372

Розділ 16

поділів Польщі, за якими основний масив україн­ських земель, в тому числі більша частина Поділля і Волині, опинився під владою Росії. Західне Поділ­ля, частина південно-західної Волині, Підгір’я та Буковина стали здобутком Австрії. Політичні події 1772—1795 рр. слугували поштовхом до наповнення новим змістом етнотопонімів “Україна”, “Галичина”, “Волинь”, “Руська крайна”, “Буковина”, “Холмщи- на”, “Підляшшя” та ін. Насамперед терміни “Украї­на”, “українські землі” стали прийматися на озна­чення всіх українських земель у складі Росії, при­чому також у свідомості австрійських українців. Етнотопонім “Волинь” став локальною назвою тери­торії України. При цьому від Волині відійшла її історико-етнографічна частина з містами Бужеськ, Бел з, Сокаль, Броди та ін.

3. Інші українські історичні етноніми та політоніми

У складі Австрії було створено адміністративну одиницю — Королівство Галичини та Володимири (Konigsreich Galizien und Lodomerien), яка в прак­тиці громадсько-політичного життя отримала назву Галичина. З часом термін “Галичина” набув, значною мірою, і певних спільних етнографічних рис, зумо­влених затриманням на цій території Греко-като- лицької церкви, проживанням народу в умовах специфічної національно-державної політики Австрії, гострішим, ніж деінде в Україні, українсько-поль­ським протистоянням, основою якого були соціальні

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

373

протиріччя, зокрема у сфері земельної власності, відносним обмеженням етнокультурного простору “Королівства”. Ці фактори, однак, не привели до витворення єдиної локально-етнічної специфіки укра­їнської Галичини у складі Австрії. Сильнішими виявилися давніші етнографічні особливості субетно- топонімів Галичини: Гуцульщини, Лемківщини, Бойківщини, Підгір’я, Покуття, Західного Поділля, Волині та ін. Ці особливості й межі між згаданими районами, за винятком Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини, вивчені недостатньо.

Українські землі Північної Буковини та Закар­паття хоч і перебували у складі Австрії (з 1867 р. — Австро-Угорщини), але в політичному і культурному відношенні, особливо Закарпаття, були ізольованими від Галичини і зберігали мовно-діалектну, культур­но-релігійну і побутову специфіку, яка виразна і до­тепер.

Відмінності у назвах окремих українських земель, безсумнівно, відображали й етнічні особливості їх мешканців. Водночас, ці особливості в жодному ви­падку не перекреслювали єдності етнічної свідомості населення різних регіонів України, що яскраво ви­явилася в роки національно-визвольної війни укра­їнського народу середини XVII ст.

Богдан Хмельницький і його уряд вважали себе виразниками всього українського народу, як того, що проживав на подніпровській Україні, так і того, що замешкував західніше. В лютому 1649 р. на пе­реговорах з королівським посольством на чолі з Ада­мом Киселем Богдан Хмельницький заявив: “Виб’ю з ляцької неволі весь руський народ” [2, т. 2, с. 108]. При цьому він добре усвідомлював географічні межі розселення того народу: “За границю на війну не

374

Розділ 16

піду... Досить нам в Україні, і Поділлі, і Волині, тепер досить достатку в землі і князівстві своєму по Львів, Холм і Галич” [2, т. 2, с. 108]. Турбота за “руський народ”, що проживав поза тодішньою Укра­їною, виявляла себе у військовому союзі з татарами. В одному із записів “расспросных речей” Посоль­ського приказу збереглося свідчення: “...о руских де люд ех у гетмана учинен с ханом договор, что ему до Львова руских людей в полон не имать, а за Львовом де татаром вольно в полон имать всяких людей” [2, т. 3, с. 89—80].

Отже, поряд з виникненням ще в XII ст. етното- поніма “Україна” (Оукраина) наш народ, як і в часи Київської Русі, називав себе руським народом, руськи­ми, русинами. В історичних документах, починаючи з XVI ст., дуже часто використовувалась також са­моназва “русинці”. Її вживав І. Вишенський (“Убогие русинцы поклонитися не хотели”). Однак частіше він користувався терміном “русин” та й себе підпи­сував цим словом: “Іоанн русин, реченно Вишен- ский”.

Етноніми “руський”, “русин” як однозначні були власними для нашого народу аж до середини XIX ст., а в історичній пам’яті народу збереглися й досі. Тому дивно читати у В. Винниченка, коли він у “Відроджен­ні нації” так легко залишив слово “руський” лише для означення російського народу [1, с. 57, 58].

Дуже рано, а, власне, відомо, що в XIV ст., у за­стосуванні до території України почав вживатися також термін “Мала Русь”. Одну з грамот у 1335 р. галицько-волинський князь Юрій II підписав титу­лом: “Dux totius Russie Minoris” — “князь всієї Ма­лої Русі” [7, с. 111]. За 50 років до возз’єднання України з Росією термін “Малая Руссия” вживав

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

375

Іван Вишенський. Отже, думка про те, що цей термін ринайдений царським урядом для заміни назви “Укра­їна” не має підстав. Термін “Мала Русь”, можна ду­мати, почав вживатися на території первісного по­ходження слова “Русь” для протиставлення старої Русі тій новій Русі, що у XIV ст. географічно вже була значно більшою, Великою Руссю. Таку думку про послідовність виникнення цих термінів поділяв Д. Дорошенко. Щоправда, починаючи з XVIIст., а особливо від Петра І і Катерини II, термін “Малая Россия” справді почав набувати ніби доповнюваль- ного значення до імперського змісту терміна “Россия” на зразок “Новой России”, “Западной России” тощо. Заодно такого ж відтінку другорядності набули тер­міни “малороссиянин”, “малороссийское наречие”, “малороссийское плем’я”. Проте терміни “малоросси­янин”, “малорос” мали офіційно-директивне похо­дження, не йшли з глибини етнічної свідомості. Через це малоросами українці себе ніколи не називали.

В умовах XIX ст., коли все сильніше почала про­буджуватися політична свідомість українців, термі­ни “українець”, “малорос”, а в Галичині й на Закар­патті ще “русин” набули також політичного значен­ня. Як писав М. Грушевський, малоросами називали різних людей українського роду — з України і тих, котрим байдуже було і до України, і до українсько­го життя. “А українцями називано людей таких, що добро українського народу ставили метою свого жит­тя” [3, с. 111].

Цей неетнічний поділ нашого народу за політич­ною свідомістю і політичними симпатіями у Західній Україні застосовувався аж до 1939 р., у тому числі й у “науковій” літературі.

Відносно пізно утвердився етнонім “українець”. Теоретично він похідний від назви країни “Україна”

376

Розділ 16

і, отже, міг мати місце від того часу, відколи веде свій початок “Україна”. Але, як уже зазначалося, народ називав свою вітчизну Україною, а себе ру­ськими, русинами, русинцями. Таке ставлення до згаданих назв було властиве для художньої, суспіль­но-політичної і наукової літератури. Лише від по­чатку XIX ст. у суспільно-політичному і науковому вжитку почав пробивати дорогу етноприкметник “український”. Уже 1816—1820 рр. у Харкові вихо­див “Украинский вестник”, 1824—1825 pp. — “Укра­инский журнал”. На відміну від вісника він мав реакційний характер. У 30-х роках XIX ст. видава­лися “Украинский альманах” (1831 р.) та “Украин­ский сборник” (1838—1841 pp.). Проте у другій по­ловині XIX ст. цензура стала дратівливою до вжи­вання самого слова “український”. Хоча, очевидно, річ не лише в цензурі. Якщо етнотопонім “Україна” від віків сприймався народом як рідний, що відби­валося у народних думах, піснях, переказах і що з такою силою виявилось у поезії Т. Шевченка, то етнонім “українець” утвердився дуже пізно. Не ви­падково навіть у поезії Т. Шевченка він, здається, не трапляється. Лише у російськомовній поемі “Сле­пая” поет раз вжив словосполучення “с дубрав укра­инской земли”. На означення української приналеж­ності героїв поет використовує інші слова: “козаки” (“ще як були ми козаками”, “щоб москаль добром і лихом з козаком ділився”), “запорожці”, “хрещені люде”, “гайдамаки”, стосовно київських часів — та­кож “русичі” (“допировали хоробрі русичі той пир”). У вірші “Юродивий” поет поглянув на свій народ як на потомків давніх слов’янських племен: “Не сотні вас, а міліони полян, дулібів і древлян”. Невживан­ня Т. Шевченком народоназви “українець”, можли-

(рторичні етнотопоніми й етноніми українського народу

377

0. пояснюється також тим, що в поезії кожен образ конкретний і в ньому одночасно виступає і націо­нальний, і соціальний психологічний зміст героя. У поняттях “лях”, “москаль”, “німець”, “татарин”, “турок” та інші соціальна і національна сторони образу в сприйнятті українського читача суміщались, поняття ж “українець” жодного конкретного соціаль­ного навантаження не несло.

Особливий крок на шляху громадсько-політично­го утвердження етноніма “Україна” зробило Кирило- Мефодіївське товариство, що виробило програмний документ “Книга буття українського народу” і скла­ло відозву “До братів-українців”.

Етнонім “українець” в останній чверті XIX ст. почав дуже швидко утверджуватися, витісняючи, щоправда, не так швидко, етноніми “руський”, “ру­син”, “Русь”. Термін “українець”, “український” беззастережно використовував М. Драгоманов (“Укра­їнське письменство” (1866—1873 рр., “Третій лист Українця до редакції “Друга”). Тут він вжив слово “Українець” як свій псевдонім. Однак М. Драгоманов ще диференціював літературу українську і галицьку. Павло Грабовський написав вірш “До Русі-України”, але також і “До українців”. Новий етнонім взяла за псевдонім Леся Українка. М. Грушевський приступив до написання “Історії України-Руси”. Іван Франко і Михайло Павлик у 1890 р. заснували політичну “Русько-українську радикальну партію”. Іван Фран­ко, який, здавалось, молився на Русь і все “руське”, переносить і на Галичину назву “Україна” (“Чи се ж Україна, чи се край мій рідний...”).

На етапі національного відродження буржуазної доби, коли швидко зростала свідомість національ­ної самобутності та національних інтересів, для

13. Етнічна історія України

378

Розділ 16

українського народу стало необхідним і в назві чіт­кіше виділити себе з-поміж інших “руських” народів: російського та білоруського. Оскільки до цього часу віками існував національний етнотопонім “Україна”, це зробити було неважко. І це здійснили історики і громадсько-політичні діячі, письменники. З кінця

19. ст. назву “українських” приймають політичні партії підросійської України: Революційна україн­ська партія (РУП), Українська соціал-демократична революційна партія, Українська національно-демо­кратична партія та інші, а також багато газет. Від­булася не до кінця усвідомлена відмова від давнього етноніма “руський”, хоч у народній масовій свідо­мості він продовжував ще довго жити. На цьому спекулювали царський уряд. Він керувався ідеєю “единства русского народа”, галицькі москвофіли, що розглядали народ Галичини як “ветвь великого русского народа от Карпат до Камчатки”, і навіть польський уряд, коли до переписних анкет 1931 р. впроваджував на визначення мови населення Захід­ної України дві графи: “українська мова” і “руська мова”.

Прийняття українським народом нової народо- назви від назви країни проживання спокушає деяких ідеологів заперечувати право українців нарівні з ро­сіянами і білорусами на історичну та культурну спадщину Київської Русі, як це, наприклад, нама­галися робити в минулому М. Погодін, В. Ключев- ський та інші, а в наш час хочуть знову робити так звані ідеологи “общерусизму”.

Терміни “руський”, “русин”, “русак”, “українець”, “малорус” у різні часи чи в різних соціальних сферах були такими, що наголошували на приналежності до всього українського народу як єдиного.

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

379

Разом з наведеними етнонімами у різні часи чи на різних територіях України існувало чимало ло­кальних етнонімів. Останні найчастіше були поши­рені на окремі етнографічні райони: Слобожанщину, Полтавщину, Поділля, Полісся, Волинь, Гуцульщи- ну, Покуття, Бойківщину, Лемківщину, низинне Закарпаття, Холмщину, Буковину й інші, відповід­но маючи назви слобожани, полтавчани, подоляни, поліщуки, волиняни, гуцули, покутяни, бойки, лем­ки, руснаки, холмчани.

У низці випадків географічне поширення цих субетнонімів чітко окреслене. Це стосується насам­перед гірських етнографічних груп, найкраще ви­вчених. Однак межі волинян, полтавчан чи подолян визначити важче хоч би вже тому, що вирізняють такі етнографічні поняття, як Волинське (західне) Полісся, що не чітко визначена західна межа етно­графічної Полтавщини, так само, як і західна межа Поділля. Слабо вивчене у науці етнографічне райо­нування низинної Галичини поза Поділлям. Іван Сваричевський поділяв її населення на підгорян, які замешкують простір від передгір’я Карпат до Дністра, та заболотіїв, котрі проживають на лівому березі Дністра. У довоєнний час львівський етнограф Адам Фішер, окрім підгорян, виділяв ще такі етнографіч­ні підгрупи, як зваричі (район Печеніжина), долин­ці (біля Жаб’є), поляники (околиці Тлумача, Горо- денки, Обертина і Гвіздця), батюки (мешканці ко­лишніх Жовківського, Рава-Руського і Яворівського повітів), белжани (район Белза), бужани (у долині Бугу), в межах Бойківщини — тухольці (у районі сілТухля, Тухолька). Безперечно, уважне етногра­фічне вивчення України, в тому числі її західного регіону, може послужити для глибшого розуміння історії міжетнічних контактів у давнину, проблеми