Розділ 7

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII СТ. І її ВПЛИВ НА ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ЛІВОБЕРЕЖЖЯ ТА ПРАВОБЕРЕЖЖЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII-XVIII СТ.

1. Соціальні та національні причини, зміст і цілі визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Практично всі українські історики, давні та су­часні, вважають, що вибух повстання під проводом Богдана Хмельницького був зумовлений глибокими соціальними причинами, гострими протиріччями у сфері конфесійних і національних стосунків. Поль­ський національний гніт ставав особливо нестерпним після придушення козацько-селянських повстань 1620—1630 pp. Нові пожалування короля польським магнатам і шляхті призвели до появи в Україні вели­кої кількості етнічно польських панів. Королівський привілей — і новий пан. Наведемо кілька типових

172

Розділ 7

прикладів, як це відбувалося. Король Сигізмунд III 6 лютого 1632 р. дарував “урожоному панові Філо- нові-Петрові Міровицькому, писареві своєму скарбо­вому” у Варшаві, два нібито пустих городища — Глинське та Більське, “вище Полтави над річкою Ворсклою та Сковобору за річкою Псьол в Україні, в Київському воєводстві, що лежала”. До цього варшавський господар України додавав, що назва­ному шляхетному Петрові Міровицькому “вільно буде всі ґрунти, поля, луки, сіножаті, що в тих грани­цях знаходяться, заселяти: і села, і фільварки, і при­сілки підданими. І всілякі пожитки, які можуть бути ним придумані, за винятком виробництва селітри товарів, на що потрібно королівський дозвіл, вільно йому буде як із своїх власних на основі дідичного права, з його потомками на вічні часи користуватися (nabywac) давати, дарувати, міняти і всілякі доходи за своїм вподобанням з них брати” [1, с. 121—122].

У багатьох випадках у спадкове володіння поля- ків-панів потрапляли цілі староства, нові володільці яких уже своїм правом віддавали в оренду села та міста. Наприклад, у червні 1638 р. чернігівський і брацлавський воєвода М. Калиновський як дідич віддав на три роки в оренду данцінгського купця Я. Деменця “цілком і повністю місто Умань, місто Іванку, місто Маньківку, і місто Буки... також мі­стечко Мошурів із замками, дворами і фільварками, що там були, з усіма правами володіння і власності, користування доходами, пожитками... пасіками і став­ками, млинами, підданими, з усім майном, що є в тих добрах” [1, с. 230—231].

Права новоявленого польського панства впрова­джувалися й охоронялися найжорстокішими мето­дами навіть за мірками того часу. Гетьман коронний С. Конєцпольський у серпні 1637 p., вимагаючи по­

Національно-визвольна війна українського народу

173

лонення і доставки до нього повстанців, додавав: “А якби ваша милість не могла їх захопити, то по­трібно їх на жінках і дітях карати, і доми їх вщент знищити, бо краще є, щоб на тому місці росла кро­пива, аніж би там розмножувалися вороги його ко­ролівської милості та Речі Посполитої” [1, с. 17].

Посилення соціального гніту панщизняно понево­леного українського селянства, що стало особливо відчутним у роки так званого золотого спокою, і до чого чи не найбільшою мірою спричинилися саме польські пани, творило епіцентр причин соціального вибуху в Україні.

Водночас не менш вразливим виявилось протиріч­чя між природою польської (у тому числі полонізо­ваної) панівної феодальної верстви, що виступала основою владних структур, і соціально-економічною природою козацького стану та створених ним полі­тичних протоструктур державного ладу. Хоч перед 1648 р. було зареєстровано всього 6 тис. козаків, козацтво все-таки вже утвердило своє становище як політично елітної верстви українського народу й еко­номічно як верстви вільних виробників.

У суспільно-політичному житті ця верства про­тистояла польській магнатерії та шляхті, по-перше, як така, що не підлягала економічній експлуатації тієї магнатерії, а отже, звужувала можливості ма­теріальної наживи останньої. По-друге, українське козацтво до 1648 р. ще не відірвалося від українських соціальних низів, постійно рекрутувалося з них і че­рез це залишалося органічною структурою саме українського суспільства, його організованою зброй­ною силою та захисником. Через спільність право­славної релігії козацтва і селянських низів, мови і народної культури існував спільний національний

174

Розділ 7

інтерес усього українського народу. По-третє, поко- зачення українців відкривало собою небезпечний для існуючих порядків шлях до соціального визволення селянства, що становило основу панщизняно залеж­ного населення.

З цих причин соціальна напруга постійно штов­хала козацтво до чисельного зростання, до боротьби за зміцнення свого військово-політичного становища в Речі Посполитій. Одночасно польські магнати і шлях­та могли бути безпечними стосовно свого панівного становища за умови винищення козацтва. Практич­но це виливалось у наступ польської магнатсько- шляхетської верхівки на соціальне, політичне та правове становище козацтва, яке в свою чергу було найпідготовленішим до збройного опору, що вилив­ся у козацьке повстання. З огляду на чисельні при­чини, повстання швидко перетворилося у револю­ційну бурю, яка втягнула в себе найширші селянські маси і переросла у національно-визвольну війну. Про 1648 р. М. Грушевський писав: “Нарід піднімався, грабив польські маєтки... побивав панів і жидів, захопляв панські ґрунти й заводив між собою коза­цький лад” [2, с. 300]. Видатний історик тут повто­рив Самовидця, який зазначав: “...Так усе, що живо, піднялося в козацтво, але заледве знайшов в якому селі такого чоловіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска ити, а ежели сам не здужая, то слугу па­рубка послал, а иніе, кілько їх било, всі шли з дво­ра, тилко одного зоставали... же намет, де в городах били, і права магдебурскіе — и присяглие бургоми- строве, и райци свои уряди покидали, и бороди го­лили, и до того войска шли” [6, с. 57].

І насправді, покозачення селянської маси було лавиноподібним. За дослідженням Тадеуша Васи-

Національно-визвольна війна українського народу

175

левського, вже під Збаражем влітку 1649 р. у Б. Хмель­ницького налічувалося 150 тис. союзного козачого і татарського війська без черні [15, с. 102], причому татарська орда числила лише 10 тис. Можна вважа­ти, що до Зборова Б. Хмельницький розглядав як позитивний фактор зміцнення власної військової сили покозачення черні.

Однак після того, як у гетьмана відпала потреба у рекрутуванні організованої військової сили за ра­хунок черні, він став виступати проти виходу селян

із панщизняної залежності та проти їх покозачення.

За головну мету повстання, що переросло у націо­нально-визвольну війну, козацький вождь уважав не звільнення селянства від панщини, а виборення політичних прав козацтва в Україні як привілейо­ваної соціально-військової верстви. Кінцево така мета могла бути реалізована у створенні Козацької держа­ви. У практичній політиці й діяльності Б. Хмель­ницького в ході визвольної боротьби зважувались різноманітні форми такої держави, що їх можна було б реально досягти:

• Козацької держави нарівні з Польською коро­ною і Великим князівством Литовським у складі Речі Посполитої;

• незалежної Козацької держави на просторі від Случа на Заході та Сівера на Північному Сході;

• Козацької держави під патронатом російського монарха;

• Козацької держави під патронатом турецького султана, шведського короля або інших монархів і под.

Тобто, національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. за політичними цілями не

176

Розділ 7

виходила поза часові межі своєї епохи, яка ще не перекреслювала таких цінностей, як особа монарха, становий характер держави (в Україні — з елітною козацькою верствою на чолі), феодальні форми за­лежності між соціальними верствами: землевласни- ками-панами і панщизняно залежними від них се­лянами, соціально-політичним партнерством між шляхтою і козаками; між козацькою державою і міським ремісничо-торговельним населенням; між політичними елітними верствами (козацтвом, шлях­тою і духовенством).

Уже після Зборівського миру численні універсали В. Хмельницького стверджували саме такий зміст цілей національно-визвольної війни, яку чимало істориків з багатьма підставами для того називають революцією, але такою революцією, яка мало підня­лася вище цінностей і цілей своєї епохи.

Після Зборова Б. Хмельницький робив усе для того, щоб посполиті селяни “залишалися у послуху у своїх панов”. Він в універсалі від 3(13) березня 1650 р. про “послушенства” міщан с. Кишенці панові Ілляшу Пекулицькому писав, наприклад: “...Если бы какие своевольники, разрушаючи покой пана свого и слугу посланого от него не хотіли слушати и сему листу нашему сопротивлялися, таких мы позволяем жестоко казнить как бунтовников и непо- слушников” [3, с. 155].

Подібні накази містили також інші гетьманові універсали [7, с. 13—14].

Вибороти ту чи іншу форму Козацької держави в союзі з Польським королівством Б. Хмельницько­му самостійно українськими силами не вдалося. Тоді він звернув свою увагу на Москву. Спочатку його зв’язки з Москвою використовувалися як засіб

Національно-визвольна війна українського народу

177

лавірування у політиці стосовно Польщі. З часом гетьман наважився на заміну суверена Козацької держави з короля Польського на царя Московського. Тоді так само основною ціллю і далі була Козацька держава, соціально-політичні привілеї стану козаків. За березневими статтями 1654 р. з московським урядом, на вимогу українського гетьмана чисельність реєстрових козаків держави Запорозька Січ мала становити 60 тис. осіб. Гетьман виявляв особливу турботу про те, щоби при переході у васальну залеж­ність Козацької держави від Московської держави остання гарантувала її суверенітет, козацькі віль­ності, внутрішню самобутність України, “как из веков бывало”. У сформульованих 17(27) лютого 1654 р. до Олексія Михайловича проханнях Б. Хмель­ницького перший пункт стосувався козацьких воль­ностей, щоби “царское величество” їх поважало аж до того, “где три человека козаков, тогда два одного должны судити”, щоб поважались права української шляхти і її земські та гродські суди, щоб у містах урядники “из наших людей обраны были”, “чтоб Войско Запорожское само себе гетьмана обирали” [3, с. 323—325].

Дуже обтяжливим моментом у позиції Б. Хмель­ницького в переговорах з Польщею та Росією впро­довж усього часу виступала фінансова залежність козацької адміністрації. Збереглися відомості, що Козацька держава чеканила свої гроші, але реальної монети тієї держави не виявлено. Фінанси Козацької держави формувалися за рахунок виплат суверенами на реєстрове козацтво, за рахунок здобутих цінностей

і коштів у ході війни, царських пожалувань та за інші принагідні обставини і дії. Вже задовго до ви­знання власної залежності від московського царя

178

Розділ 7

гетьман “низко челом бил” до царя, аби той “жало­ванье великое царское прислал”. Залишились доку­менти про такі гетьманські прохання “милостивого царського жалованья” вже від квітня 1649 р. Були вони у березні 1651 p., вересні 1652 p., листопаді того ж року, в багатьох листах 1653 р. та ін. Об’єк­тивно цим самим український гетьман ніби на­прошувався у царя взяти його в свою залежність [З, с. 115, 150, 214—215, 260, 273, 277—288, 311— 314]. Такою була історична реальність.

Завершимо розглянуту тему тезою про те, який характер мали Переяславські угоди. Чи вони озна­чали звичайний союз двох держав, як пишуть декотрі сучасні публіцисти, чи конфедерацію, чи входження України до складу Росії на правах автономії, чи приєднання України до Росії (возз’єднання, об’єд­нання і под.).

На нашу думку, до відносин України з Росією після Переяслава слід застосовувати тогочасну тер­мінологію, розглядати Переяславські угоди як такі, що визначали васальну залежність Війська Запорозь­кого від російського царя як сюзерена. Однак при цьому важливо знати, що, згідно з тодішніми між­народними нормами, васали користувалися всіма тими правами, які випливали з угод, котрі визнача­ли васальну залежність аж до “права на непокору” у випадку, коли сюзерен порушить підписані угоди.