Історичні випробування української нації у міжвоєнні роки

279

було записано “гуцанами” (гуцулами), багато — ру­мунами, що не дає змоги вивести чисельність україн­ців на цій українській етнічній території. Все насе­лення історичної Буковини у 1930 р. налічувало 805 тис. осіб.

На українському Закарпатті, за переписом 1930 p., проживало 858,7 тис. осіб, у тому числі українців — 528 тис. (61,6 %), угорців — 124,6 тис. (14,5 %), єв­реїв — 99,6 тис. (11,6 % ), чехів і словаків — 64,5 тис. (7,5%), інших національностей — 42 тис. (4,8 %). На всій західноукраїнській етнічній території в 1930—

1930. pp. проживало 10 649,6 тис. осіб, з них 6 584,8 тис. українців (61,8%), 2254,2 тис. поляків (21,2%),

8. тис. євреїв (10,4 %), 219,3 тис. румунів (2,1 % ), 133,4 тис. німців (1,2 %), 124,6 тис. угорців (1,2 %),

3. тис. (0,9 %) чехів і словаків, 126,2 тис. (1,2 %) інших національностей (за підрахунками В. Огонов- ського) [11, с. 412].

2. Трагічний вплив колективізації сільського господарства срср і голоду 1932—1933 pp. На народонаселення України

Курс на “будівництво” системи командного со­ціалізму, взятий сталінським керівництвом СРСР, до основ зруйнував природний розвиток суспільства, його економічне та громадсько-політичне життя, традиції, що завдало неймовірних страждань наро­дам, більшості простих людей. Епіцентром усіх зло­чинів і джерелом народних мук була насильницьки

280

Розділ 12

проведена колективізація села, в тому числі україн­ського. Під приводом маячних переваг колективно­го господарювання над індивідуальним за надзви­чайно низької продуктивності пращ, що в кожному окремому селянському господарстві компенсувалося знанням народної агротехніки і матеріальним інте­ресом, організатори колективізації позбавили селян правового захисту, вдавались до беззаконних засобів спочатку економічного, а потім й адміністративного тиску і репресій.

Насильно колективізоване українське село стало беззахисним перед будь-яким пограбуванням держа­вою. Порушення звичної для тодішнього рівня про­дуктивності праці, технології сільськогосподарсько­го виробництва призвело до різкого падіння врожай­ності, загибелі продуктивної худоби.

У 1931 р. навіть у районах зернового господарства в Україні, Нижній Волзі, Північному Кавказі вро­жайність становила всього 6,7—7,0 ц/га. У 1932— 1934 рр. вона утримувалася на рівні 6,7 ц, 1935 р. досягла 7,3 ц, у 1936 р. знову знизилася, і лише 1937 р., за офіційними даними, досягла 9,3 ц [2, с. 327]. У 1932 р. кожна колгоспна сім’я (4—5 осіб) у середньому одержала 585 кг зерна [2, с. 328]. За тодішньої структури селянського харчування така кількість зерна лише на 78 % відповідала мінімаль­ним потребам у хлібі. Однак коли сім’я складалася з п’яти осіб, то ці потреби забезпечувалися вже лише на 71 %, а в сім’ї з шести осіб — на 59 % і под. Тоб­то, вже самі по собі економічні можливості, створені штучним колгоспним ладом, запрограмували голод.

Однак справа стала ще трагічнішою з огляду на закомплексованість курсу на “будівництво соціаліз­му”, в якому інтереси так званих соціалістичних

Історичні випробування української нації у міжвоєнні роки

281

принципів повністю нехтували інтересами україн­ського народу і кожної окремої людини. Спокійне споглядання центру на голод 1932—1933 рр., при­ховування справжнього становища речей від світової громадськості, яка все ж намагалася реагувати на спорадичні відомості, дає підстави ототожнювати дії сталінського керівництва з політикою геноциду про­ти українського народу.

Колективізація знищила віковий селянський до­свід народної агротехніки, домашнього тваринни­цтва, а, головне, вона відчужила селянина від землі, один раз насильно експропріювавши його як “кур­куля”, інший — психологічно через рабську дармо­ву працю. В широкому сенсі можна стверджувати, що колективізація нищила головного носія етнічності народу України.

За підрахунками американського дослідника С. Максудова, втрати населення України, зумовлені розкуркуленням, перевищували 100 тис. осіб. Однак найбільшими вони виявились від голоду. За даними того ж автора, 1927—1938 рр. в Україні повинно було б народитися 12 млн дітей. Перепис 1939 р. облікував 8 млн дітей віком до 12 років. Отже, 4 млн дітей померли або не народилися. Це переважно було спричинено голодом. Загалом втрати населення Укра­їни від голоду становили 4,6 млн. осіб, а з урахуван­ням ненароджених через зменшення народжень уроки голоду — понад 6 млн осіб [6, с. 8—10; 9, с. 122, 125—126].

Результати перепису населення 1939 р. підтвер­дили, що впродовж 12 років (перепис 1926 р. прово­дився у грудні, а 1939 р. — у січні) населення Укра­їнської РСР перебувало в стані трагічної стагнації. Загалом його кількість зросла з 29 018 тис. у 1926 р.

282

Розділ 12

до 29 534 тис. у 1939 p., або ж на 1,78 %. Практично весь його природний приріст поглинався голодом, репресіями, депортаціями і “добровільною” втечею з республіки.

Мізерним, усього на 81 тис. осіб (0,35%), був приріст в Україні кількості українців. Помітний позитивний баланс мали лише такі національності, як росіяни (приріст на 15,01 %), німці (15,19%), греки (40,74%). їх чисельність у 1939 р. досягла відповідно 3079 тис. (10,43 % населення України), 455 тис. (1,54 %), 152 тис. (0,51 %). Приріст росіян пояснюється тим, що більшість їх проживали у мі­стах, яких голод 1932—1933 рр. торкнувся значно меншою мірою. Що ж до німців і греків, то, очевид­но, стосовно них сталінське керівництво вело тоді особливу політику і подбало, щоби голод не захопив їх поселень. Чисельність в Україні євреїв, поляків, молдован, білорусів зменшилася, у тому числі поля­ків під впливом репресій і організованої депортації в Казахстан та інші східні райони.

Величезних втрат за період між переписами 1926 і 1939 рр. зазнало українське населення Радянського Союзу, що проживало за межами України. Загальна чисельність українців у СРСР зменшилася з 31195 тис. осіб до 28 111 тис., тобто на 3 млн 84 тис. осіб., а за межами республіки ще більше — на 3 млн 165 тис. осіб.

Радянські історики, етнографи, філософи, інші вчені знайшли цьому явищу те пояснення, що, мо­вляв, 1926 р. українці перебували “в етнічно пере­хідному стані” [4, с. 21], хоч наукового обґрунтуван­ня такого стану не може бути. Подібні пояснення цілком перегукувалися з концепціями польських асиміляторів 20—30-х років. Вони називали україн­

Історичні випробування української нації у міжвоєнні роки

283

ців Карпат, Полісся, Холмщини й інших районів “етнографічною масою”, яку слід перетворити на свідомий польський народ. Стосовно радянських “етнічно перехідних” українців, то з ними не лише в 30-х, а й у подальших роках справа вирішувалася однозначно. В час, коли всі сфери суспільного жит­тя від виробництва до сім’ї функціонували на основі професійних знань, освіти, культури, “перехідним” українцям просто не дали національної школи, га­зети, радіо, книги. Кожен їх крок на шляху до знань, починаючи від букваря, здійснювався лише на росій­ськомовній основі, зокрема так сталося майже пов­сюдно поза Україною з 1938 р., коли, до речі, в та­кому самому становищі перебували всі національні меншини, за винятком російської, в Україні, де були ліквідовані єврейські, польські й інші школи.

Однак не лише засобом школи забезпечувалось “злиття націй”. Попереду російської школи для укра­їнців Кубані, Воронежчини, Курщини, Кулундин- ського степу ішов ще державний перепис населення, який і 1939 р., і 1959 р., і надалі був орієнтований на запис українців поза Україною — росіянами. У зв’язку з цим трапилося передусім так, що з 3107 тис. українців Північно-Кавказького району в 1926 р., у 1959 р. на тій же території залишилося всього 170 тис. Фактично був списаний великий етнос. У про­міжках між згаданими переписами з 1635 тис. укра­їнців Бєлгородської, Воронезької та Курської областей залишилось усього 261 тис. У Кулундинському степу Алтайського краю частка українців зменшилася з 75 до 25 % та ін.

Цей процес глибоко ранив свідомість українсько­го народу: українець ще пам’ятав своє походження, але йому стало соромно признаватися до України,

284

Розділ 12

бо забув її мову і культуру. Розпачливим криком віддає від кожної відповіді, наведеної у книжці про російсько-українське етнічне порубіжжя москов­ським етнографом JI. Чижиковою. “Ми не росіяни і не українці, ми перевертні”, — ось головний рефрен всіх відповідей. “Тепер всі називають себе росіянами, і я вважаю себе росіянином, народився в Курській губернії, через 15 км хутір Козачок Харківської об­ласті, там українці. Точніше, ми — перевертні, не знаємо добре ні російської, ні української мови” (А. Безродний, с. Березівка). “В офіційних докумен­тах ми давно пишемось росіянами, але правильніше, ми — хохли, перевертні. Поряд хутір Лукашівка Сумської області, там — українці. Я можу читати українські книги, але легше мені читати російською мовою. Пісні співають у нас і російські, і українські. Говір мішаний” (Ф. Головко, с. Козинка). “Ми пи­шемось росіянами, а 15 км звідси — м. Волочанськ, там українці. Ми росіяни, тільки хохли, перевертні” (Я. Безбенко, с. Архангельське). Нема українських шкіл навіть утих селах, де люди, незважаючи на все, продовжують себе називати українцями, як, наприклад, у с. Сергіївна Подгоренського району. “Ми тут всі за паспортом числимось українцями. У школі в нас навчання російською мовою, а через це нам читати російські книжки легше, ніж україн­ські. Але в побуті говір український, “хохлацький” і в молодих, і в старих. Дуже люблять в селі україн­ські пісні, великою любов’ю користуються також п’єси українською мовою, через це ми їх спеціально розучуємо” (А. Литвинов).

Л. Чижикова узагальнює, що серед таких пере- вертнів-росіян “достатньо стійко тримається укра­їнський говір, хоч він піддався сильному впливові

Історичні випробування української нації у міжвоєнні роки

285

російської мови, зберігаються українські прізвища, побутують українські пісні, елементи української культурної специфіки яскраво виявляються в ін­тер’єрі сучасного житла, його термінології, в їжі, у весільних обрядах і деяких інших рисах побуту” [12, с. 49—55].

Ці об’єктивні й чесні спостереження російської вченої-дослідниці, на жаль, не узгоджуються з її позитивними оцінками російськомовної школи для українців Бєлгородської, Воронезької і Курської областей, “тенденції зближення” “груп населення українського походження” з переважаючим тут (у ме­жах усієї території областей, а не в районах розсе­лення колишніх українців) російським населенням, надання переваги українцями російськомовній школі (нібито хтось враховував їх думку), а також того, що російська мова широко використовується радян­ськими людьми як засіб міжнаціонального спілку­вання. Думаю, що це не відображає переконань вченої. Це лише данина догматичним поглядам, які на час написання згаданої книги ще не були перебо­рені.

Розвиток українського етносу в 20—30-х роках у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії, на щастя, не зазнав таких чисельних втрат, зумовлених уря­довими репресіями, штучними депортаціями чи го­лодом. Хоч, звичайно, західноукраїнське село мало також неврожайні роки, повені, голод, недоїдання; в місті й на селі великим було безробіття. В 1926 p., наприклад, у Радянській Україні збирали кошти для голодуючих селян Підкарпаття, що постраждали від повені.

Чисельні співвідношення національностей захід­ноукраїнських земель станом на 1930—1931 pp. ми