Повернення

Мутант втік в Атлантичний океан. Шукати його буде марною втратою часу для мене. Багаж №5, який знайшов старий рибалка, був доказом того, що було втрачено не одного мутанта, а набагато більше, ніж думав я. Мною просто скористалися щоб знищити будь які докази присутності мутантів на Землі. З 2039 року перевезення мутантів з одного острову на інший вже йшли повним ходом. Острів Скін-0 був створений у 2039 році, а знищений у 2042, атомною бомбою. Я не раз себе питаю, що їм потрібно від цих генетичних експериментів? Нових видів тварин? Але ми не Боги. Контролю над живими істотами? Ні! Всього-на всього ВЛАДИ. Це єдине, що пов’язує їх з мутантами і ніщо не стане на їхньому шляху. А може й стане? Все можливо. Де зараз інші багажі? В Америці? На дні Тихого океану чи, може, вже у Азії? Це питання на які дасть відповідь тільки час. Час все вирішує: жити чи померти, бути там чи там, або не бути. Він зупиняє нас на неправильному шляху, допомагає щось змінити або нас спасти від нас самих.

Сьогодні 2042 рік. А що змінилося від початку століття? Люди змогли подорожувати у космосі (але не по Всесвіту), взнали про нові світи та цивілізації, досягли більших можливостей у кібернетиці, радіозв’язку, технології взагалі. Але чи допоможе це нам проти мутантів? Що станеться, коли на нас насуватиметься армія мутантів? Краще щоб про це ми ніколи не дізналися. Все позаду, мутанти знищені. Це все… Але один все-таки залишився. Я його знайду.

З Порвенір я лечу назад, додому, у Нью-Йорк. Мені вже так давно не приходилося бути дома, у своєму рідному будинку. Люсі вже давно мене заждалася. Я вже уявляю, як вона буде мені рада. Через ілюмінатор літака було видно як з’являються на зникають цілі поселення. І ось ця довга мить чекання, літак почав знищуватися і ми сіли. Вийшовши з аеропорту, я взяв таксі та попрямував додому. Таксі зупинилося і я вийшов. Коло нашого будинку завжди продавали квіти. Я зайшов у квітковий магазин та спитав у продавця:

— У Вас є тюльпани?

— Так, — відповіла вона.

Я купив букет квітів та зайшов у під’їзд свого будинку. Все було так само відколи я був тут востаннє. Потім піднявся на третій поверх і зупинився коло дверей з номером двісті. Я подзвонив у дзвінок, лунала та сама музика. Двері не відчинялися. Я знов натискав на кнопку дзвінка… потім знов і знов. В цей час мені приходили різні думки: «Що могло статися? Чому не відкриває? Може десь вийшла?» Коли я вже десять хвилин безперестанно натискав на кнопку дзвінка, то вийшла наша сусідка та спитала:

— Чого тобі? І так тут повно люду.

— Я тут живу.

— Якщо живеш, то чого дзвониш? — сердито говорила вона далі.

— В мабуть мене не взнали. Я Алекс.

— А! Це ти. То чого зразу не сказав? — її голос зразу став добріший.

— А де Люсі?

— А ти хіба не знаєш?

— Що? — спитав я її переляканим голосом.

— Вона у лікарні Джорджа Вашингтона, — відповіла вона.

Я кинув квіти на підлогу та побіг по сходам на двір. Вибігши, я подумав: «Може таксі? Ні довго!» І побіг вулицями аж до самої лікарні. Забігши в неї, задихаючись, я спитав у реєстратурі:

— Тут… у Вас… привезли… лежить… Люсі… Рейнджерс…

— Заспокойтесь, — промовила вона до мене. Потім, коли я перевів дихання спитала:

— А тепер говоріть, що сталося.

— Де Люсі Рейнджерс?

— П’ятий поверх, палата номер двадцять три, — відповіла вона.

Я встав та знов побіг по коридору. Ззаду чулося як медсестра кричала:

— Зараз до неї не можна!

Потім я вже нічого не чув. Пробігши чотири поверхи, збиваючи всіх на шляху, але мене зупинив коло палати доктор.

— Стоп, стоп, стоп. Ви куди?

— До… Люсі, — відповів я задихаючись. Лікар помітив на моєму обличчі страх.

— Ви хто їй такі?

— Я… чоловік… — відповів я.

— Не потрібно боятися. Вона хоч і в важкому стані, але може одужати, — промовив він, утішаючи мене.

— Її можна бачити?

— Так. Вона поки що в комі, але все-таки чує Вас.

Я зайшов в палату. На ліжку лежала моя люба Люсі. Вона неначе спала. Я сів коло неї та взяв її за руку, промовляючи:

— Люсі, пробач, що мене не було так довго. Люсі, поки я був далеко від тебе, то завжди думав про тебе…

У цей час монітор почав пищати, показуючи мозкову діяльність. Я нічого не розумів. Думав покликати лікаря, але Люсі відкрила очі, свої прекрасні голубі очі та промовила до мене:

— Алекс, тікай.

Після цього я почув звук «пі-і-і-і-і-і-і-і». Я не знав, що сталося і покликав лікаря. Він забіг до мене з медсестрами. Одна з них мені сказала:

— Будь ласка, вийдуть.

Я вийшов з палати та чекав. Не знаю, чого я чекав. Пройшло десять хвилин, які здалися для мене вічністю, поки вийшов лікар.

— Як? Що сталося? Що з нею? — питав я його.

— Не знаю як це Вам сказати, — відповів він.

— Що? — стурбовано промовив я.

— Вона померла.

77