Етнокультурні процеси на етапі давньоруської державності 97

2. Слов’янські етноси давньоруської держави

Важливе і вже близько 300 років дискусійне в істо­ріографії питання про те, що собою становив руський люд Руської держави з центром у Києві, що виник­ла не без участі варягів наприкінці IX ст. (Олег утвер­дився в Києві 882 р.) і так динамічно розвивалася в подальших століттях.

Російська історіографія, починаючи від В. Тати­щева і закінчуючи історіографією радянського часу та й сучасності, не без застережень стверджувала, що народ Київської Русі як на етапі її державно- політичної єдності, так і в період феодальної роздріб­неності був “русским”, історіографічно “древнерус­ским”, тобто російським. Навіть найпоміркованіший з-поміж них в українському питанні академік Б. Ры­баков слов’ян Київської Русі називав “русскими”.

У 1966 р. вийшов перший том дванадцятитомного наукового видання “Истории СССР”. Головним співредактором і редактором першої серії видання (1—6 тт.) був Б. Рибаков. Він також і провідний спів­автор. Читаємо с. 511 першого тому з параграфу “Христианство и язычество”, автор якого — згаданий вчений, і натрапляємо на фрази: церква допомагала “укреплению молодой русской государственности”; “несомненна и ее роль в развитии русской культуры”; “русский народ дорогой ценой заплатил за тонкий яд” релігійної ідеології; “русские люди не были так религиозны” та ін. [5, с. 511].

Український учень Б. Рибакова академік П. То- лочко видав книжку “Древнерусская народность”, в якій спробував дещо згладити згадану агресивну

4. Етнічна історія України

98

Розділ 4

претензійність російської історіографії на давньо­руську історичну та культурну спадщину і спробував впровадити на означення тієї “народності” прикмет­ник “руськая”, “руский” з одним “с”. Це рішення П. Тол очко аргументує таким положенням: “...ни украинцев, ни русских, ни белорусов тогда еще не было, а была древнеруская народность, на базе ко­торой во второй половине XIII—XIV вв. происходило формирование трех родственных народов” [18, с. 6]. Шановний автор упродовж усієї загалом змістовної монографії прагне дотримуватись своєї, цілком вмо­тивованої новації, хоч і непослідовно (можливо, з вини петербурзьких редакторів). Та врешті-решт із благого наміру українського академіка вийшов пшик. Петербурзьке видавництво дало назву книжці не “Древнеруская народность”, а “Древнерусская на­родность”.

Мусимо, отже, зупинитись на тому, що ж собою становив етнос слов’янської віднесеності часу держа­ви Київська Русь. Чи була тоді “давньоруська”, “древнеруская” чи “древнерусская” народність, укра­їнські, російські чи білоруські етноси?

Справедливості ради, мусимо визнати: витвір ста­лінського часу “о единой древнерусской народности” російські академіки Б. Греков, Б. Рибаков, В. Мав- родін, В. Пашуто і майже всі без винятку інші істори­ки все таки уточнювали в тому сенсі, що, мовляв, та “народность” “не сформувалась остаточно” [18, с. 13]. Такий “науковий висновок”, звичайно ж, не вимагає доказу. Все перебувало в русі, у розвитку, еволю- ціонізувало від одного стану до іншого. Це стосуєть­ся не лише явища народності, а й усіх її складових атрибутів, наприклад мови, традиційних занять, матеріальної культури, вірувань, обрядовості, психі­ки та ін.

Етнокультурні процеси на етапі давньоруської державності 99

Однак зупинимось на вживанні самого терміна “народність” — наскільки він вдалий і обґрунтований. Зазначимо, що слово “народність”, властиве для укра­їнської, як і для російської та білоруської мов, за ра­дянського часу радше вживалось на означення націо­нальної віднесеності людей, тобто мало семантичний зміст слова “національність”, як у сучасній польській мові “naradowosc”.

Радянські академіки з огляду на потребу форму­вання категоріального апарату науки про народи, нації, національні відносини, почали використову­вати слово “народность”, на відміну від слова “нація” (від часу Леніна і Сталіна стало застосовуватись лише до народів, які у розвитку досягли соціально-еконо­мічної стадії капіталізму і, зрозуміло, соціалізму), на означення добуржуазних національних (етнічних) спільностей, але таких, які у своєму розвитку все ж піднялися вище племінної спільності, чи спільності союзу племен.

Видається, однак, що у другій половині XX ст., коли наука почала широко послуговуватись катего­ріями “етнос”, “етнікос”, “субетнос”, “суперетнос” та іншими, термін “народність” історіографічно ви­явився менш вдалим і змістовно менш чітким.

Враховуючи це, доцільніше подивитися на етніч­ний склад східнослов’янської або ж руської історич­ної спільності людей X—XIII ст. через призму зга­даних “етнічних” категорій.

Насамперед необхідно уточнити питання: чи весь східнослов’янський суперетнос до X ст. формувався на основі одних і тих самих попередніх етнічних субстратів? Етнічна історія відповідає на це майже однозначно. Основними етнічними субстратами ру­ських південного масиву від Подесення і Подніпров’я

100

Розділ 4

на сході та до Закарпаття на заході, від Прип’яті йдо Побужжя були слов’янська вітка антів іскіфо- сармати, що господарськи і культурно контактували між собою близько 1600 літ — від VI ст. до н. е. і до

4. ст. н. е., поки існували сарматські протодержавні структури, та в подальші століття, коли ті структури зазнали краху за наслідками гунської навали. Без­перечно, крім слов’яно-антського й ірано-сармат- ського елементів, у етнотворчих процесах на території сучасної України І тис. н. е. брали участь греки при­чорноморських колоній, дако-іллірійці липицької археологічної культури, гото-германці вельбарської археологічної культури, кочові племена і народи пів­дня України тюркської етнічної віднесеності та ін.

Відомий український письменник і публіцист націоналістичної орієнтації Ю. Липа у праці “При­значення України” називав більше десятка “первенів” і “домішок”, на основі яких, на його думку, сфор­мувалась “українська раса”, а з-поміж них: перший “первень” — трипільці, другий — елліни, третій — готи, також “домішки”: “кочівників”, кельтська, римська, фракійська, іранська, кавказька, норман­ська, “жидівська” та ін. [6, с. 105—125]. Писання Ю. Липи мають публіцистичний характер. Сучасна наука заперечує слов’янську етнічну віднесеність трипільців, хоча участь у формуванні руського ет­нічного елементу в південній зоні Київської Русі названих історико-етнічних спільностей була реаль­ною. Тут, на півдні, слов’янський елемент, як це, в принципі, переконливо доводить П. Толочко, най­перше об’єднувався під етнонімом русь [18, с. 86—98]. На особливі етнографічні риси подніпровських полян порівняно з іншими “племенами” звертав увагу автор “Повісті временних літ”. Тут раніше, ніж на північ­

Етнокультурні процеси на етапі давньоруської державності 101

но-східних землях давньоруської держави, поширив­ся поховальний обряд трупопокладення і навіть лазень, таких як біля Новгорода, не було. Писемні пам’ятки XI ст. київського походження несуть на собі багато слідів мови, які в українській мові дійшли до наших часів [18, с. 150—170].

Беручи це до уваги, вважаємо, що мають рацію ті вчені, у тому числі М. Грушевський, які наголошу­ють на особливому вирізненні в етнокультурному відношенні слов’янського населення території сучас­ної України на тлі всього східного слов’янства. При цьому залишається відкритим питання, чи “східні слов’яни” дійсно на певному історичному етапі роз­витку виступали як відносно одна історична істори- ко-культурна спільність, чи “східні слов’яни” — суто історіографічна конструкція, спільним у якій був лише географічний простір.

Що ж до “руських” північно-східних земель дер­жави Київської Русі, то основними субстратами їх­нього формування до IX ст. і пізніше були прийшлий слов’янський елемент, і місцевий угро-фінський. До недавнього часу не піддавалось сумніву південне походження слов’янського елементу, що брав участь в етногенезі “руських” північно-східної Русі. Мовляв, мігранти з півдня Русі рухались у верхів’я Волги &Оки, там “конвергувалися” з місцевим угро-фін- ським населенням, асимілювали його в мовному від­ношенні й робили руським.

В останні десятиріччя деякі російські вчені висуну­ли ідею про те, що прабатьківщиною слов’ян, які прийшли у північно-східні “руські” землі, були північ­ні території сучасних Польщі (Нижнє Повіслення) і північ Німеччини [13, с. 21—33]. В. Сєдов, наприклад, писав: у зв’язку зі зміною природного середовища,

102

Розділ 4

зумовленого у V ст. похолоданням на території пів­нічної Німеччини і Нижнього Повіслення, слов’яни, балти і германці, які там проживали, почали емігру­вати на схід. Найактивнішими з-поміж них були слов’яни. Вони проникали в райони пізнішого смолен­ського Подніпров’я, полоцького Подвіння, верхів’я Волги і Клязьми. Археологія це стверджує на основі “довгих псковських курганів, властивих для кривичів, і браслетоподібних скроневих кілець [13, с. 24—26]. Мігранти слов’янізували місцеві балтські та фінські племена. В такий спосіб на згаданих землях витво­рювався етнос, основними субстратами якого були слов’яни — вихідці V—VII ст. з південних прибал­тійських територій, і балти (летто-литовці) та фіни. Ці слов’яни у VII—VIII ст. з півночі рухалися на південь і досягали північного “українського” Ліво­бережного Подніпров’я і в свою чергу спричинялися до трансформації волинцевської археологічної куль­тури у Роменську. Південне ж “руське слов’янство”, за В. Сєдовим, формувалось з числа подунайських слов’ян і місцевого іншоетнічного (сарматського, дако-фракійського, готського) елементу. Вчений на­водить численні атрибути матеріальної культури, властиві для слов’ян Подунав’я. Він також, як уже згадувалося, слов’янською міграцією з Подунав’я пояснює фольклорні образи Дунаю у східнослов’ян­ському фольклорі [13, с. 28—ЗО].

Якщо ця версія відомого авторитета російської археології та науки етногенезу слов’ян не є помил­ковою, то вона аж дуже сильно наголошує на відмін­ностях в етногенезі росіян і українців. У будь-якому випадку її нелегко прийняти без застережень, бо вона руйнує класичний історіографічний стереотип фор­мування давніх росіян зі слов’янських мігрантів

1

Етнокультурні процеси на етапі давньоруської державності 103

з території сучасної України і місцевого балтського та фінського елементу, що проживав на території сучасної європейської Росії.

Звичайно, археологія, що вивчає матеріальну культуру часу давньоруської державності, майже однозначно наголошує на тотожності пам’яток куль­тури, які витворювались і якими користувалися в середовищі панівної верхівки, зокрема численних пагонів династії Рюриковичів та їхнього оточення: палаців і оборонних фортець, кухонного начиння і столових приборів, парчевих і шовкових одеж, за­хисних обладунків і зброї, атрибутів церковних потреб, оформлення інтер’єру палат і навіть дитячих іграшок у князівських родинах Звенигорода, що біля сучасного Львова, та російського Новгорода, Галича “українського” і Галича “російського”, Володимира на Волині й Володимира на Клязьмі. Дуже перекон­ливо це ілюструють пам’ятки матеріальної культури, виявлені при розкопках згаданого Звенигорода [12, с. 19—26]. Тут, окрім іншого, знайдено числен­ні берестові грамоти, що раніше розглядалися лише як атрибут культури Північної Русі.

Що ж стосується матеріальної культури, якою послуговувалась широка народна маса, то вона вже і у давньоруські часи була виразно відмінною. Літо­писець “Повісті временних літ” розповів легенду про те, як апостол Андрій біля Новгорода “бачив бані дерев’яні”; це було “дивне” не лише для апостола, а й, очевидно, для самого літописця [7, с. З—4]. Архео­логи стверджують, що похоронний обряд трупопо- кладення в Південній Русі утвердився на 100—200 ро­ків раніше, ніж у Північній. Той самий літописець, як відомо, дуже образно описував відмінні звичаєві й обрядові явища у племені полян та в інших, зокрема