Рентгенівські апарати

Ветеринарний рентгенівський апарат (установка)—обладнання для одержання і застосування рентгенівських променів у ветеринарній медицині. Рентгенівські апарати працюють від сітки змінного електричного струму. Незалежно від потужності та характеру використання кожний апарат складається з рентгенівської трубки, автотрансформатора, високовольтного (підвищуючого) й низьковольтного (знижуючого) трансформаторів, контактора (електромагнітний рубильник), реле часу, кенотронів (у стаціонарних апаратів).

Рентгенівська трубка — це електровакуумний прилад, який в апараті є генератором рентгенівських променів. Залежно від потужності та призначення апарата трубка має різну форму і розміри. Кожна трубка складається з скляного балона, катода та анода.

Скляний балон запаяний у вигляді циліндра або з розширенням посередині, з якого видалене повітря за допомогою вакуумного насоса. Тиск повітря у балоні доведений до 10~⁶—10~⁷ мм ртутного стовпчика. В кінцях трубки впаяні два електроди — катод і анод.

Катод — прямолінійна вольфрамова спіраль, розміщена в ко-ритцеподібному заглибленні біля центральної частини скляного балона. На кінці цього боку балона є цоколь або два контакти для підключення живлення до спіралі.

Анод — масивний мідний стержень, закріплений всередині скляного балона, але з другого його боку. Поверхня кінця стержня, звернена до катода, зрізана. На ній знаходиться тугоплавка вольфрамова пластинка — дзеркало пластинки, в центрі якого помітна матова ділянка — фокусна пляма (фокус рентгенівської трубки). При роботі трубки дзеркало анода дуже нагрівається і може розплавитися. Тому передбачені спеціальні пристосування для його охолодження. Насамперед корпус анода виготовлений з

340

міді, яка добре проводить тепло. Крім того, використовують повітряне радіаторне, водяне та масляне охолодження, конструкції трубок з анодом, що крутиться.

Випускають двофокусні рентгенівські трубки з двома паралельними спіралями на катоді — малою і великою. Малу спіраль використовують для досліджень, що потребують невеликої потужності апарата, більшу — для знімків великих ділянок тіла.

За розмірами, зовнішнім виглядом, призначенням, класом апаратів, методом захисту від високої напруги і рентгенівських променів, способом охолодження, будовою анода і катода виготовляють різні рентгенівські трубки. Кожну з них позначають цифрами та буквами, наприклад: 4-БДМ1-100, З-БДМ-1-200. Перша цифра показує секундну потужність трубки в кіловатах (2, 4, 6, 10), друга — вид захисту. Буквою Б позначають трубки в захисному кожусі. Третя буква означає призначення трубки: Д — діагностична, С — для структурного аналізу, Т — для рентгенотерапії. Четвертий знак означає вид охолодження трубки для запобігання перегріванню анода: В — водяне охолодження, М — масляне, К — калориферне або повітряне. П'ята цифра — номер моделі. Шостий знак — максимальна робоча напруга в кіловольтах, яку можна подавати на полюси трубки. Наприклад, 2-БДМ4-75. Це означає, що трубка двокіловатна, призначена для роботи в захисному кожусі, діагностична, з масляним охолодженням, модель 4, розрахована на напругу не більше 75 кіловольт.

Рентгенівські апарати за призначенням поділяють на діагностичні та терапевтичні. Діагностичні апарати бувають стаціонарні, пересувні та переносні (портативні). Крім того, розрізняють апарати за типом живлення рентгенівської трубки — безкенотронні (напівхвильові) й кенотронні. За характером захисту від високої напруги рентгенівські установки розрізняють: кабельні (висока напруга на рентгенівську трубку подається від окремо розміщеної коробки з трансформаторами через високовольтний захисний провідник) і блок-апарати (трансформатор високої напруги та рентгенівська трубка знаходяться в одній металевій коробці, з якої виходять лише низьковольтні провідники).

Стаціонарні рентгенівські апарати найбільш потужні, мають масу 1500—2000 кг і більше. Ними обладнують спеціальні рентгенівські кабінети. Напруга на трубці в цих апаратах досягав 100—150 кВ, а струм трубки до 400—500 мА. Стаціонарні апарати мають окремо розміщений пульт управління з автотрансформатором і вимірювальними приладами, коробку з трансформаторами та кенотронами, штативи з трубкою для знімків і просвічування. Для дослідження тварин використовують медичний стаціонарний рентгенівський апарат АРД-2-110-К4, стаціонарний рентгенодіагностичний комплекс РУМ-2ОМ, рентгенівський стаціонар-

341

ний діагностичний апарат РУД-145-250-1, рентгенівську стаціонарну діагностичну установку РУМ-4К.

Пересувні (палатні) рентгенівські установки легші (200— 300 кг) і для їх встановлення не потрібно спеціального приміщення. Потужність цих апаратів нижча стаціонарних. Електричні параметри трубки в палатних апаратах становлять: 90—125 кВ, 25—100 мА. У пересувних рентгенівських апаратах усі частини змонтовані на штативі з колесами. Пульт управління кріпиться на основі штатива, а високовольтний блок (коробка з трансформатором і трубкою) — на колонці штатива. Весь апарат можна легко пересувати. В деяких моделях пересувних апаратів для підвищення потужності використані селенові високовольтні випрям-лювачі і трубка з анодом, що крутиться. Ці апарати побудовані за типом кабельних стаціонарних апаратів. Коробка з трансформаторами та селеновими стовпчиками розміщена на візку штатива, а рентгенівська трубка закріплена на його колонці. У ветеринарній медицині використовують ветеринарний пересувний рентгенівський апарат 12-ВЗ, медичний палатний рентгенівський апарат РУ-725-Б, рентгенівську установку пересувного типу РУ-72М-Б, апарат рентгенівський ветеринарний пересувний 12Ф-6У-2 (з флюорографічною камерою КФ-70У).

Переносні (портативні, чемоданні) рентгенівські апарати мають ще меншу потужність. Напруга на трубці у них не перевищує 75 кВ, а струм трубки— 15—25 мА, маса їх 40—60 кг. Переносні апарати мають невеликий розбірний штатив, на якому закріплюють високовольтний блок. Невеликий пульт управління розміщується окремо або кріпиться на штативі до муфти високовольтного блока. Ці апарати можна швидко розібрати і скласти в чемодани. Для ветеринарних цілей використовують рентгенівський апарат РУ-760 (чемоданний), ветеринарний переносний рентгенівський апарат 8-ЛЗ («Арман-1»).

У ветеринарній клінічній діагностиці, крім названих, можна використовувати також рентгенівські апарати інших типів.

МЕТОДИ РЕНТГЕНОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Рентгенологічне дослідження тварин проводять з урахуванням, таких властивостей рентгенівських променів, як здатність проникати через тканини організму, викликати видиме світіння окремих хімічних речовин, поглинатися в певній мірі тканинами залежно від їх щільності. Рентгенологія має два класичні методи дослідження: рентгеноскопію (просвічування) і рентгенографію (виготовлення знімків).

Рентгеноскопія (просвічування) — це метод визначення патологічних змін в органах і тканинах за допомогою одержаних на

342

флюоресціюючому екрані тіней під час дії на них рентгенівських променів.

Для одержання видимого зображення досліджуваних ділянок тіла використовують спеціальні екрани. На білий картон розміром 30X40 см (або іншого розміру) з одного боку нанесений шар хімічної речовини (платино-синеродистий барій, вольфрамовокис-лий кальцій, цинк-кадмій сульфат та ін.), яка при потраплянні на неї рентгенівських променів світиться. Платино-синеродистий барій флюоресціює жовтувато-зеленуватим світлом. Для захисту від механічних пошкоджень заднього боку екрана використовують целулоїдну або пластмасову пластинку. Для захисту флюоресцію-ючого шару картонного екрана та захисту рентгенолога під потрапляння на нього променів використовують просвинцьоване скло товщиною 10 мм.

Між рентгенівською трубкою і екраном розміщують ділянку тіла тварини і при дії рентгенівських променів на екрані одержують світлове зображення у вигляді тіней різної інтенсивності. Повітря у порожнинах тіла та суглобові хрящі практично прозорі для рентгенівських променів, а м'язи, сухожилля, паренхіматозні органи, кишечник (м'які тканини) затримують промені вже значно. Найбільше рентгенівські промені поглинаються кістковою тканиною і металевими сторонніми тілами.

Рентгеноскопію проводять у затемненому приміщенні. Перед початком просвічування рентгенологу необхідно побути 3—5 хв у темноті, щоб підготовити очі для кращого сприйняття тіней на екрані. Якщо неможливо затемнити приміщення, користуються криптоскопом (матерчаста конусоподібна камера з екраном і оглядовим віконцем).

Відстань від трубки до екрана повинна бути такою, щоб конус променів освітлював майже весь екран розміром 30X40 см. Практично ця відстань становить 60—65 см. При збільшенні її між екраном і трубкою у два рази в чотири рази збільшується освітлювальна площа і в чотири рази зменшується ступінь світіння екрана. І, навпаки, при зменшенні цієї відстані у два рази площа освітлення зменшується у чотири рази й на стільки ж посилюється світіння екрана. Рентгенівські апарати дають змогу просвічувати усі ділянки тіла дрібних тварин. У великих тварин для просвічування доступні голова, шия, грудна клітка. Ділянки тазу, стегна й плеча для просвічування недоступні (велика товщина тканин). Для одержання диференційованої тіньової картини рентгенівського малюнка при дослідженні органів черевної порожнини та інших використовують різні штучні контрастні речовини з малою або великою атомною масою.

Як контрастні речовини при рентгенологічному дослідженні використовують кисень, вуглекислий газ, повітря. Вони поглина-

343

ють рентгенівські промені в меншій мірі, ніж органи і тканини тварини, чим створюється необхідна для дослідження контрастність на екрані. Атмосферне повітря при введенні в різні порожнини не викликає ускладнень і швидко розсмоктується, через що його частіше використовують. Повітря для контрастності вводять у порожнини суглобів, сухожильних піхв і слизових сумок, шлунок коням, собакам, черевну порожнину коням, дрібним тваринам (пневмоперитонеум), в навколониркову жирову клітковину (пнев-морен), у сечовий міхур (пневмоцистографія). Повітря в порожнини вводять, дотримуючись звичайних правил хірургії.

Контрастні речовини з великою атомною масою здатні інтенсивно поглинати рентгенівські промені, чим викликають чітку контрастність на екрані. До них відносять барію сульфат (для дослідження шлунково-кишкового тракту), калію бромід (для дослідження сечового міхура та вим'я), сергозин (для урографії, ва-зографії, діагностики захворювань вим'я), йодоліпол (для бронхо-, пієло-, фістулографії, дослідження вим'я), кардіотраст (для дослідження судин серця і вим'я), а також ряд інших препаратів (діодон, нікотраст, йодурон, тріумбрен, тріопак, урограф, гіпак, кардіограф, трийодтраст тощо).

Використовуючи рентгеноскопію, при житті тварини можна побачити такі зміни, які не виявляють іншими методами. Крім того, можна простежити за роботою окремих внутрішніх органів (легень, серця, кишечника, суглобів) у динаміці, не викликаючи неприємного відчуття у тварин.

До недоліків рентгеноскопії слід віднести: відсутність об'єктивного документа, робота в затемненому приміщенні, перебування лікаря-рентгенолога під час дослідження у зоні розсіяного випромінювання.

Режим роботи апарата при просвічуванні залежить від його типу й товщини ділянки дослідження. Твердість рентгенівських променів для дослідження дрібних тварин може коливатися від 50 до 65 кіловольт, а інтенсивність від 3 до 4 міліампер, для великих — відповідно 60—80 кВ і 4—5 мА. При просвічуванні різних ділянок тіла у тварин на екрані спостерігають різноманітну тіньову картину, для аналізу якої необхідний певний досвід роботи.

При рентгеноскопії необхідно враховувати, що тіньова картина рентгенівського зображення, крім фізико-хімічних властивостей досліджуваної ділянки, залежить від просторового взаєморозмі-щення рентгенівської трубки, ділянки дослідження та екрана, а також напрямку центрального пучка рентгенівських променів.

Рентгенографія (виготовлення рентгенівських знімків) — це метод дослідження, при якому за допомогою рентгенівських променів на світлочутливій плівці після її фотографічної обробки

344

одержують негативне зображення внутрішньої структури досліджуваної ділянки тіла.

Для рентгенографії, крім рентгенівського апарата, необхідні рентгенівська плівка, касети, підсилюючі екрани, проявник і фіксаж для обробки плівки.

Рентгенівська плівка з двох боків має світлочутливий шар. її виготовляють розмірами 13X18 см, 18X24, 24X30, 30X40 см. Для дослідження тварин бажано мати плівку чутливістю 300— 400 обернених рентген і більше. Рентгенівська плівка чутлива до видимого світла, тому всі маніпуляції з нею проводять при темно-червоному світлі.

Рентгенівські касети — плоскі алюмінієві коробки з грубостін-ною задньою кришкою. Касети мають ті ж стандартні розміри, що й плівка.

Підсилюючі екрани — картонні пластинки, вкриті вольфрамо-вокислим кальцієм. Розміри їх відповідають розмірам плівки та касет. При дії рентгенівських променів екрани світяться голубим світлом. Для виготовлення знімків рентгенівську плівку закладають у касету між підсилюючими екранами, які скорочують експозицію у 10—20 разів.

Рентгенографію проводять у незатемненому приміщенні. Касету щільно прикладають переднім боком до досліджуваної ділянки тіла, а з протилежного боку встановлюють рентгенівську трубку. Відстань від трубки до касети повинна бути такою, щоб конус рентгенівських променів охоплював необхідну для дослідження ділянку. Вона повинна бути не меншою п'ятикратної товщини об'єкта, з якого роблять рентгенографію. Перед проведенням рентгенографії на пульті управління підбирають відповідні параметри (напругу, експозицію).

Знімки з однієї і тієї ж ділянки роблять у двох взаємно перпендикулярних проекціях: ківцівки — в передній і боковій; голову, шию, грудну клітку, черевну порожнину — в боковій і зверху вниз або знизу вверх. У великих тварин рентгенографію грудної клітки і органів черевної порожнини роблять лише в боковій проекції.

Плівку обробляють у розчинах проявника і фіксажу. Рецепти цих розчинів додають до кожної коробки рентгенівських плівок. Експоновану плівку проявляють протягом 5—6 хв при температурі розчину 18—20 °С. Час фіксування повинен бути не менше подвоєного часу проявлення. Після фіксування плівку старанно промивають у проточній воді не менше 15—20 хв і сушать. Якісна рентгенограма повинна бути достатньо прозорою для проходження світла, мати чіткий контрастний малюнок як в загальному плані, так і в деталях. Розглядати й вивчати рентгенограми краще за допомогою негатоскопа. Це — прямокутний ящик, всередині якого розміщені електричні лампочки, а на передній стінці встановлене матове скло.

345

Крім звичайної рентгенографії, застосовують і ряд інших спеціальних методів: флюоро-, томо-, рентгенокімо-, стереорентгенографію, рентгенофотометрію, рентгенокінематографію.

Флюорографія — метод фотографування зображення з флюороскопічного екрана на малоформатну плівку. Плівки проявляють і переглядають на флюороскопі. Цей метод застосовують для масового дослідження легень у овець і телят, останніх хвостових хребців у корів.

Томографія — це метод пошарової рентгенографії, який дає змогу визначати глибину патологічного процесу. При томографії трубки і заряджена касета переміщаються у протилежних напрямках по відношенню до нерухомого досліджуваного об'єкта. На рентгенограмі буде зображення того шару, площина якого збігається з площиною осі качання трубки і касети.

Рентгенокімографія — це метод визначення величини амплітуди переміщення контурів тіні рухливих органів. Для цього використовують спеціальний кімограф, який має решітку з 25 свинцевих пластин шириною 12 мм кожна з проміжками між ними 1 мм. При рентгенокімографії переміщається або решітка, або касета. На рентгенокімограмі одержуємо амплітуду коливань тіні функціонуючого органа, за якими визначають наявні зміни.

Стереорентгенографія—метод одержання об'ємної рентгенограми досліджуваної ділянки. Вона полягає у тому, що роблять два знімки з однієї і тієї ж ділянки при зміщенні трубки на 6,5 см, тобто на довжину, рівну середній відстані між зіницями людини. Дві рентгенограми розглядають через стереоскоп, де одержують об'ємне зображення.

Рентгенофотометрія — метод кількісного визначення мінеральних речовин у кістковій тканині за рентгенограмою шляхом порівняння щільності тіні кістки з відповідною ділянкою тіні кісткового клина (еталона). Метод грунтується на властивості поглинання рентгенівських променів тканинами залежно від їх щільності. Еталон виготовляють із кістки великої рогатої худоби. Це клин довжиною 100 мм, шириною 12 мм, висотою на одному кінці 25 мм, на другому — 0,2 мм. Довжина клина розділена на 10 секторів, у кожному з яких відомий вміст мінеральних речовин. Рентгенофотометрію застосовують для ранньої діагностики порушення мінерально-вітамінного обміну у високопродуктивних тварин. З цією метою проводять рентгенографію певної ділянки кісткової тканини (хвостові хребці, п'ястна кістка та ін.) на касету без підсилюючих екранів разом з кістковим еталоном. Рентгенограму вставляють у фотоосеометр і через досліджувану точку тіні кістки пропускають вузький пучок світла, інтенсивність якого вимірюють мікроамперметром. Потім визначають аналогічну за щільністю ділянку рентгенограми з тінню клина. Встановлена таким чином щільність ділянки тіні досліджуваної кістки за еталоном по-

346

казує вміст мінеральних речовин у даній ділянці в міліграмах на квадратний міліметр.

Рентгенокінематографія — фотографування кінокамерою внутрішніх органів, що знаходяться у русі із рентгенівського екрана. Необхідною умовою для цього є синхронна робота кінокамери та рентгенівської трубки.

Поряд з позитивними сторонами рентгенографія, як і рентгеноскопія, має свої недоліки. Недоліками цього методу є те, що рентгенографічний метод дослідження не дає змоги розглядати досліджувані органи при їх функціонуванні, й на його проведення витрачається багато часу, він порівняно дорогий.