18.Демографічна ситуація та демоекономічне відтворення робочої сили.

Демографія — наука, що вивчає склад і рух населення та закономірності його розвитку. За кількістю населення Україна посідає 5 місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великобританії, Франції) та 21 місце у світі. Для сучасної демографічної ситуації в Україні характерні:різке зменшення народжуваності, збільшення смертності і відсутність природного приросту;постаріння населення, збільшення «навантаження» на працездатну його частину;скорочення тривалості життя як чоловіків, так і жінок;погіршення здоров’я нації;інтенсифікація міграційних процесів, вплив яких на демог­рафічні та соціально-економічні показники суперечливий і нерідко негативний.Відтворення населення — це історично і соціально економічно обумовлений процес постійного і безперервного поновлення людських поколіньНаціональний склад населення – розподіл населення певної території за національностями.В Україні проживають представники 111 національностей. Більша частина населення –українці (77,8%).Урбаніза́ція — це зростання ролі міст в розвитку суспільства, який супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення.(рівні урбанізації:низький - менш 20% ;середній - від 20% до 50%;високий - від 50% до 72%;Дуже високий - понад 72%.Потенціал демоекономічного розвитку робочої силли значною мірою зумовлений сучасними кризовими явищами. Вони негативно впливають на природне відтворення населення, пригнічують демографічну складову пропорцій робочої сили, формують нераціональні міграційні потоки, які на окремих територіях можуть перетворюватися на чинник дестабілізації локальних ринків праці.

19.Соціальна структура населення, трудоресурсний потенціал України.

Соціальна структура населення — це система різноманітних видів спільнот (класових, майнових, професійних) і стійких та впорядкованих зв'язків між ними.

Найвагомішу частку в соціальному складі населення України становлять робітники, інженерно-технічна, науково-технічна інтелігенція і селянство. В умовах переходу до ринку особливе місце посіли бюрократія, представники торгового капіталу, підприємці, кооператори, зайняті в малих та спільних підприємствах, акціонерних та інших структурах. Велика соціальна група — це інтелігенція та кваліфіковані службовці з фіксованими доходами — лікарі, вчителі, працівники закладів культури, переважна більшість наукових працівників. Окремо слід виділити господарських керівників (технократію), політичну еліту і духовенство, представників «тіньового» бізнесу, декласовані елементи (люмпени).

Структура населення є динамічною( переходить з 1-го класу в іншу).

Трудоресурсний потенціал - характеризується чисельністю трудових ресурсів, їхньою статево-віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, рівнем дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

Трудові ресурси — частина населення країни, що має відповідний фізичний розвиток, знання і практичний досвід роботи, які потенційно можуть бути використані в суспільному господарстві.

До трудових ресурсів належать:

• населення в працездатному віці: чоловіки 16-59 років і жінки 16-54 років, за винятком непрацюючих інвалідів праці і війни І і II груп, та непрацюючих осіб працездатного віку, які отримують пенсію за старістю на пільгових умовах (чоловіки 50-59 років, жінки 16-54 років);

• населення, старше й молодше від працездатного віку, яке зайняте в економіці.

До населення в працездатному віці належать чоловіки у віці 16-59 років і жінки у віці 16-54

роки.

У будь-якому суспільстві працездатне населення поділяють на дві групи: економічно активне та економічно неактивне. Співвідношення між цими групами залежить від соціальних, економічних, політичних і демографічних умов.

Економічно активне населення - це частина населення, яка зайнята суспільно корисною діяльністю, що приносить їй прибуток.

До економічно неактивного населення відносять тих, хто протягом певного тривалого періоду не належить до зайнятих та безробітних. Це, зокрема, такі категорії населення:

учні та студенти;

домогосподарки;

отримувачі доходів (пенсіонери та ін.);

інші (отримувачі державної або приватної допомоги, діти, які не відвідують школи, тощо).

20) Форми і рівні зайнятості населення регіонів України. Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв'язків.

Зайнятість — це трудова діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід).

Форми зайнятості населення

Розрізняють так іформи зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість — це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці. В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість — це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю.

' Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують: характер діяльності; соціальна належність; галузева належність; територіальна належність; рівень урбанізації; професійно-кваліфікаційний рівень; статева належність; віковий рівень; вид власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день.

Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий час — це робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість — це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена не регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість — це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної.

Рівень ефективності форми зайнятості працездатного населення визначається відношенням чисельності працюючих на виробництві до загальної чисельності працездатного населення. Особливості визначення рівня різних форм зайнятості обумовлюються соціальними, економічними, галузевими та регіональними аспектами, оскільки в умовах ринкових відносин активізується такий чинник, як конкурентоспроможність окремих верств населення на ринку праці.

Рівень зайнятості (P) — це відносний її показник, який показує її поширеність серед дорослих людей. Він розраховується як відношення чисельності зайнятого населення (Чд) до загальної чи­сельності населення віком 15—70 років (Ч ):

P= Чд : Ч(15-70) • 100 %

21. ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ РИНКІВ ПРАЦІ

Ринок праці — це динамічна форма відносин, що постійно розвивається та змінюється, в результаті чого змінюються вимоги та коло проблем, пов'язаних з інтересами найманої робочої сили, наймачів, підприємців та посередників-профспілок.

Територіальна структура ринку праці є досить складною просторовою системою, яка складається з локального, регіонального, національного і світового ринків.

Через об'єднуючу дію механізму економічної інтеграції відбувається формування регіональних ринків робочої сили більш високого ступеня. Високо інтегрований ринок праці передбачає інтенсивний рух робочої сили і потребує налагодження інформаційної та фінансової системи державного контролю за трудовими переміщеннями населення.

З поглибленням спеціалізації територіальних господарських комплексів та активізації товарообороту між ними формуються передумови для посилення інтеграційних процесів на ринку праці. Для безпосереднього включення робочої сили в ці процеси її власники мусять оволодіти професіями, попит на які зростає, та конкурувати між собою за престижніші робочі місця. Процес формування регіональних ринків праці України визначається накопиченим тут виробничо-ресурсним та соціальним потенціалом, темпами реформування економіки регіонів, їхніми природно-географічними умовами. Формування ринку праці України найбільш активним було в 1992 р.

Економічна місткість регіонального ринку праці: М = М1 + М2+ М3- R

де М — економічна місткість регіонального ринку праці;

М1 — обсяги практичного працевлаштування на діючих робочих місцях в усіх секторах та галузях економіки регіону на початок прогнозного періоду;

М2 — обсяги можливого працевлаштування на вільні робочі місця (вакантні посади) відповідно до наявності їх на початок прогнозного періоду;

М3 — очікувані обсяги працевлаштування на новостворених робочих місцях, введених впродовж прогнозного періоду;

R1 — реальне вивільнення робочої сили, що супроводжується ліквідацією робочих місць.

РЕГУЛЮВАННЯ РЕГ. РИНКІВ ПРАЦІ.

Регулювання ринку праці має бути органічно пов'язане з комплексом системних перетворень, які стимулюють економічне зростання. У зв'язку з цим виникає дві групи проблем: перша — загальне пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної активності капіталу, що сприятиме розвитку системи робочих місць і зростанню потреби в робочій силі; друга — підвищення споживчого попиту населення через вдосконалення системи розподільчих відносин, збільшення можливостей для отримання додаткових доходів.

У світовій практиці поширені такі методи адміністративного регулювання зайнятості:

• звільнення тимчасових працівників; «замороження» найму;

• тимчасова чи остаточна відмова від політики резервування робочих місць для випускників навчальних закладів;

• стимулювання передчасного і своєчасного виходу на пенсію чи звільнення за власним бажанням;

• політика прямих звільнень.

В Україні поки що не створено високо координованої та всеохоплюючої системи економічного регулювання процесів регіонального відтворення робочої сили. Перспективи досягнення рівноважного стану цієї сфери пов'язують з піднесенням товарного виробництва, зростанням потреби у трудових ресурсах багатосекторної економіки, максимально повним використанням професійно-кваліфікаційних характеристик робочої сили.

Сучасна економіка України потребує створення змішаної регулюючої системи, яка поєднувала б елементи суто ринкового регулювання з державними. Регулювання має бути спрямоване на досягнення дійсно активного характеру ринкових перетворень. Домінуючими повинні стати методи опосередкованого регулювання, які поступово витіснили б позаекономічні методи, що збереглися з часів адміністративного управління трудовими ресурсами. Механізмові регулювання слід надати властивостей гнучкої адаптації до змін загальноекономічної ситуації, адекватно реагувати на них. Поряд з цим потрібна певна стабільність економічних регуляторів на певний проміжок часу.