Зустріч

В коридорі чується глухий стукіт від взуття. В каюту заходить чоловік середнього зросту, коротко підстрижений і в окулярах, у яких здавався мудрішим, але це було не так. Обличчя у нього було спокійне, але водночас стурбоване.

В кімнаті все чисто і прибрано. На ліжку лежить чоловік років сорока, але на вигляд йому років за тридцять. Волосся чорне, коротко підстрижене. Вдягнений у зелену футбо­лку і чорні джинси. До нього заходить чоловік, на вигляд капітан корабля, і говорить:

— Джеку, за тобою приїхали, — після цих слів на обличчі в чоловіка зявилася хитра усмішка.

— Бен, скажи хто?

— Це Люсі Оліч.

Джек з хвилину мовчав, а потім промовив:

— Їй говорити про це?

— Ні, — відповів Бен.

— Вона тебе взнає.

— Ні. Я добре змінився. І ти знаєш що я можу будь ким бути.

— Звичайно. Я ж навчив тебе цьому.

— Аякже твій син?

— Я його також звідси заберу.

— Не вийде, — і знов з’явилася ця усмішка, неначе він хотів щоб звідси ніхто не втік.

— Чому?

— Літак «Сатурн» вміщає двох людей.

— Тоді я залишусь.

— Чому, Джеку?

— Бо крім тебе тільки я знаю що відбувається тут.

— Знаю це не тільки я.

Два місяці тому

Чується звук, наче щось вдарилося, а також голос: «Корабель пристикувався до станції». Відчиняються металеві двері і з корабля виходить молодий юнак років двадцяти. Він коротко підстрижений, очі закриті чорними окулярами. Обличчя виглядає сумним і розча­рованим. До нього підходить чоловік з бурим волоссям, юнак помітив, що очі в нього сірі і непривітні чи може йому це здалося. На обличчі в капітана (по вигляду ц був саме він) виднілися чорняві вуса. Він підходить до юнака і питає:

— Ти хто? Як тебе сюди занесло?

— Мене звати Алекс Рейнджерс.., — з розчарованим голосом промовив він, незакінчивши своє речення.

— Чому ти сюди прилетів?

— В мене корабель зламався, а ви найближчі живі люди.

— Тоді до полагодження літака будь як дома. Зараз я покажу де твоя каюта.

— Ви хто?

— Я? Бен. Бен Остін — капітан станції.

— Бен, що це…, — почувся голос Джека, — Алекс, сину!

— Тато!

Вони підбігли один до одного і обійнялись. Вони були так щасливі що знайшли один одного, що передати це словами неможливо.

— Сину чого ти тут?

— Тебе шукав. І знайшов!

Вони удвох пішли у каюту до Джека. Зайшовши в свою каюту, Джек швидко за­крив двері і сказав до сина:

— Сину, це добре що ти шукав мене, але краще цього не сталося б.

— Чому? — вражено спитав Алекс.

— Тому що тут небезпечно, тобі потрібно звідси ті­кати.

— А…

— Не перебивай! Скоро прилетить шатл «Сатурн» і ми зникнемо звідси. Головне щоб встигнути, бо невідомо що може бути на цій станції.

— А що може бути?

І Джек розповів Алексу все що відбулося на станції «Марс-3». Молодший Рейн­джерс був вражений цим.

5

Історія станції «Онікс»

Ми почнемо подорож по історії з 2037 року.

Цей рік став для станції непередбаченим. На станцію прилітає аварійний космічний лі­так в якому знаходилась людина по імені Бен Остін. Він упевняв всіх, що він новий міжгалак­тичний капітан з відзнакою. Бен розповідав їм про те що він до них летів і зазнав аварії коло станції «Марс-3», яка на його думку вибухнула. Вони звичайно йому не вірять, але при­ймають Бена, мов гостя.

Через два місяці приходить повідомлення що «Марс-3» справді вибухнув. Екіпаж вірить Бенові у всю його брехню і довіряють йому станцію. Остін у перший його день наказав змінити розташування станції для того щоб не зіткнутися з уламками підірваної станції.

Головний екіпаж його упевняв, що це призведе до того що ніхто, не тільки, не знатиме де вони, а й ніхто не зможе звідси вилетіти, так як немає аварійних літаків. Але він все-таки переконав їх. Йому доручають таємні досліди лабораторії.

У липні цього року вони виловили істоту, яка перелякала Бена — це був мутант-«черв’як». За деякий час Бен почав контролювати експерименти. Дослідники описали три еволюційні сходинки цього мутанта.

«Перша — черв’якозавр, як ми його назвали. Він темного коричневого кольору. Слизький, як риба, і може вибратися з будь якого укріплення. У нього є масивні клешні, як у краба. По всьому тілу розташовані м’язи, які перевищають людські в два рази. Голова не масивна, але зуби у ротовій порожнині гострі, як скальпель. Очей не має. Вони реагують тільки на тепло.

Друга — мінізавр. Вони темно-зеленого кольору, голова масивна, порівняно з тендіт­ною шиєю. Очі у нього випуклі, а зуби гострі, на голові мається гуля для пробиття деяких пе­репон. Руки в істоти маленькі (я навіть не знаю для чого вони), а ноги масивні. Він сильніший за людину в п’ять разів.

Третя — кісткозавр (назвали його за те що через шкіру в нього можна побачити майже всі кістки, які навдивовижу міцні). Дуже сильний мутант і напрочуд… не вивчений, тому що він пробивав навіть титанові стіни і його убивали», — із звіту док­тора Стівена Маруна.

Каюта капітана

— Світ заповнений безліч усього, від нез’ясованих явищ до неймовірних тварин. Істоту яку ми зловили — це не «істота всесвіту», а людський експеримент, який одержав пора­зку. Істоти, які ми досліджуємо, дослідити не можливо. Ми втратили дві людини. Я звер­таюсь до міжгалактичного управління щоб отримати повідомлення для їх знищення, — до­повів Пітер Гурберт Остіну.

— Пітере зайди до моєї каюти для обговорення, — сказав Бен.

— Добре, — Гурберт заходить в каюту, Бен зачиняє за ним двері.

— Ми не можемо допустити цього, — Бен, сказавши це, повернувся до доктора. В руках він тримав пістолет з глушником, — якщо ти доповіси про них то вони можуть їх забрати на Землю. Це я не допущу.

Він прицілився Пітеру в голову і… щось вдарилося об станції. У каюті почувся стукіт у двері. Бен ховає пістолет.

— Звернешся в управління і ти небіжчик, — сказавши Бен відкрив двері. — Що сталося?

— До нас прилетів аварійний шатл такий самий як Ваш, — відповів солдат.

— Як його ім'я? — переляканим голосом промовив Бен.

— Він назвався Джеком Рейнджерсом.

— Відправити його до мене у каюту.

— Добре, сер.

В кімнату до Бена заходить Джек. Він після двохмісячного зникнення не змінився.

— Так, так. Значить нас доля звела знов.

— Ага, щоб я тебе вбив.

— Хто тут помре так це ти, — і Бен, наставив на Джека пістолет, — ти для мене становиш серйозну небезпеку. Може я переконаю тебе.

— Ніколи.

— Тоді, — він вистрілив з пістолета і дротик проткнув йому шкіру, — в дротику був ме­хані­зований вірус — це програмований робот, який при твоїй не компетентності може тебе вбити. Він при команді швидко рухається до серця, а це болюче відчуття, і порушує його діяльність що призводить…

— До смерті.

— Так. Ти Джек не дурний для того щоб померти.

— Навіщо я тобі?

— Якщо хтось дізнається що я тут роблю, то мене жде смертна кара.

— І що тут діється?

— Вони тут, Джеку, — промовив Бен, якимось іншим голосом.

— Хто?

— Прийде час і ти зрозумієш, а зараз будь, як дома.

2038 рік, 25 грудня.

Джек на станції вже понад один рік. В каюту до Рейнджерса вдирається Бен.

— Джеку, ти повинен нам допомогти, — Остін був сильно стривожений.

— Що сталося?

— На, — Бен кинув Джеку пістолет і він його зловив, — іди за мною. Тільки швидко.

Бен і Джек, який не мав вибору, побігли по коридору. Вони завернули за поворот і зайшли у двері на яких написано «Лабораторія». Джек, побачив­ши це, перелякався не менше за Бена. У лабораторії повзало черв’якозаврів близько сотні.

— Його тут не має, — зіниці у Бена розширилися, ймовірніше від переляку, однак Джеку цього він не показував.

— Кого?

— Мутанта… Павукозавра.

— Що? Вони тут. Ти…, — він наставляє на Бена пістолет і…

— При моїй смерті, — Бен говорить до Джека обличчя до обличчя, — ти також помреш і більш нічого не зміниш. Вони уб’ють екіпаж, а при аварії станція летить на Землю, як на «Марсі-3». Якщо вони потраплять на Землю, то помруть всі.

Джек розчаровано опустив пістолет і Бен повільно забрав його.

6