Стаття 390. Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі

1. Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, —

караються позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду — карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду — карається позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він перешкоджає виконанню вироку і досягненню цілей покарання, порушує нормальну діяльність органів кримінально-виконавчої системи, які забезпечують виконання покарання.

2. Склад злочину, передбаченого ст. 390 КК, є формальним, і його об'єктивна сторона за ч. 1 ст. 390 КК характеризується ухиленням від відбування покарання у виді обмеження волі (ст. 61 КК), що може бути вчинене як шляхом дії, так і бездіяльності і являє собою: а) самовільне залишення засудженим місця обмеження волі; б) злісне ухилення від робіт, до яких в обов'язковому порядку залучається засуджений (ст. 1073 ВТК); в) систематичне порушення засудженим громадського порядку; г) систематичне порушення встановлених для засуджених правил проживання (ст. 1072 ВТК). Злочин визнається закінченим з моменту вчинення засудженим до обмеження волі хоча б одного із зазначених діянь.

3. Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають його в кримінально-виконавчих установах відкритого типу — виправних центрах. Вони постійно перебувають у межах цього центру під наглядом і мають право залишати його лише за спеціальним дозволом адміністрації (ст. 1072 ВТК). Про межі виправного центру, заборону самовільного залишення його території та про відповідальність за ці порушення засудженим оголошується під розписку (див. пункти 2.3, 9.4 «Інструкції про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи» від 4 ве­ресня 2001 р.). Тому самовільним є таке залишення виправного центру, яке вчинене: а) без спеціального на те дозволу адміністрації; б) особами, які попереджені про межі цього центру та про відповідальність за їх порушення.

4. Злісний характер ухилення від робіт у кожному конкретному випадку встановлює суд. Таке ухилення може виражатись у відкритій, демонстративній відмові від виконання робіт; у тривалому ухиленні від роботи шляхом симуляції хвороби; у прогулах та інших неодноразових порушеннях трудової дисципліни; у з'явленні на роботу в нетверезому стані тощо. Про злісність такого ухилення може свідчити, зокрема, характер і тривалість по­рушень, неодноразовість їх вчинення, застосування за раніше вчинені порушення заходів стягнення.

5. Систематичне порушення громадського порядку полягає у вчиненні засудженим не менше трьох адміністративних (дрібне хуліганство, азартні ігри тощо), а систематичне порушення встановлених правил проживання — не менше трьох дисциплінарних проступків (збереження в житлових приміщеннях заборонених для засуджених предметів, виробів та речовин, неодноразова відсутність у житловому приміщенні після відбою, знищення або пошкодження меблів та інвентаря, вживання спиртних напоїв тощо), за які у встановленому законом порядку до особи були застосовані заходи адміністративного чи дисциплінарного стягнення.

6. За частинами 2 та 3 ст. 390 КК настає відповідальність за неповернення до місця відбування покарання після закінчення строку короткочасного виїзду, наданого особі, яка засуджена до обмеження (ч. 2) або позбавлення (ч. 3) волі.

Відповідно до ст. 39' ВТК засудженим до позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) може бути дозволений короткочасний виїзд за межі кримінально-виконавчої установи на строк не більше семи діб у зв'язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близьких, стихійне лихо, заподіяння значного матеріального збитку). За тих самих обставин може бути дозволений короткочасний виїзд за межі виправного центру і засудженим до обмеження волі (ст. 61 КК). Останні можуть одержати дозвіл на такий виїзд і з інших поважних причин: за необхідністю звернутися до медичного закладу з приводу захворювання або лікування; для складання іспитів у навчальному закладі; за викликом судово-слідчих органів;

для попереднього вирішення питання про працевлаштування і побутове влаштування після звільнення; у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, що вимагають присутності засудженого (ст. 1072 ВТК). Засуджені до обмеження волі можуть отримати дозвіл на виїзд до близьких родичів у святкові, неробочі, вихідні дні або у відпустку строком до дванадцяти діб як захід заохочення (ст. 10710 ВТК).

21. Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи (ст. 391 КК).

Ст.391“Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи”:

Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання.

1. Об’єктом злочину є нормальна діяльність виправних установ.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні.

1) злісної непокори законним вимогам адміністрації виправної установи;

2) іншій протидії адміністрації у законному здійсненні її функцій.

Під непокорою законним вимогам адміністрації розуміється відкрита відмова засудженого від виконання конкретних вимог представника адміністрації виправної установи, який мав право пред’явити таку вимогу, а засуджений був зобов’язаний і міг її виконати, але умисно не виконав (наприклад, відмова від роботи без поважних причин, невиконання вимог про припинення порушення режиму відбування покарання тощо). Непокора є злісною, якщо відмова від виконання законних вимог була неодноразовою або була виражена у демонстративній чи зухвалій формі.

Інша протидія адміністраціїу законному здійсненні її функцій може полягати у навмисних діях засудженого, спрямованих на перешкоду нормальній праці засуджених або проведення заходів згідно з правилами внутрішнього розпорядку виправної установи тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст.391 діянь.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути особа, яка відбуває покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі і яка за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

21. Порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК).

Стаття 395. Порушення правил адміністративного нагляду

Самовільне залишення особою місця проживання з метою ухилення від адміністративного нагляду, а також неприбуття без поважних причин у визначений строк до обраного місця проживання особи, щодо якої встановлено адміністративний нагляд у разі звільнення з місць позбавлення волі, — караються арештом на строк до шести місяців.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він перешкоджає здійсненню правосуддя та порушує нормальну діяльність органів, які забезпечують запобігання, своєчасне виявлення та розкриття злочинів.

2. Адміністративний нагляд — це Система тимчасових примусових, профілактичних заходів спостереження та контролю, що встановлюються:

а) постановою суду; б) щодо окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі; в) з метою запобігання вчиненню злочинів та здійснення виховного впливу (див. Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 р. (ВВР. — 1994. — № 52. - Ст. 455).

3. Склад злочину, передбаченого ст. 395 КК, є формальним і зоб'єктивної сторони може бути вчинений як шляхом дії, так і бездіяльності, які виражаються в одній із двох форм поведінки особи: а) самовільному залишенні місця проживання (дія); б) неприбутті без поважних причин у визначений строк до обраного місця проживання (бездіяльність) після звільнення з місць позбавлення волі. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення одного із зазначених діянь. Порушення інших правил адміністративного нагляду (обов'язків та обмежень, установлених для піднаглядних у статтях 9 та 10 Закону від 1 грудня 1994 р.), тягне за собою лише адміністративну відповідальність за ст. 187 КпАП.

4. Під самовільним залишенням місця проживання слід розуміти активні дії піднаглядного, що виразилися у зміні ним без поважних причин та без повідомлення органу, який здійснює нагляд, місця проживання як у межах того самого населеного пункту, так і виїзд без дозволу органу, який здійснює нагляд, в інший населений пункт (пункти «в» статей 9, 10 Закону від 1 грудня 1994 р.).

5. Неприбуття без поважних причин у визначений строк до обраного місця проживання полягає в бездіяльності і являє собою невиконання обов'язку прибути після звільнення з місць позбавлення волі до обраного місця проживання в строк, визначений постановою про встановлення адміністративного нагляду, за відсутністю у піднаглядного поважних причин невиконання цього обв'язку (див, п. «а» ст. 9 Закону від 1 грудня 1994 р.). Неприбуття до місця проживання означає, що піднаглядний або взагалі не з'являється в тім місці, яке обране ним для проживання, або прибуває туди пізніше строку, встановленого у постанові про адміністративний нагляд.

6. Обставиною, що виключає відповідальність за ст. 394 КК, є наявність у піднаглядного поважних причин самовільного залишення ним місця проживання чи неприбуття до нього у встановлений строк. До таких причин насамперед належать обставини, зазначені у статтях 39—41 КК.

Якщо адміністративний нагляд установлений за відсутністю для цього законних підстав (статті 3 та 4 Закону), то відповідальність за його порушення за ст. 395 КК виключається.

7. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину є час його вчинення — протягом строку дії адміністративного нагляду, тривалість якого встановлюється судом на підставі ст. 6 Закону від 1 грудня 1994 р.

8. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та спеціальною метою — ухилитися від адміністративного нагляду.

9. Суб'єкт злочину — спеціальний: особа, щодо якої судом встановлений адміністративний нагляд на законних підставах і у передбаченому законом порядку.

21. Приховування злочину (ст. 396 КК).

Стаття 396. Приховування злочину

1. Заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину — карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він порушує нормальну діяльність органів дізнання, досудового слідства та суду, перешкоджає своєчасному виявленню, розкриттю та припиненню злочинів, викриттю винних у ньому осіб і притягненню їх до кримінальної відповідальності.

2. Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК, є формальним,і з об'єктивної сторони приховування злочину полягає в заздалегідь не обіцяному переховуванні злочину, яке може бути вчинене тільки шляхом активної поведінки — дії.

Форми (способи) вчинення цього злочину наведені в ч. 6 ст. 27 КК, відповідно до якої він може бути вчинений шляхом приховування: а) злочинця, б) знарядь та засобів вчинення злочину, в) слідів злочину чи г) предметів, здобутих злочинним шляхом (див. коментар до ч. 6 ст. 27 КК). Конкретні способи здійснення приховування можуть бути різними (надання злочинцю притулку чи документів, зміна його зовнішності, знищення різних слідів злочину, укриття предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо). З моменту вчинення одного із зазначених діянь злочин визнається закінченим і набуває триваючого характеру.

3. Закон (частини 5 та 6 ст. 27 КК) поділяє приховування на заздалегідь обіцяне та заздалегідь не обіцяне. У першому випадку, коли приховування злочину було обіцяне до початку його вчинення, у процесі його здійснення, але до моменту його закінчення, приховування визнається співучастю (ч. 5 ст. 27 КК) у виді пособництва (див. коментар до ч. 5 ст. 27 КК). У другому, — коли приховування злочину не було обіцяне заздалегідь і здійснювалося вже після його закінчення, приховування являє собою причетну до злочину діяльність (ч. 6 ст. 27 КК) й тягне за собою відповідальність за ч. 1 ст. 396 КК. При цьому слід враховувати, що співучастю в злочині може бути визнане і таке його приховування, яке хоч і не було обіцяне заздалегідь, однак через інші причини (наприклад, систематичного вчинення приховування злочинів, вчинюваних тими самими особами) давало підставу виконавцю злочину чи іншим його співучасникам розраховувати на подібне сприяння без попередньої домовленості.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 396 КК кримінальне караним є приховування лише тяжкого (ч. 4 ст. 12 КК) чи особливо тяжкого (ч. 5 ст. 12 КК) злочину. Однак, якщо приховування містить ознаки самостійного складу злочину, то незалежно від його тяжкості дії винного слід кваліфікувати за відповідними статтями Особливої частини КК (наприклад, п. 9 ч. 2 ст. 115, статті 198, 205, 209, 221, 256 КК та ін.). Якщо винний приховує такі знаряддя чи засоби вчинення злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, збереження яких містить ознаки самостійного складу злочину, його дії слід кваліфікувати не тільки за ч. 1 ст. 396, а й за відповідними статтями Особливої частини КК (наприклад, статті 263, 265, 307, 309, 311, 321 КК та ін.).

5. Зі змісту закону випливає, що приховування злочину може бути вчинене лише шляхом тих фізичних дій, що зазначені в ч. 6 ст. 27 КК, тому так зване «інтелектуальне приховування», коли особа з цією метою направляє завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину або дає завідомо неправдиві показання, не містить ознак злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК, і їх слід кваліфікувати лише за статтями 383 або 384 КК.

6. Із суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений тільки з прямим умислом. При цьому винний має усвідомлювати, що приховує саме злочин. Щодо тяжкості цього злочину, то для притягнення до відповідальності за ч. 1 ст. 396 КК досить усвідомлення особою лише тих фактичних ознак діяння, що ним приховується, які свідчать про його приналежність до тяжкого чи особливо тяжкого злочину і саме так оцінюються за законом.

7. Суб'єктом злочину може бути будь-яка особа, що досягла 16-річного віку. Якщо приховування злочину вчиняє службова особа шляхом використання свого службового становища чи перевищення службових повноважень, її дії слід кваліфікувати за статтями 364 або 365 КК незалежно від тяжкості злочину, що нею приховується. Якщо злочин, що приховується, є тяжким чи особливо тяжким, дії службової особи слід додатково кваліфіку­вати і за ч. 1 ст. 396 КК.

8. У частині 2 ст. 396 КК закріплене положення, згідно з яким виключається кримінальна відповідальність за приховування злочину, який вчинили члени сім'ї чи близькі родичі винного. Коло цих осіб визначено у ст. З СК та п. 11 ст. 32 КПК.

21. Поняття військового злочину (ст. 401 КК).

Стаття 401. Поняття військового злочину

1. Військовими злочинами визнаються передбачені цим розділом злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов'язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.

2. За відповідними статтями цього розділу несуть відповідальність військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, а також інші особи, визначені законом.

3. Особи, не зазначені у цій статті, за співучасть у військових злочинах підлягають відповідальності за відповідними статтями цього розділу.

4. Особа, яка вчинила злочин, передбачений статтями цього розділу, може бути звільнена від кримінальної відповідальності згідно зі статтею 44 цього Кодексу із застосуванням до неї заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом Українивід 03.04.2003 р. № 662-ІУ)

Згідно зі ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Організація і порядок діяльності Збройних Сил, усіх інших військових формувань України визначаються законом. Від стану законності і воєнного правопорядку у Збройних Силах та інших військових формуваннях, що діють відповідно до законодавства України, залежить ефективність виконання покладених на них найважливіших державних задач. Окремі закони, військові статутита інші підзаконні нормативні акти чітко і точно регламентують усі сфери життя та діяльності Збройних Сил. На військовослужбовців покладається неухильне дотримання Конституції України, законів і підзаконних актів, військової присяги, наказів командирів (начальників). Усе це багато в чому зумовлює специфіку суспільних відносин у сфері несення військової служби, а також особливості і суспільну небезпеку їх порушень, у тому числі злочинів. Нормативною базою боротьби з військовими злочинами є розділ XIX Особливої частини КК України (статті 401—435).

2. Поняття військового злочину основане на загальному визначенні поняття злочину, сформульованому в ст. 11 КК. Крім того, воно має ще й ряд специфічних ознак, вказаних у ст. 401 КК. Цими ознаками є: 1) спеціальний об'єкт злочину — встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби; 2) спеціальний суб'єкт злочину — військовослужбовець, а також військовозобов'язаний під час проходження навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів; 3) військова протиправність — визнання діяння злочинним тільки в тому разі, якщо воно прямо передбачене у розділі XIX Особливої частини КК.

Для наявності складу будь-якого військового злочину, крім загальних ознак, потрібна сукупність зазначених спеціальних ознак.

3. Родовим (спеціальним) об'єктом військових злочинів є встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби.

Цей порядок визначений рядом законів України, Військовою присягою, військовими статутами, положеннями про проходження військової служби різними категоріями військовослужбовців, наказами відповідних начальників та іншими нормативними актами.

Встановлений порядок несення або проходження військової служби є обов'язковим для виконання всіма військовослужбовцями та військовозобов'язаними, які проходять збори, суворе й точне його дотримання складає суть військової дисципліни і є необхідною умовою забезпечення постійної боєздатності Збройних Сил.

Військовий правопорядок складається, перш за все, з взаємовідносин начальників і підлеглих, інших військовослужбовців між собою, порядку несення спеціальних служб, порядку використання військового майна, озброєння, техніки та зберігання військової таємниці, порядку здійснення військовими службовими особами своїх обов'язків, прав, повноважень тощо.

Отже, родовим об'єктом військових злочинів є встановлений порядок несення військової служби, який становить собою сукупність суспільних відносин, які виникають у процесі проходження служби різними категоріями військовослужбовців, їх службової і бойової діяльності й регламентованих нормами права, підзаконними нормативними актами, наявності у військовому середовищі звичаями, правилами співжиття в армійських колективах.

Конкретний військовий злочин безпосередньо посягає не на увесь порядок несення або проходження військової служби, а на окремі сторони (елементи) цього порядку. Безпосереднім об'єктом конкретного військового злочину є ті відносини військової служби, проти яких спрямоване злочинне діяння.

21. Самовільне залишення військової частини або місця служби та дезертирство - порівняльна характеристика злочинів (ст. ст. 407, 408 КК).

Стаття 407. Самовільне залишення військової частини або місця служби

1. Самовільне залишення військової частини або місця служби військо­вослужбовцем строкової служби, а також нез'явлення його вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез'явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю понад три доби, але не більше місяця, — караються триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Самовільне залишення військової частини або місця служби військо­вослужбовцем (крім строкової служби), а також нез'явлення його вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року, — караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або службовим обмеженням на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез'явлення вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад один місяць, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті, —

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

4. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез'явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, — караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

1. Залишення військовослужбовцем без відповідного дозволу території розташування військової частини або місця служби, нез'явлення його вчасно без поважних причин на службу є грубим порушенням військової дисципліни, оскільки військовослужбовець не може виконувати своїх обов'язків.

2. Об'єктом злочину є установлений порядок проходження військової служби, який зобов'язує військовослужбовців строкової служби постійно знаходитися в розташуванні військової частини чи місця служби, а офіцерів, прапорщиків, військовослужбовців за контрактом — у службовий час і не залишати їх без дозволу відповідного начальника (ст. 2 Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 р.; статті 59, 216—222, 260—264 «Статуту внутрішньої служби Збройних Сил і України» від 24 березня 1999 р.; статті 23, 25 «Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» від 24 березня 1999 р.; «Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України»; «Положення про проходження , військової служби солдатами (матросами), сержантами і старшинами Збройних Сил України»; «Положення про проходження військової служби (навчання) за контрактом у Збройних Силах України курсантами (слухачами) і вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів ' вищих навчальних закладів»; «Положення про проходження військової служби за контрактом та кадрової військової служби у Службі безпеки України»;

«Положення про проходження строкової військової служби солдатами і матросами, сержантами і старшинами Служби безпеки України»; «Положення ! про проходження військової служби (навчання) за контрактом курсантами і (слухачами) вищих військових навчальних закладів Служби безпеки України», затверджені Указом Президента України від 7 листопада 2001 р.).

3. Ця стаття з об'єктивної сторони містить два склади злочину:

1) самовільне залишення військової частини або місця служби; 2) нез'явлення вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез'явлення з відрядження, відпустки або , лікувального закладу.

Самовільне залишення частини полягає у тому, що офіцер, прапорщик, військовослужбовець за контрактом у службовий час, а військовослужбовець строкової служби в будь-який час залишає територію військової частини або місце служби, не одержавши дозволу відповідного начальника. Під військовою частиною слід розуміти територію у межах казарменого, табірного, похідного чи бойового розташування частини. Місцем служби військовослужбовця, як правило, є військова частина, в якій він проходить службу, і тому поняття військової частини і місця служби звичайно збігаються. Якщо вони не збігаються, то під місцем служби слід розуміти всяке інше місце, де військовослужбовець повинен в проміжок деякого часу виконувати військові обов'язки або перебувати згідно з наказом або дозволом командира (начальника). Ними вважаються, наприклад, місця виконання службових завдань або господарських робіт поза розташуванням частини, проведення навчальних занять або культурно-масових заходів, пересування у складі команди — ешелон, поїзд, колона тощо. Маршрут руху та місце перебування у відрядженні повинне бути зазначене у посвідченні на відрядження.