Шатл «Сатурн»

Простора та велика кімната в якій метушаться багато людей. Вони готовлять до польоту один із шатлів. Він білого блискучого кольору, схожий на бумеранг.

В старт корпус заходять люди і одна з них — Люсі Оліч.

— Вам потрібно протестувати цей корабель під назвою «Сатурн». Пролетіти на ньому шлях від Землі до орбітальної станції «Онікс» і назад. Цей літак вміщає дві людини. Отже, ви можете забрати свого друга, — сказав один із людей, які оточували Люсі.

Вона сіла в шатл. Почулося тихе гудіння і шатл злетів.

Космічна станція «Онікс» знаходиться в галактиці Олдрайс і на ній відбувається дещо неймовірне, може, навіть фантастичне.

Два роки тому.

Станція спостереження незвичайних явищ

— Ви тільки подивіться, — ужахнувшись, сказав хтось із станції.

Всі підбігли до нього. На фотографії зробленій космічним супутником було видно черв’яка, який планерував в космосі.

— Він ж… ж… ж… живий! — почувся крик.

На дослідницьку станцію «Марс-3» було послане повідомлення, але його так і не отримали. Пізніше таке повідомлення отримала станція «Онікс», яка знаходилася у галактиці Олдрайс, біля планети Айс. Ось це повідомлення:

«Наземна станція «Зірка» сповіщає про незвичайний фактор. По-перше: орбітальна дослід­ни­цька станція «Марс-3» вибухнула, тож обережно, у космосі літають небезпечні залишки цієї станції. По-друге: біля вас ми знайшли позаземну істоту, яка живе у відкритому космосі. Якщо можливо її виловити, то дослідіть її, якщо вона небез­печна, як для Землі, так і для вас, знищить її. Відсилати про досліди на Землю тепер щомі­сяця. Кінець повідомлення.»

25 липня 2037 року станція «Зірка» отримала повідомлення про дослідження.

«Ми її піймали. Ця істота виявилась не «істотою космосу», а мутантом. Кінець повідом­лен­ня».

25 серпня 2037 рік.

«Ми дослідили її. Надаємо повне описання. Спочатку з’являються яйця. Вони овальні, зеленкуватого кольору, покриті слиззю (ми її вивчаємо), яка дуже клейка і повністю роз­чиняється у воді. Істоти, які вилазять із яєць, деякий час не рухаються, вони покриті сві­т­ло-зеленою мембраною, яка дуже міцна…»

25 вересня 2039 рік.

«Ми не можемо контролювати їх, вони втекли. SOS, хто-небудь допоможіть, у нас люди помирають…»

3

Політ у непізнане

«Я, Алекс Рейнджерс не вірю що мій батько помер, тому я з моєю командою (Дані­ель Форст — сильний і веселий науковець, Мет Браун — сильний охоронець, Самуель Бен­джамін — кмітливий і розумний ко­мандир і моя права рука, Едгар Маклай — висококласний пілот і досвідчений радист Майкл Ауреліо) до планети Омега, щоб довідатися чи мій ба­тько живий. Деякі люди говорять, що там, відбувається дещо неймовірне. В мене вже є план як не ризикувати своєю командою», — із щоденника Алекса Рейнджерса.

Шатл «Сатурн»

«Я не знаю чи то він, чи ні, але я хочу це довідатися. Це буде мій останній політ, бо я не хочу знов це пережити».

Кімната Алекса Рейнджерса

Ця кімната темна, у ній всього одне вікно і то маленьке. Здебіль­шого її освітлювали лампи на стелі. Зате кімната дуже практична. У ній стоїть ліжко, дві шафи, забиті чим попало, і стіл, на якому стоїть комп’ютер, а за ним працює Алекс.

В кімнату заходить чоловік років сорока п’яти. Він одягнений у синій військовий мундир. Обличчя у нього суворе, не побрите, очі карі, ніс прямий. Сам він сильний і кмітливий на вигляд чоловік.

— Алекс, команда зібрана до польоту, — сказав він.

— Добре Бенджамін. Тепер я нею командуватиму.

— Але…

— Ніяких але. Я буду командувати екіпажем.

Шатл «Рейнджерс» був готовий до польоту. На корабель заходять двоє людей. Один із них молодий хлопець двадцяти двох років. У нього на обличчі не було усмішки. Волосся мав буре, очі зелені. Вдягнений він у червону футболку і сині джинси, а на голові була кепка синьо­го кольору. За ним ішов літній, але у формі, чоловік років сорока п’яти. На обличчі появлялися змор­ш­ки, волосся вже було сивувате. Але очі в нього були глибокі і мудрі. Вдягнений він у війсь­ковий мундир синього кольору. Це були Алекс Рейнджерс і Самуель Бенджамін.

Вони зайшли у корабель і побачили двоє людей. Один із них сидів за штурвалом. Він високого росту, гарної статури чоловік. Обличчя у нього округле, во­лосся біле, очі карі, на обличчі була хитромудра усмішка. Вдягнений у джинсовий ко­стюм темно-синього кольору. Другий був афроамериканцем років тридцяти, волосся коротко підстри­жене чорного кольору, очі сірі. Він одягнений в білу футболку і спортивні чорні штани. Сидів американець за комп’ютером.

— Привіт! — сказав блондин.

— Привіт, Едгар! Давно не бачилися! — привітався із старим другом Алекс.

— А ти його знаєш? — спитав Майкл, який сидів за комп’ютером.

— Так, ми разом вчилися в одному коледжі.

16 квітня 2039 року шатл «Рейнджерс» вилетів у невідомий космос. Він, пролітаючи через глибини космоси, призупиняється коло планети Омега. Вони летіли три місяці.

Каюта Алекса.

В ній ми звернемо увагу тільки на лист, який лежить на письмовому столі:

«Друзі. Мені тяжко вас покидати, хоч і на деякий час, бо ви все що в мене є. Я, на своєму літаку, відправляюсь на планету Омега для того щоб знайти мого батька. Я хочу відповідей, любі друзі. Зустрінемось у майбутньому.

P. S.:Для того щоб уберегти вас від небезпеки, я змінив керування корабля, так що він летітиме без «втручання» назад, додому».

Вся команда почула як відкрився шлюз у багажному відділені і з нього вилетів ма­ленький космічний літак зеленого кольору.

— Едгар, швидко за ним! — скомандував Самуель.

— Я… не можу!

4