них побіг прямо по коридору з пронизливим ревом. Він вдаряється у тита­нову стіну і зламує собі шию, але Джек і Люк, який стріляв по ньому, це не помітили. Пуля, яка поцілила йому в голову, добила його.

Коридор Б

— Люк, не ти його вбив, — говорить Джек.

— Що? — вражено спитав Люк.

— Дивися, в нього переламана шия!

— Так виходить не я його вбив.

Лабораторія

В лабораторії на підлозі лежить скелет доктора Галівера, придавлений шафою. Му­танти еволюціонують в інших, набагато страшніших монстрів. В лабораторії було багато тва­рин, тепер їх з’їдено кровожерливими монстрами, залишився тільки хаос. Деякі з яєць не розірвалися та досі прикріплені до стін, чекаючи свого народження. Монстри, які змінилися не раз, розбивають стіни, шукають їжу, розмножу­ються. Скрізь тисячі яєць та ще більше мутантів. Вентиляцією вони потрапляють до реактора, у якому їм дуже тепло.

По коридору біжать двоє схожих, але водночас різних людей – Люк Макгавер та Джек Рейн­джерс.

5

Втеча

Коридор А

— Джеку, що це було!? — криком питається Люсі.

— Бен, клич всіх швидко. Ми вилітаємо звідси, — звертається до Остіна Джек та заспокоює Люсі.

— Джек, що сталося? — питає Бен.

— Швидко!!! — кричить на Бена Джек.

— Джеку, не кричи. Воно може почути, — шепотом сказав до Джека Люк.

Лабораторія переповнена цими монстрами. Вони швидко ідуть по коридору, але у них на шляху з’являється перепона.

Пять хвилин тому

— Люк, нам потрібно подивиться що там, може, потрібна допомога, — говорить Джек.

— Ти що здурів, — майже крикам відповів він. — Ти бачив зуби у цього монстра, чи, може, такі зуби у травоїдних. І, якщо, хтось залишився, то вони вже мертві, — сказав Люк.

— Що тоді ти скажеш робити?

— Замкнути їх, — висловив свою думку Люк.

— Металевими дверима? Вони їм на один зуб.

Люк на секунду замислився, а потім промовив:

— Ми їх підірвемо!

— Як? — здивованим голосом спитав Джек

— Я пізніше скажу як. Але у нас два шляхи або померти, або встигнути втекти. А зараз ми пі­д­емо та подивимося, що робиться там, через відеокамери на стелі.

Вони швидко ідуть по коридору. Люк зупиняється коло комірчини та відмикає її.

— Комірчина?

— Зараз побачиш, — промовив Люк.

— Нічого собі! — здивувався Джек

У кімнаті були десятки різноманітних моніторів, ще більше всяких важелів та кнопок. На моніторах зображені різні кімнати, але деякі з них не працювали.

— В нас завелися криси, тому потрібно було стежити за кожним. Ось монітор показує кухню. Джек, їх тисячі! — перелякано проговорив Люк.

— Хай тебе…

На моніторі видно як повзли по кухні десятки, сотні, мутантів, різних мутантів. На кухні був хаос. Вони все перевернули у пошуках їжі. Капітани подивилися на інші монітори, які працювали. Це було скрізь і тільки деякі блоки залишилися неушкоджені. Монстрів була незчис­ленна кількість. Джек у паніці вибігає з кімнати та біжить до гостевих кают, щоб попередити свою команду. По дорозі зустрічає Люсі і Бена. Заспокоївшись, Джек розповідає їм все.

— Джек, давай візьмемо зброю, яка у нас в шатлі та …

— Яка зброя? — перебив Бена Люк.

— Вісім пістолетів та одна гвинтівка, — відповів Джек. — В космосі багато «піратів».

Коридор Б

Коридором мутанти йдуть швидко, але в них на шляху з’являються металеві двері. Їх не зрушити людині. Що це біжить, як зляканий кінь у прірву? Це невідоме і скажене чудовисько вибиває металеві двері, наче їх тут не було. Вони вилітають та вдаряються у стіну. Різні мутанти повзуть далі по коридору у пошуках їжі.

Лабораторія і кухня стали порожніми, тільки поодинокі особи досі шукають їжу. Монст­ри перелізли в коридор, а деякі спромоглися потрапити в реактор.

Коридор А

В коридорі стоять восьмеро людей, які в темпах обговорюють подальші їхні дії у цій ситуа­ції. Люк закрив металеві двері за якими чулися пронизливі звуки.

Голубоока дівчина Люсі була дуже стривожена цією новиною більше за інших. Вона де­я­кий час мовчала.

— Давай сядемо на корабель та заберемося звідси куди очі досягають, — висловив свою думку Роджер.

— Ага, а потім зустрінемо їх на Землі. Чи ми її також покинемо та втечемо, — відрізав йому Люк.

— Чому на Землі? — спитав Бен.

— Тому що космічна станція при аварії приземлюється до найближчої із запропонованих пла­нет, тобто до Землі, — сказав Люк.

— Тоді залишається підірвати їх, — говорить Даніель.

— Ну, і хто зважиться підірвати реактор? — питає всіх Люк Макгавер.

— Я, як капітан, не дам нікому загинути із команди.

Всі почули як з великим шумом були вибиті перші закриті двері. Вся команда від цього шуму злякалася.

— Потрібно думати швидше, — промовила Люсі.

— Я підірву реактор, — раптом сказав Джек.

— Ти розумієш, що ти можеш загинути? Коло реактора небезпечно, — говорить Люк.

— Так, я все обдумав. Краще загине один, ніж всі.

— Тоді всі ідуть до рятувальних шатлів, — скомандував Люк. А до Джека він сказав:

— А ми підемо по динаміт. Ти ж розумієш, що можеш не повернутися?

— Так, — спокійно відповів він.

Всі люди пішли довгим коридором поки не вийшли на стартовий майданчик. Він дуже вели­кий, можна сказати величезний, як арена, та дуже світлий. Він весь білий: і стіни, і стеля, а підлога сірого кольору. На стелі висять десятки невеликих циліндричних ламп. В одній стіні є величезна брама, яка відкривається вертикально. У неї залітають різні космічні кораблі. В старт корпусі стоїть один одненький аварійний літак. Він овальної форми з прозорим склом наверху і невеликими колесами. Коло нього стоїть, порівняно з ним, справжній гігант — це шатл «Рейн­д­жерс». З коридору вибігають вісім людей. Люсі, Бен, Роджер та Герберт швидко заходять до шатла. Даніель та Мет стали коло виходу з коридору, у них у руках пістолети. Джек і Люк бі­жать через весь старт корпус до іншого коридору.

В цей час, чується шум і з двигуна вивалюється мутант-«черв’як». Даніель та Мет бі­жать до шатла, стріляючи по монстру. З літака виходить Роджер та вистрілює з гвинтівки у чу­довись­ко. Даніель та Мет підбігли до корабля, але мутант мертвий.

— Стріляли ви добре, але, — спокійно, а потім, витримавши паузу прокричав, — майже нас не вбили!

— Все ж таки ми його вбили, — сказав Мет.

— Ну, так.… Вбивши нас, сказали б, ми цілились у монстра. За диво живі залишилися, — сказа­вши, Роджер почав дивитися ушкодження. Мет пішов до виходу із коридору, а Даніель залиши­вся тут вартувати.

Тим часом Джек і Люк дісталися кімнати зі зброєю.

— Я зараз відкрию двері. Ти візьмеш усе необхідне для команди і динаміт, віддаси команді зброю, повернешся назад. Далі я скажу що робити, — дав вказівки Джеку Люк.

— Ти де йдеш? — спитав Рейнджерс.

— До капітанського мостика.

Стартовий майданчик

— Ну, ми політаємо! Тільки на крилах! — сердито говорить Роджер.

— Що сталося, Роджер? — спитала у нього Люсі.

— Ці «охоронці» в двигун поцілили, — зневажливо сказав він.

— І що тепер робити?

— Взяти велику миску, прикрасити її овочами, положити нас та подати монстрам.

— Мені надоїли твої жарти. Краще скажи що робити? — сердито промовила Люсі.

— В тебе є двигун? — спитав Роджер.

— Ні, — здивовано промовила Люсі.

— Що сталося люди? — втрутився у розмову Бен.

— Двигуну гаплик, — у власному тоні промовив Роджер, — як і нам.

— То ми не зможемо полетіти, — стривожено Бен сказав.

— Авжеж ні, наш вчений, — саркастично відповів Роджер.

Джек у зброярні бере пулі, три пістолета та годинниковий динаміт. Він виходить з кім­нати та бачить перед собою монстра. Мутант був у зріст людини, весь темно зелений. Голова у нього масивна, зуби гострі, як сталь, очі великі та випуклі. Руки у мутанта маленькі. Сам він масивний і кістлявий, схожий на динозавра. Мутант, побачивши Джека, оскаженів. Він почав ревіти пронизливим звуком та побіг на капітана.

Капітанський мостик

Навколо багато різних комп’ютерів та машин, а за скля­ним куполом стоїть блискучий робот. Люк заходить у ГУК ( Головний управляючий корпус) і бачить по всьому корпусі десятки людський скелетів. Макгавер злякався, хотів тікати, але зібра­вся ду­хом і почав шукати потрібну йому річ.

— Дякую екіпажу, що вони поставили корабель на автопілот, — сумно проговорив Люк, — ось і мій робот, цілий і неушкоджений.

Він підходить до пожарного щита, бере сокиру та розбиває скло у якому стояв, робот. Люк говорить:

— Активувати робота на мій голос.

— Робот активований, розпізнавати призначений голос, — чується від робота.

— Сказати ім'я та код.

— Код 357. Ім'я KNTI. Я готов до виконання ваших наказів.

Люк підходить до радіо передатчика та говорить у мікрофон:

— SOS, SOS. Хто-небудь допоможіть нам на нас напали, ми в небезпеці. Наші координати галактика Ол­драйс, планети Омега.

Він з роботом KNTI іде до шатла. Робот вийшов уперед з наказом убивати всі невідомі іс­тоти. Люк почув в коридорі багато вистрілів та побіг до того місця. Він побачив що робот стрі­ляє у якесь страшне чудовисько, пулі його майже не брали, але все-таки він валиться на підлогу.

Джек з протилежного боку старт корпуса гукає свою команду. Даніель, Мет та Люсі бі­жать до нього. Бен і Роджер залишаються самі коло шатла.

— Джек, чого ти нас звав? — питає Даніель.

— Беріть пістолети і пішли за мною. Вам варто це бачить, — відповів Джек. Він був схвильова­ний.

— Цікаво, що так перелякало Джека? — питає до Мета Даніель.

— Зараз ми все побачимо, — сухо відповів Мет.

Всі, побачивши мутанта, перелякалися. Думаю, більше ніж капітан. На підлозі лежав труп кі­стлявого монстра, який перетворювався на скелет і зникав. Людей це дуже перелякало.

— Ви подивіться краще сюди, — гукав до себе Люк, який вже приєднався до команди.

Вони побачили, як на іншому краю кімнати, перед реактором, валялися на підлозі тита­нові двері з величезною вм’ятиною.

— У нас великі проблеми, — проговорив Даніель, — якщо вони вибили титанові двері, то їм ніякі двері не стануть на заваді.

— Більш всього зробило це те чудовисько, — показавши рукою на залишки монстра, сказав Джек.

— Титанозавр, — сказав Даніель.

— Чому ти його так назвав? — спитала Люсі.

— Ну, він міцніший за титан та похожий на ящера, що по давньогрецькі — saur. Так і виходить титанозавр.

— Нащо їм давати назви, якщо ми їх підірвемо? — сказав Джек.

— В нас зламаний корабель, — мовила Люсі.

— Чому? — спитав Джек.

— Та оці…

В цей момент почувся вистріл, який перервав Люсі, і шум від двигуна.

Стартовий майданчик

Пять хвилин тому

Бен іде по східцям із шатла та розпитує Роджера, який був зайнятий двигуном.

— Ти не знаєш чого, Джек всіх покликав?

— Ні, Бен.

— Виходить шатл не полетить.

— Ні, двигун пошкоджений, — призадумавшись, Роджер промовив, — хоча можна поміняти двигун з аварійного корабля, може, ми полетимо.

— То той літак працює.

— Так, але він на одну людину. Більш всього для капітана.

— Добре Роджер, добре.

Бен дістає пістолет і натискає на курок, куля влучає у Роджера і він падає на землю. По під­лозі тече кров. Бен мчить до аварійного літака, залазить у кабіну та закриває її. Він готовий до польо­ту. Чується голос: «Всім покинути приміщення… Двері в старт корпус закриті, відкривається брама… Тепер ви можете вилі­тати».

Коридор Г

Команда біжить по коридору, попереду Джек. Вони зупиняються, бо у них перед очима закрилися двері.

— Що там могло статися? — питає Джек сам у себе.

— Хтось тікає звідси, сам, — відповів на його питання Люк.

— Але хто? — спитала Люсі.

— Зрадник і вбивця, — промовив Джек.

6