Українська колонізація Нижнього Подніпров’я

247

домства — 1900, селян у володінні —14 817, різночин­ських і козачих підсусідків — 2771, циган різного володіння — 118, всього чоловічої статі — 34 995 осіб. Аналогічні співвідношення у Переяславському повіті: козаків — 15 415, селян казенного відомства — 2677, селян у володінні — 13 484. Відповідні співвідно­шення землеробського населення (козаків, селян казенних, селян у володінні) були і в інших повітах: Лубенському — 15 717; 3258; 11 878; Миргород­ському — 15 941; 1093; 12 898; Хорольському — 13 217; 477; 17 903 та ін. [7, с. 202, 206, 210, 218—219, 225].

2. Етнокультурні риси українців за джерелами XVIII—XIX ст.

У XVIII—XIX ст. продовжували вдосконавлюва- тись національні риси народу. Незважаючи на втра­ту українцями своєї державності, посилення націо­нально-культурного гніту, занепад освіти, народ зберігав кращі духовні риси: чесність і честь, пра- целюбство і доброту, пісню і гумор, любов до вітчиз­ни і хоробрість, прагнення до порядку і краси.

Збереглися численні свідчення сучасників про побут і культуру українського народу XVIII—XIX ст. У 1785 р. в праці “Топографічний опис Харківського намісництва” зазначались хазяйновитість слобожан, взаємне довір’я між ними. “...Кладові комори, хліви для худоби й огорожа з пруття засвідчують, що вони будуються для захисту від повітряних змін і від звірів. Білі, чисті й світлі хати, сади, огороди підтверджують

248

Розділ 10

їх спосіб життя, відмінний від інших людей” [Цит. за: 8, с. 17].

Багато своєрідних рис національного характеру українців підмітив петербурзький філолог А. Пав- ловський, який у виданій ним 1818 р. “Граматиці малоросійського наріччя” писав: “...Декілька років живучи в Малій Росії, мав змогу спричинитися до національного характеру її жителів. Я найшов у них щось приємно меланхолічне, те, що їх відрізняє, можливо, від усіх інших жителів земної кулі. Вони мають природну уважність, гостроту, схильність до музики і нахил до співу. Хлібосольність і простота натури становлять їх суттєві властивості. У поступ­ках — прості; у справах справедливі, у розмові від­верті, хоча часто витончені й достатньо хитрі; у на­мірах принципові, люблять охайність і чистоту, працють тихо, але чітко. У пристрастях рідко про­стежується поміркованість. До наук схильні, здаєть­ся, від природи. Пісні їх майже завжди милі, ніж­ність і невинність їх (пісень) незрівняні” [Цит. за:

8. с. 20].

Багато спостерігачів зазначали соціальну дифе­ренціацію українського суспільства, але водночас — і органічний характер відносин між різними група­ми населення, відсутність його різкого поділу за культурним рівнем і культурою побуту. Це зауважу­вав згаданий автор “Топографічного опису Хар­ківського намісництва”. В описових творах кінця XVIII ст. фіксувалося значне поширення в побуті українських селян “великих” сімей з етнографічно­го погляду, тобто таких, у складі яких були подруж­ні пари горизонтальної родинної близькості: одружені брати і сестри зі своїми дітьми. Проте майже кож­ного разу зазначалось, що одружені сини з такої

Українська колонізація Нижнього Подніпров’я

249

“великої” сім’ї свідомо дбали про створення таких економічних умов життя, які б давали змогу виді­литися їм в окрему “малу” сім’ю та господарство.

Описові твори подають чимало історичної інфор­мації про освітній і культурний рівень українців.

Потяг українців до освіти зазначав Г. Квітка- Основ’яненко. В статті “Українці”, опублікованій 1841 р. у журналі “Современник”, він писав: “Посе­лянин намагається навчити дітей грамоті і потім уже вибирає промисел за вподобанням. Достатній обива­тель вважає за сором, коли із його синів нема гра­мотного, безумовно, у тих місцях, де є можливість навчання” [Цит. за: 8, с. 21].

Цікаво зазначити, що, наприклад, у 1845 р. із 338 злочинів з крадіжок і шахрайства у Харківській губернії жоден не був вчинений місцевим жителем [Цит. за: 8, с. 24].

Етнокультурну самобутність українців, зокрема їх відмінні етнокультурні ознаки порівняно з росія­нами і поляками, зауважували численні українські та російські автори XIX ст., у тому ж числі Я. Голо­вацький, М. Максимович, М. Костомаров та ін. Особливо детально виствітлив це питання М. Косто­маров у праці “Дві руські народності”.

А. Дмитрюков, який вивчав культуру і побут укра- їнсько-російського етнічного порубіжжя, звертав увагу на культурно-побутові відмінності в обох наро­дів: “Вдача, образ життя і звичаї у росіян і в малоро­сіян різні до дрібниць. Сама мелодія пісень, приказ­ки, прислів’я ...сохи, борони, молотьба у стодолі, посів хліба, зберігання його, форми одонків і рахунок снопів у стіжку, складання, покрій суконь і взуття, головні убори, форми возів, вуликів, вичинювання овечої шкури та ін. — все у росіян має свої особливості.

250

Розділ 10

Малоросіяни в хатах і у всьому люблять чистоту, схильні більше до скотарства і ремесел, ніж до хлі­боробства...” [Цит. за: 10, с. 48].

Поширена характеристика українського народу наведена в “Історичному та географічному описі Київського намісництва” за 1787 р. “Народ цієї краї­ни взагалі добросердечний, простий. Один погляд на його поступки спонукає до доведення цієї істини, благонастроєний. В цьому переконують численні приклади вправних у справах його людей, в науках і мистецтві. Простий же народ у властивих для ньо­го роботах повільний і безпечний, як з причини га­рячого і плодоносного клімату, так і від відсутності торговельних навиків, що привчають народ до про­ворності і вигідних обмінів. Терпеливий до край­ності... Народ цієї країни відмінно схильний до му­зики і до всіх мистецтв, більше вправляється в іко­нопису і іконостасній різьб’яній роботі. До наук має також велику схильність і настирливість... ті, хто навчається в Київській академії, в більшій частині будучи людьми найбіднішого стану, утримують себе і купують необхідне для навчання за подаяніє, яке раніше збирали, проходячи щорічно під час канікул Малу Росію” [7, с. 178—179].

Підсумовуючи зміст розділів про формування укра­їнської етнічної території, можна стверджувати, що етнічна територія українського народу, якою її за­стали революційні події 1917—1920 pp., фактично склалася уже до кінця XVIII ст. По всьому своєму краю від устя Дунаю через Буджак, вверх по Дніст­ру, через Буковину, Закарпаття і Карпатський хре­бет і далі на північ, західніше Бардіїва, Сянока, Перемишля, Любачіва, Грубешова, Холма і Дорого- чина, через прип’ятське Полісся, далі вверх по Дніп­

Українська колонізація Нижнього Подніпров’я

251

ру і на схід від Сожі, аж за притоку Десни р. Зноб, на південний схід у напрямку на Рильськ і далі че­рез українсько-російські слобідські простори нового заселення з поверненням на захід через Путивльський повіт (52,52 % українського населення за переписом 1897 p.), далі знову на схід через Суджанський повіт (українців 47,92 % ), на південь через Грайворонський (українців 58,88 %), знову на схід через Бєлгород­ський (78,60 % українців), Новооскольський (україн­ців 51,02 %), в тому числі Острогозький (українців 90,49 % ) і майже такою мірою Богучарський (укра­їнців 81,82 %), далі через Бірючанський (українців 70,17 %) і Павловський (українців 41,98 %) повіти, східніше Россоші й Кантемирівки вниз східніше 40 меридіану і до Таганрозької затоки Азовського моря.

Від 1792 p., коли Чорноморське козацьке військо було переселене на Кубань, на південь і південний схід від Дону, поза р. Кубань аж до Чорного моря сформувалася велика етнічно змішана українсько- російська територія, на якій українське населення від гирла Дону і до середньої Кубані становило біль­шість (між Єйськом, Ростовом, Тихорецьком, Красно­даром, так само в районі Краснодара і західніше на лівобережжі Кубані). Зауважуючи українське етно- демографічне переважання на Кубані й присутність українців за переписами населення 1897 і 1926 pp. на цій території у мільйонних числових показниках, не можна вважати, що українці появилися на Кубані лише завдяки переселенню туди кількох десятків тисяч козаків у 80-х роках XVIII ст. Переселені у ку­банські простори козаки з Нижнього Подніпров’я і Причорномор’я мусили застати місцеву українську етнічну масу, що проживала там давно.

252

Розділ 10

Від Таганрога і до гирла Дунаю південну межу укра­їнських земель омивали Азовське та Чорне моря.

Отже, з кінця XVIII ст. і аж до XX ст. українська етнічна територія істотно не змінювалась.

Водночас національний склад населення у вну­трішніх районах України впродовж кінця XVIII, у XIX ст, і на початку XX ст. продовжував змінюва­тися під впливом цілеспрямованої іншоетнічної ко­лонізації. На західноукраїнських землях збільшува­лася відносна частина польського населення, що в Східній Галичині 1910 p., за підрахунками поль­ського історика Тадеуша Домбковського, з віднесен­ням україномовних римських католиків до україн­ської національності, досягла 14,4 % [12, с. 28].

Частка ж римсько-католицького населення, яке польська офіційна наука вважала як польське, була ще вищою і становила в тому ж 1910 р. 27,15%, а у Львові — аж 50,05 %. В останній чверті XIX ст. відносно масовою була німецька і чеська сільсько­господарська колонізація на Волині, де на початку XX ст. налічувалося близько 100 тис. німецьких і понад 50 тис. чеських поселенців. Великим було зростання російського населення в районі Донбасу, промислового Подніпров’я, Причорномор’я і взагалі в містах України. Значний прошарок у містах і мі­стечках України, зокрема Правобережної, у Галичині й на Буковині, в Одесі становили євреї.

Зростання іншоетнічного елементу в Україні мало суперечливі наслідки. З одного боку, воно позитивно впливало на розвиток господарства, обмін професій­ним, культурним і науковим досвідом, з іншого ж, насамперед через те, що професійна структура неукра­їнських національностей була специфічно профільо­ваною (росіяни головно вливались у велику про­

Українська колонізація Нижнього Подніпров’я

253

мисловість, торгівлю, сферу управління, науку, ос­віту, церковну службу; євреї займалися ремеслом і торгівлею, лихварством, перевозами; німці і чехи захопили провідні позиції у сільськогосподарському товарному виробництві, особливо технічних культур та ін.), — це об’єктивно ставало перешкодою на шляху природного розвитку соціальної структури української етнічної нації, наперед зумовлювало її деформований характер. Очевидно, в цьому поляга­ла глибинна причина міжнаціональних суперечно­стей в Україні, реальної небезпеки переростання націоналістичної ідеології в ідеологію міжнаціональ­ної ворожнечі та ненависті.

254

Розділ 10

Список використаної літератури

1. Історія.українського козацтва. Нариси: У 2 т. — К., 2006. — Т. І.

2. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. — К., 1979. — Т. 2.

3. История городов и сел Украинской ССР. — К., 1977—1981. — Запорожская область. Днепропетров­ская область.

4. Кушнір В. Г. Народознавство Одещини. — О., 1998.

5. Мельник Л. Г. Міста України 1840 року // Укр. іст. журн. — 1989. — № 12.

6. Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине. —К., 1975.

7. Описи Київського намісництва 70—80-х років XVIII ст. — К., 1989.

8. Сумцов М. Ф. Слобожане: Іст.-етнограф, роз­відка. — X., 1918.

9. Торжество історичної справедливості. — JI., 1968.

10. Чижикова Л. Н. Русско-украинское пограни- чье: история и судьбы традиционно-бытовой культу­ры. — М., 1988.

11. Центральний державний архів вищих орга­нів влади й управління України м. Києва, ф. 1, оп. 2, спр.2318.

12. Dabkowski Т. C/krainski ruch narodowy w Galjcji Wschodniej w Latach 1912—1923. — Warszawa, 1985.

13. Serczyk W. Na dalekiej Ukrainie. — Krakow, 1984.

Українська колонізація Нижнього Подніпров’я

255

Контрольні запитання

1. До якого часу польський хроніст М. Вєльський відносив появу українських козаків?

2. Назвіть основні козацькі запорізькі Січі XVI—XVIII ст.

3. Яку місцевість на Запоріжжі козаки назива­ли Великим Лугом?

4. Як запорозькі козаки сприяли чумацькому промислу українців?

5. Назвіть великі поселення на Нижньому По­дніпров’ї, засновані запорозькими козаками у XVI—

18. ст.

6. Які адміністративні одиниці-паланки існу­вали на Запоріжжі у XVIII ст.?

7. Якими великими за кількістю утримуваної худоби були хутірно-степові господарства козацької старшини на Запоріжжі у XVIII ст.?

8. У чому полягав вплив російського державно- політичного просування у Північному Причорномор’ї на демографічне освоєння краю?

9. Яким було співвідношення української, росій­ської, волоської та інших національностей у демо­графічному освоєнні Півдня України у XVIII ст.?

10. Назвіть основні культурно-побутові риси українців, властиві для їх побуту в XVIII ст.