Таємниця острова

Зліва він нас безкрайнє море, а з права гущавина лісу.

— Люди, у мене є передатчик, але нам потрібно вибратися на пагорб.

— То ми можемо повідомить про катастрофу, — сказав Девід.

— Я не бачив на пляжі чайок, — промовив Лі.

— Може, для них не оптимальні умови тут, — висловився Чарлі.

В цю мить ми почули пронизливу звуки в гущавині лісу. Всіх це наполохало.

— Що це? — промовив Джері.

— Звірі, — відповів я.

В себе за спиною до мене долинув шепіт:

— Такого звуку я ніколи не чув. Це не звір, — чувся голос П'єра.

— А що це? — спитав молодий голос, думаю Джері.

— Не знаю, — відповів П'єр.

Непередбачуваним став запах води, не морської, яку я почув. Тому я завернув команду в гущину лісу.

— Чому ми йдемо у ліс? — спитав Джері.

— Я чую, як біжить вода, — відповів я.

Ми йшли хащами. Вони з кожним нашим кроком ставали рідкішими і зовсім зникли, а перед нами розпростерлася річка.

— Ну, ти даєш? — проговорив Девід.

Води ми набрали і я помітив як до води підходить він — мутант. Котодонт підійшов до води і почав пити, вода коло нього стала світло-кров'яного кольору. Я зрозумів чому чулися пронизливі звуки — вони полювали.

— Тихо ідемо звідси, — промовив я шепотом.

— Чому? — спитав Лі.

— Тихо! — шепотом відповів я, але було пізно. Він побачив нас, але нічого! Чому він на нас не напав, а просто пішов собі? Може, це просто кіт? Ні, все-таки я бачив котодонта. Я відіслав назад Лі, Джері, Чарлі та Джозефа. П'єр пішов зі мною. Ми пішли коротшим шляхом до пляжу.

— Так що це було? Ти був стурбований, — спитав П'єр.

— Мені головне щоб не почалася паніка. Я можу тобі довіряти? — відповів я.

— Я могила, — сказав він.

— Ти знаєш щось про мутантів?

— Так, черв'яки.

— Ні, є інші, — сказав я.

— Які? — спитав він.

— Ті, що ти бачив. Вони блискавично швидкі та сильні, тому я дав вам не пістолети, а лазери, виготовлені мною. Я був на «Оніксі» і бачив все. Я привіз на Землю папери, які розкрили мутантів, але не всіх. Вони дуже небезпечні і їх потрібно знищить.

— Мені зрозуміло не все. Як ти їх усіх уб’єш? — спитав він.

— Я сам не знаю, — відповів я.

Далі ми йшли не розмовляючи. Дивно, але ми не зустріли котодонтів. Вони наче випарувалися. Через деякий час ми почули пронизливу звуки. Я подивився на свій годинник, 23:05. Мій годинник зупинився ще вночі! По сонцю видно було, що полудень зараз. З тишиною я поспішив. Коли я ішов, то зачепився за корінь дерева і впав на землю.

— Алекс, акуратніше, — промовив П'єр. Він знав як мене звати. Коли я лежав, то помітив двері!

— П'єр, подивись. Бункер! — промовив я.

— Де? — спитав він.

— Он, — показавши на оброслі рослинами двері, сказав я.

Ми підійшли до дверей. Зняли з них рослини та з трудом відкрили їх. Бункер ішов під землю, тому ми спустилися туди по драбині. Якщо я не помиляюся, вона зроблена з титану. Спустившись ми побачили двері, ще одні, але не такі міцні. Ми їх відкрили та зайшли у приміщення. На вигляд просторе, все білого кольору, добре освітлене. На підлозі валялося розбите скло. Я помітив комп’ютер та підійшов до нього. Включивши його, я побачив документ — журнал. Написано було ось що: «останнє повідомлення: вони стали розумніші, ми не можемо їх контролювати, як задумалося». Повідомлення було одіслане за адресою: USA, staff Florida, Orlando, «Dale corporation». До них, сюди прийшло повідомлення з адресою: Pacific ocean, island Mutant, bunker KD. Інтересно де взявся цей острів Mutant. Я також знайшов карту.

Як мені видно ми впали на північному-сході. Пройшли у південному напрямку, до води, з командою десять миль. У мене виникло питання, що за позначення на півдні? До них ще шість миль. Цими позначками було щось виділено на острові. Але що?

Бункер №4 — місце вивчення котодонтів.

На карті позначено також два інших острови.

— Отже, в нас є карта, — промовив П'єр.

— Так, — сказав я.

Обслідуючи бункер, ми більш нічого не знайшли. Отже, ми повернулися назад до табору. Там ми зустріли Чарлі та інших.

— Ми знайшли бункер, — промовив я до народ, — в якому досліджувалися мутанти.

— Мутанти? — перепитав чоловік років сорока п’яти. Вдягнений у червону сорочку та чорні штани. Сам він був жвавий та загорілий. Волосся у нього бурого кольору, обличчя округле, очі карі та глибоку, як безкрайнє море, яке нас оточувало.

— Так мутанти, — сказав я.

— Я про них багато чув від тебе.

— Крістофер Рейнджерс, якщо я не помилюся, — з веселою усмішкою на обличчі промовив я.

— Так, я науковець та брат твого батька, Джека Рейнджерса, — промовив він. Я був вражений як доля жартує, та промовив:

— Ти сильно змінився за рік.

— Ти також, — відповів він.

4