Озеро таємниць

Зранку я пішов на північ. На карті було щось показано на півночі. Тож я вирушив туди, залишивши команду саму. Думаю нічого не станеться. Я пробирався різними хащами. Зустрічав переважно тополі, дуби та поодинокі сосни. В хащах було повно різних комах. Але де тварини? Трохи подумавши, я вирішив, що тут є не тільки котодонти.

Мені прийшлося йти пляжем. Сонце ще не пекло, а з моря дуло вранішнім бризом. Скрізь під ногами був пісок, а зліва від мене ліс. Раптово пляж змінився на ліс і мені прийшлось іти нетрями, поки я не вибрався на пагорб. Видершись на вершину, я побачив скрізь багато дерев та води коло них. Болото! Це було всього-на-всього болото. Але чому воно на карті позначено по іншому? Раптово мій передатчик почав пищать. Я взяв його в руки. На ньому було зображено острів та багато зелених точок, які рухалися — мутанти. Близько коло мене було двоє, тож я обережно вернувся назад.

— Той хто хоче вирушити зі мною, ідуть зараз. Мені потрібно не більше чотирьох людей, — промовив я, вернувшись у табір.

— А де ти ідеш? — спитав Крістофер.

— Ти залишись. Будеш як за старшого, — відповів я.

— Я з тобою, — сказав Джозеф.

— Добре. Хтось ще?

— Я також, — відповів П'єр. — Тільки куди?

— Бачиш ось цю ділянку на карті? — сказав я та показав на середину.

— Так.

— Це плато, але ми підемо до озера, у перший бункер.

— Навіщо? — спитав Чарлі.

— Знайти безпечне місце для людей. Ти з нами? — сказав я.

— Так, — відповів Чарлі.

— Тож в подорож.

— Я також з вами, — промовив жіночий голос ззаду.

Я обернувся та побачив перед собою Люсі. Мою кохану Люсі! Але якого вона тут?! Це ж небезпечно!

— Як ти сюди потрапила? — здивовано спитав я.

— Я взяла квитки на твій літак і полетіла з тобою. Я переживала за тебе, — промовила вона.

— Я ж казав не треба… але уже нічого не зміниш… Іди зі мною… а то ще щось зробиш.

Отже, я був здивований появленням тут Люсі Рейнджерс. Мій передавач працював і ми бачили пересування мутантів. Виходить мій винахід робить! Ми, як завжди, ішли пляжем. Сонце вже сідало, тому нам прийшлось розбити табір. Ми розпалили вогнище та зігрілись коло нього. Я був черговим на цю ніч. Стемніло. Скрізь ні душі, крім нас. Всі спали. Люсі так солодко спала. Ніч була темна і загадкова. Я чув різні звуки: то крики птаха, то пронизливий рев мутанта. Було прохолодно і я грівся коло вогнища. В джунглях всю ніч чулося шелестіння листя, але нічого такого не сталося. На ранок всі проснулися і ми пішли далі.

— Отут ми і повернемо, як раніше, — промовив я.

— А звідки ти знаєш що ми тут проходили? — спитав Чарлі.

— Трава потоптана, гілки поламані…

— Але це міг бути звір, — сказав Джозеф.

— І повно людських слідів, — показавши додолу, я сказав.

— З тебе хороший мисливець вийде, — промовив П'єр, усміхнувшись до мене.

Ми пішли в ліс. На радарі було багато мутантів і ми йшли повільно, обминаючи всякі неприємності. Діставшись до річки через хащі, ми розбили табір.

— Завтра ми вже дійдемо до озера, — промовив я.

— А навіщо нам озеро? — спитав Джозеф.

— Коло озера знаходиться бункер під номером 1 — це початок, — відповів я.

— Початок чого? — спитав Чарлі.

— Початок війни з мутантами і чим краще знаєш ворога тим легше його переможеш, — сказав я.

— Війни? — спитала Люсі.

— Так війни. Я не знаю скільки ще таких островів є.

— Хто буде першим чергувати? — спитав П'єр.

— Думаю я, — відповів я.

— Тоді я з тобою, — промовив П'єр.

— Добре.

Стемніло. Я з П'єром чергували коло табору.

— П'єр, мені на ніч треба піти. Ти лишися за старшого. На тобі карту, якщо я не прийду вдосвіта ти поведеш людей до озера.

— А ти? — спитав П'єр.

— За мене не турбуйся. Потурбуйся про Люсі доти доки я не прийду. Добре? — сказав я йому.

— Добре, Алекс.

Я побіг сам, не знаючи куди. В мене був радар та лазер. Мутантів, як показував він, було 312 істот. Статистика була така, не цікава: 124 черв’якозавра, 45 мінізаврів, 48 титанозаврів, 25 котодонтів та 70 невідомих мені мутантів. Найближче до мене були десятки котодонтів, і я пішов полювати на них.

Перший мутант вже напав на мене з блискавичною швидкість, але я такий самий як вони. Влучивши у нього з лазера, він упав коло моїх ніг. Його рев почули інші і пішли на його відлуння, до мене. Я цього і хотів. Нажаль мене зустріли десять мутантів. Вони нападали згуртовано. Деякі з них серйозно мене поранили, але всі були вбиті. Рани мої швидко загоїлись, неначе їх і не було. Вертатися у табір я не міг. Вони стали розумніші і могли піти за мною. Тож, щоб Люсі була в безпеці, я пішов до станції, де їх найбільше. Інтересно, чого вони так люблять високу температуру? Але мені потрібно знищити їх всіх. Станція робила. Тепло було. На острові були люди! Інтересно, як вони виживають? Коло станції я не зрозумів. Де всі мутанти? На радарі коло мене їх не було. Я зайшов у станцію та побачив тисячі яєць. Як вони не випромінювали тої енергії, яку ловив мій радар? Можливо, електростанція його перебивала. Я шукав не знаючи що, але знайшов. Тут було багато зброї. На жаль, вони нічим не допоможуть проти цих монстрів, але я знайшов динаміт. Куди його приєднати? Ага, знайшов! Це був кабінет, де за всім спостерігали. Він був найближче до яєць. Якщо б я приєднав її у гнізді, то розбудив б передчасно мутантів. Вибух буде сильний, який знищить монстрів. Приєднавши динаміт, я замислився, що дріт то короткий! Не встигну! Ризикую. Я завжди ризикував і майже завжди і мене виходило те що я хотів. Тож я вирішив. Я вийшов зі станції та поклав все необхідне (що в мене було) подалі від неї. Зайшов у неї та підпалив дріт. Я шмигнув, як вітер, але все ж не встиг. Одлетів від станції ярдів десь на двадцять пять. Прокинувся на другий день, так думаю, десь опівдні. Я був лише у самих лахміттях, але живий! Живий! Так мені ще не приходилося радіти, але радість змінилась на сум. Що з Люсі? Вони вже коло озера, я так думаю. Станції як не було, її як неначе кіт язиком злизав. Я взяв те, що поклав далеченько від електростанціх та побіг до озера. Як не дивно, по дорозі не зустрів мутантів. Ми повинні зустрітися з П'єром та іншими коло озера. Прийшовши до берега озера, я зустрів їх. Вони всі були живі, а особливо Люсі.

— Ого! Що з тобою сталося? — спитав Джозеф.

— Краще не питай, — відповів я. — У нас є одяг?

— Так. Алекс, давай я тебе огляну, — сказав Джозеф.

— Не треба. Зі мною все в порядку.

— Любий з тобою все в порядку? — стурбовано спитала Люсі.

— Так, кохана, — сказав я.

— Я чув вибух, — промовив Чарлі.

— Так. Це була електростанція.

— То тут є люди? — спитав П'єр.

— Є, але вони ховаються, — промовив я.

Озеро було тихе і спокійне. Вода була така прозора, що було видно дно та як плавають риби. З просуванням біля озера комарів ставало все більше і більше, але на болоті комариний рій різко припинився. На радарі я побачив приближення мутантів.

— Ну, приготуйтесь, — промовив я.

— До чого? — спитав Чарлі.

— Краще дістань зброю, — сказав П'єр.

5

Болото

Ми бачили як до нас підходило стадо черв’якозаврів. Їх були десятки. Ми почали обстріл, вбивали їх, але їх було багато. Вони діяли згуртовано, як мурахи в бою. Я обернувся назад і побачив котодонтів. Вони все-таки пішли за мною і оточили нас. Це війна. Програємо бій, але виграємо війну.

— Потрібно відступати, — промовив я, — їх багато.

Я згадав про бункер, але де ж він! Я дивився по всім сторонам, але нічого. Тут мені знов прийшлося перечепитися і один з котодонтів накинувся на мене. Я встиг прокричати:

— Бункер!

Котодонт розпоров мені груди. Я встиг його викинути в річку і на диво побачив, що вони не уміють плавати. Він втопився. Мої груди швидко загоїлись і це злякало команду. Звичайно, ми відступили у бункер та закрили його. Чого він був під землею?

— Це їх не здержить, — сказав я, — потрібно якнайшвидше звідси забратися.

— Що це було? — питає Джозеф.

— Що саме, Джозеф?

— Ти не помер від монстра, — сказав П'єр.

— А навіщо мені помирати? — спитав я, не знаючи в кого.

— Така рана смертельна, — промовив Джозеф.

— Але не мені, — сказав я, додаючи: — Я мутант.

— Як? — спитав Чарлі.

— Нещасний випадок на «Оніксі», коли вони на мене напали, — сказав я.

— Алекс, то це ти від мене скривав? — спитала Люсі.

— Так, я безсмертний, як робот, але я людина, — відповів я. — Люсі я не хочу загубити тебе, тому ця сила для мене прокляття. Як говориться, велика сила, велика відповідальність.

— Тож на деякий час це наш притулок, — сказав Чарлі.

— А на більший час наша загибель, — промовив я. — Нам треба шукати вихід звідси.

Обшукавши все ми зрозуміли, що виходу немає. Мутанти пробивали товсту броню дверей і ось-ось їх виб’ють.

— Приготуємось до битви, — сказав я.

— Алекс, я знайшов вихід, — вимовив Чарлі, що нас сильно ощасливив.

— Але куди веде він? — спитала Люсі.

— Якщо не підемо, то не провіримо, — сказав П'єр.

Я звичайно не забув про документи в лабораторії, але нічого цікавого не знайшов. Ми пішли довгим підземним коридором. В ньому було волого та прохолодно. В деяких місцях капала вода і я зрозумів, що ми під озером. Виснаженні та промерзлі ми дійшли до виходу з цього довгого коридору. Піднялися драбиною та побачили біле світло, яке нас осліпило через довге перебування під землею. Я, тоді, не подумав та не подивився на радар. Коли ми вийшли я про нього згадав і подивився. Ми були коло озера, на протилежному боці, а попереду була електростанція і монстрів не було. Все-таки чому їх немає коло неї?

— Як ми переправимося через річку? — спитав я інших.

— Може, вбрід, — висловив свою думку Джозеф.

— Давай попробуємо, — промовив я.

— Ми вертаємось назад? — спитав Чарлі.

— Ви так, я ні.

— Я тебе не відпущу, — вимовила Люсі.

— Вертаються тільки П'єр та Джозеф. У таборі без лікаря не обійтись, а П'єр — досвідчений мисливець, — сказав я.

— А Чарлі? — спитав П'єр.

— Він мені пригодиться.

— В чому? — спитав Чарлі. — Побачиш.

Ми розділилися на дві команди, П'єр та Джозеф перейшли річку вбрід та пішли до табору, а ми до радіовишки. Я думав піти до електростанції, але якщо на острові є люди, то вони втратять захист від цих істот. Ми вертались до болота, але з іншого боку. Проходячи коло нього, я почув, що двері в бункер №1 були вибиті. Оце сюрприз буде монстрам, який я їм зробив.

— Алекс, що ти шукаєш? — спитав мене П'єр.

— Документи та зброю, — відповів я йому.

— Які документи? — питається П'єр.

— Які розкриють таємниці мутантів.

Я шукав та шукав щось і нічого. В комп’ютері також. Вони все знищили. Але навіщо? Навіщо все стерти про мутантів? Може, трагедія помішала цьому? Мені прийдеться знайти їх, щоб довідатися все. В цей момент Чарлі знайшов вихід і мене сягнула одна ідея. А де динаміт? Знайшовши його, я прикріпив його до дверей, за ними було тихо, як на кладовищі. Також я прикріпив детонатори і до інших предметів. Ми втекли звідти та розділилися, як я вже писав. Проходячи коло бункера, крім звуку вибитих дверей я почув вибув, сильний вибух, що навіть сколихнулась земля. Інтересно, кому треба будо впихати в цей бункер стільки динаміту? Люсі та Чарлі цим стурбувалися, а злякалися вже іншим. Коло нас, ярдів у десять, впав люк від цього бункера, якщо ми не зупинилися від вибуху він вбив б нас. Я подивився на радар. Ось його статистика, знаю не цікаво, але як є: 63 черв’якозавра, 42 мінізавра, 31 титанозавр, 12 котодонтів та 75 невідомих істот. Всього 192. Їх кількість зменшилась на 120. Це добре!

Знов ми йшли хащами.

— То де ми йдемо? — спитав Чарлі.

— До радіовишки, — сказав я.

— То тут є зв'язок, — здивовано промовив Чарлі, — і ми можемо повідомити про авіакатастрофу.

На острові ми пробули два тижня, так і не отримавши допомоги. Нам прийшлось виживати командою, але без води довго не прижити. По неї ми ходили кожні два дні. На щастя на нас не нападали. На мою думку вони навіть не знали, що на острові є інші люди. Тепер знають. Вони можуть напасти на табір. Вони діяли згуртовано.

— Оце радіовишка, — розчарована промовила Люсі.

— Ну, не радіовишки, а, — я задумався. Що це? Перед нами стояв будинок весь у заростях. Він великий був, на даху була супутникова тарілка.

— Заходимо? — спитав я.

— Як? — промовив Чарлі.

— Розчистимо двері та зайдемо.

Ми зайшли і помітили, що скрізь був порядок.

— Значить тут були люди, — вимовив я.

— Але які? — спитала Люсі.

— Думаю пізніше дізнаємось ми про них.

Я помітив комп'ютер та підійшов до нього. На ньому світилась гра — це були шахи. На столі я шукав папери. Шукав, шукав та знайшов, але не те. В паперах були дати та відомості про відправки радіосигналів. Останній був…

— Що це? — спитав Чарлі.

— Всім тихо. Ми не самі! — шепотом промовив я.

До будинку з шумом заходить жінка років тридцяти, світловолоса, очі голубі, вдягнена у фіолетову блузку та темно сині джинси. Це ж Люсі! Але вона коло мене. Тоді хто це? Воно почало принюхуватися та розчинилося на підлозі.

— Де воно? — промовив Чарлі.

В цю мить чудовисько з'явилося нізвідки за моєю спиною та простяглося надомною. Це був величезний зелений монстр. Воно відкинуло Чарлі та схватило мене. Я не розгубився на перекинув його через себе. Воно вдарилося од металеву шафу та кудись зникло. Я був весь в зеленій слизі. Добре, що в будинку бала працююча ванна! Після душу Чарлі у мене спитав:

— Що це було?

— Чарлі я не знаю, але, може, папери пояснять нам це.

Я шукав у паперах будь-яку зачіпку, але крім цього нічого: « Це заходить далеко. Ми більш цього робити не будимо. Це не людяно, а низько для всього людства». Другим повідомлення було: «Воно втекло. Воно може на все і ми кажемо своє велике ні!». Зрозуміло, що повідомлення йшли у зворотному напрямку, коротше кажучи, друге повідомлення було першим. Все-таки під останок я згуляв партію у шахи. Чи на диво, чи я знав, але вигравши я потрапив у головне меню управління цією станцією. Ця гра це захист для недосвідчених людей. Про розробки я нічого так і не знайшов, але є дещо цікаве. Чарлі мене погукав:

— Алекс, а йди подивись сюди.

Я підійшов до нього. Він був у підвалі. Зайшовши туди я скрізь помітив вибухівку. Підвал був забитий нею вщент!

— Нащо це, Алекс? — питає мене Чарлі, а я… як воскова статуя. Однин однісінький вогник і все злетить у повітря. Інтересно, чому я не вистрелив у монстра? Зараз всі б жили у Раю. Зібравшись, я промовив:

— План «Б».

— Який план? — спитала Люсі.

— При нападі мутантів все підірвати, — промовив я.

— То якщо на нас нападуть, то ми зірвемось? — спитав Чарлі.

— Ми б підірвалися б ще тоді коли заходили сюди. Тут були люди, які контролювали все це.

— Які люди? — спитала Люсі.

— Корпорації «Dale corporation», — відповів я.

— Хто вони? — спитав Чарлі.

— Ось, — і я кинув на стіл, який стояв коло нас, папери, які відкривають таємниці корпорації.

— То це станція «Зірка» — здивованим голосом промовила Люсі.

— Так, Люсі, це так.

— Так вони мене направили на «Онікс».

— Вони хотіли цього.

— Але чому? — питає Люсі.

— Вони хотіли, щоб Джек не дізнався про них, — сумно вимовив я, пригадавши батька.

— Ви про що? — відірвавшись від паперів, спитав Чарлі.

— Про виникнення тут мутантів. Як видно ще в 2038 році їх привезли на Землю. На цьому острові їх досліджували.

— Для чого, Алекс? — питає Чарлі.

— Мені не відомо, — відповів я.

— На даху є супутникова тарілка, то можна послати повідомлення про катастрофу, — відрізав він.

— Так, якби вона працювала.

— То послати… — розчаровано промовив Чарлі та замовк.

— Нам потрібно вертатися назад. Провізії залишилося не багато.

Ми переночували у цьому будинку та на ранок вирушили у путь. Підривати станцію я не зміг, бо тарілка працювала, але повідомлення послати не можна було. Завжди лунало: «SOS, SOS. Ми в небезпеці. Врятуйте нас, наші координати 72 градуси…» 598567. І кожен раз число змінювалося. Останній раз було 598571. Тривалість повідомлення одна хвилина, отже, за моїми підрахунками воно повторювалося з дня на день ось уже тринадцять місяців, більше року.

— Ти куди? — спитав Чарлі.

— На південь. 5 миль та один день і ми у таборі, — відповів я.

— Але ти казав провізії мало, — промовила Люсі.

— Так, лише на один день і ми ще можемо дізнатися, що на півдні.

6