Винахід

Моя історія починається 15 травня 2040 року. Я став науковцем та повідав світові про мутантів. Ось ці деталі:

Перша стадія — черв’якозавр. Він слизький, як риба, може вилізти з будь якого укріплення. Забарвлення у нього коричневе. Очей не має, реагує тільки на тепло. Так вони і знаходять їжу. Їхня шкіра дуже тонка, тому вони найбезпечніші з мутантів. В нього є зуби та клешні. Їхня слизь отруйна для людей, тому на «Оніксі» люди помирали від неї. Вони рухаються повільно, тому їдять більш всього падаль.

Друга стадія — це мінізаври, так вони їх назвали. Вони схожі на алозаврів, але вони вдвічі менші та в них на голові є виріст у формі гулі. У них також довга шия. Вони можуть пробивати тільки деякі перешкоди. За допомогою бігу полюють.

Третя стадія — кісткозавр, я більш всього сприймаю титанозавр. Як науковці казали мало вивчені, але це була брехня. Вони напрочуд сильні істоти, але не розумні, скажені, я б сказав. Вони накидаються на все що рухається. Це скеле подібні тварини, які трохи схожі на тиранозаврів.

Четверта стадія — котодонти. Це істоти, які схожі на котів. Вони сильніші, швидкі та розумніші за будь-яку тварину на Землі

Це були всі записи, які я знайшов. Інші папери були в лабораторії на «Оніксі». Я зміг винайти мутаген цих істот з моєї крові. Також я дізнався багато чого й про себе.

Декілька тижнів я майстрував прилад для пошуку мутантів.

— В мене вийшло! — крикнув я тоді.

— Що сталося? — спитала Люсі.

— Люба, я створив прилад для їх пошуку, — сказав я.

Але на ньому я помітив:

— Що це? Посеред океану нічого крім води не може бути. Як вони там опинилися, — побачивши зелену точку на приладі. Це десь посеред Тихого океану, на шляху від США до Австралії. — Люсі! Я їду.

— Де? — перелякано спитала вона.

— Сюди, — показавши на точку, сказав я.

— Я…

— Люсі, зі мною нічого не станеться, клянусь.

2

Тихий океан

Авіалайнером №357 я полетів з Фенікса до Сіднея. Спочатку я перевірю, чи там є щось, а потім буду діяти. Як? Спитаєте ви. Я часу не гаяв, винайшовши пістолет-лазер. Він проб’є міцну шкіру титанозавра та швидко його вб’є, а не автоматна черга, яка не дасть нічого. Я запасся всім необхідним щоб вижити.

Ось я вже стою коло авіалайнера і думаю: «Чи летіти мені? Покинути мою кохану Люсі. А якщо вони на Землі, то нам від них не втекти і вони уб’ють її.» Я сів на літак.

Я вже раз літав в економ класі, тож я купив квитки в перший клас. Ми летіли над самим океаном. В цей момент у мене запищав мій винахід. Я взяв його в руки і побачив, що я близько. Тим часом у по всьому літаку почувся приємний голос молодої жінки: «Пристебніть будь-ласка свої ремені. Ми входимо в зону турбулентності». Сказавши це, літак почало сильно трусити, багато людей почали панікувати. З верху подали різні речі. Через декілька секунд все припинилося, але ненадовго. Літак знов почало так трусити, неначе почався землетрус. Я відчув, що літак почав швидко знижуватися. Далі моя пам'ять, неначе стерлась. Проснувся я тільки на піску. Скрізь бігали люди та валялися уламки літака та різні речі. Літака я не бачив. Голова сильно боліла. Доторкнувшись до неї я відчув кров. Мене щось вдарило в літаку, але напружуючи пам'ять моя голова все сильніше боліла.

Перший день ми не знали де ми. Цього острову на жодній карті не було. Також я познайомився з чоловіком років тридцяти. Його звали Вільям Лорнет. Обличчя в нього округле, ніс орлиний, очі сірі. Вдягнений він у сині штани та зелений джемпер, який він пізніше зняв із-за спеки. Мобільні телефони ні в кого не працювали.

— Скоро прийде порятунок, — говорили одні.

Інші думали як прожити тут ще день. Одним із цих людей був і я.

— Нам потрібно зібрати всі речі, які зараз присутні на острові, — сказав я до натовпу, — головне знайти їжу та воду, насамперед медикаменти. Хтось із присутніх є лікар?

— Так, я хірург, — сказав один із людей. Він високого росту чоловік. Волосся у нього чорне. Сам виглядає років на тридцять. Вдягнений у білу футболку та чорні штани.

— Я вас звати? — промовив я.

— Мене звати Джозеф Бейлі. Родом із Орлеану.

— Добре Джозеф. Потрібно допомогти пораненим людям.

— В мене немає ліків, — відповів він.

— Ми їх знайдемо, — сказав я. — Хто зі мною?

— Я, Джері Томсон, — вийшов з натовпу молодий юнак років двадцяти. Він середнього зросту. Волосся в нього брунатне, очі голубі та глибокі, як море.

— Добре. Хто з вас був колись у джунглях?

Зразу відповів сильний, кремезний чоловік років сорока. Він лисий, ніс у нього прямий, а очі карі.

— Я, П’єр Рішар, був у джунглях Амазонки.

— Зараз темніє, тож краще розвести вогонь. Поки не стемніло зовсім, нам треба знайти хоч якусь їжу.

Я, Джері Томсон та чоловік років двадцяти пяти, Лі Флокс, шукали хоч щось. На пляжі, та те що винесло море, ми знайшли: різний одяг, їжу та воду, але мало, медикаменти та бінокль, компас та мої речі (передавач та лазери). Коли стемніло ми поставили варту, щоб був захист від звірів. Я всю ніч не спав, як завжди. В лісі почулися пронизливі звуки і всі люди проснулися від цього.

— Що це? — питалися інші.

— Може звірі, — говорили інші.

Але я зрозумів — це були вони — мутанти. Але як і звідки вони тут?

На острові було сорок п’ять людей, які не знали нікого, не були командою та нікому не довіряли. Зранку люди були стурбовані.

— Люди! Ми не знаємо де ми і коли по нас прилетять. Нам треба бути командою, бо ми не виживемо тут. Мені потрібно декілька людей, які підуть на пошуки води.

Я зібрав команду з шести людей. Це вам знайомі Джері Томсон, П’єр Рішар, звичайно я, Лі Флокс, та незнайомі: Чарлі Міллер та Девід Лема.

Чарлі Міллер — актор. Він середнього зросту чоловік, хода пряма та вільна. Волосся світле, сам він блондин, очі зелені. Він хороший компаньйон.

Девід Лема — поліцейський Лос-Анджелеса в відпустці. Високого зросту чоловік, який нічого не боїться. Очі у нього сіро-зелені, ніс прямий, волосся каштанове.

Я всім роздав мої лазери.

— Що це? — спитав полісмен.

— Лазери, — відповів я, — вам вони пригодяться.

— Як? — спитав Чарлі.

— Ми будемо полювати, — відповів П'єр.

— Ну, так, — невпевнено я сказав, що позначилося на не довірі до мене.

Ми вирушили ще тоді коли сонце не припікало так сильно. Лісом, який нас оточував, ми не пішли, а пляжем. Хоч це було безпечніше, але дуже спекотно.

3