Розділ 9

ФОРМУВАННЯ ПІВНІЧНОЇ ТА СХІДНОЇ МЕЖІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНІЧНОЇ ТЕРИТОРІЇ

1. Вплив політичних чинників XX ст. На українсько-білоруську етнічну межу

Майже однакові природно-географічні умови про­живання людей на поліській межі українсько-біло- руського демографічного, промислово-господарсько­го та культурно-побутового контактування стали причиною того, що етнокультурні риси українців і білорусів Полісся дуже згладжені. Тут традиції землеробства, скотарства, мисливства, рибальства, житла, одягу, громадських зв’язків і життя майже не виступають як етнодиференційні між українцями і білорусами, або ж вони малопомітні.

Найголовніший етнодиференціюючий чинник — це мова. Однак і для неї в зоні етнічного контакту­вання властивими були і, напевне, дотепер є своєрід­ні перехідні діалекти. Польський дослідник міжвоєнно­го періоду Станіслав Двораковський з цього приводу стверджував, що “діалекти поліські в первооснові не

218

Розділ 9

є ані білоруськими, ані українськими, а мають спіль­ні риси, однакові з білоруською мовою, як і з укра­їнською” [11, с. 227]. Він зазначав: “...Зміни, які виникли на основі старих поліських діалектів чи то під впливом української мови, чи білоруської, укра­їнські та білоруські діалектологи прийняли за осно­ву при визначенні поліських діалектів у національ­них категоріях (як “українських” чи “білоруських”). Він також писав, що між субетнічними поліськими групами населення “дуже сильне почуття взаємної відрубності” на противагу волинським сублокальним підгрупам, які “вирізняються згуртованістю (від­сутністю поділу на численні ізольовані локальні підгрупи), розлеглістю навколишніх контактів” [11, с. 228, 230].

Думку про переплетення в діалектах українсько- білоруської мовної межі фактично повторили 1988 р. автори українсько-білоруської колективної моногра­фії “Полісся. Матеріальна культура”. На їх думку, “західнополіські говори на території Білорусі та за- хіднополіська група говорів північного наріччя Укра­їни становлять собою одну цілісну споріднену єдність говорів (можливо, в рангу діалекту) сучасного укра­їнсько-білоруського мовного пограниччя”. Автори також зазначали, що помітної межі між групами говорів на пограниччі України та Білорусі не існує, тобто на ареалі тих говорів ніби не існує чіткої межі між українською і білоруською мовами [5, с. 63].

Нам видається, що подібні висновки не точні й зроб­лені, радше, з метою ствердження справедливості сучасного українсько-білоруського державного кордо­ну, визначеного у 1939 р.

З висновками про невиразність етнічної межі на Поліссі не узгоджуються матеріали описових творів

Формування північної та східної межі української території

219

другої половини XIX ст. Та й особисті (щоправда, принагідні) авторські спостереження за мовою у сіль­ській місцевості районів Берестя, Кобрина, Малори- ти не підтверджують такої думки.

Автор праці описового жанру “Гродненськая гу­бернія”, ймовірно, офіцер Генерального штабу росій­ської армії П. Бобровський, у 1863 р. писав: “На підставі даних, отриманих нами через парафіяльних священиків, пошукань Шафарика, Ярошевича, ін­ших добровільних письменників, провівши лінію по р. Нарві і по р. Ясельді до кордону Гродненської губернії, поділимо губернію (Гродненську) на дві, майже рівні частини: в північній живуть чорноруси, що говорять з незначними змінами білоруською говіркою; в південній — в повітах Пружанському, Кобринському, Брестському та Більському мешкають нащадки древлян та бужан, які говорять малоросій­ською мовою в говірках пінській та волинській” [Цит. за: 6, с. 208—209].

Волинську говірку української мови констатував у жителів Пінського повіту відомий російський ет­нограф Дмитро Зеленін. Дослідник говірок південної Росії К. Михальчук у 1872 р. конкретизував поши­рення української мови в районі Західного Полісся у такий спосіб: “Область, що охоплює населення, яке говорить малоросійською мовою... охоплює весь Кобринський, Брестський, майже весь Пружанський, Південний Кут Слонімського, частину Більського та південну смугу Білостоцького Гродненської губернії, Пінський та частину Мозирського Мінської губернії” [6, с. 209].

Дуже переконливі статистичні матеріали на ко­ристь поширення у зазначених повітах української мови наводив військовий статистик О. Ріттіх у праці

220

Розділ 9

“Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России” (С. Пб., 1875). Так, серед призовників Брестського повіту українців було 85,5%, Бобринського — 90,2%, Пружанського — 86,5 %, Пінського — 81,6 %, Мо- зирського — 10,6 %. Те ж засвідчували і матеріали перепису населення 1897 р. [6, с. 209].

Питання про етнічну віднесеність корінного насе­лення Західного Полісся дискутується і в сучасній білоруській науковій літературі. Його, наприклад, розглядає П. Терешкович у монографії 2004 р. [8, с. 85—90]. Автор наводить дані про етнічний склад Західного Полісся за матеріалами етнографічних атласів, складених дослідниками другої половини

17. ст., згідно з якими у Брестському повіті на укра­їнців припадало 51,35 %, Кобринському — 69,59 %. При цьому зазначається, що національна свідомість населення зони була низькою. Однак автор доходить висновку: “3 лінгвістичного й етнографічного по­гляду, цей регіон не був тотожним ні українському, ні білоруському етносу, хоч до першого він, безсум­нівно, ближче, чим до другого” [8, с. 90].

Можна, отже, вважати, що приблизно вся сучасна Брестська область Білорусі наприкінці XIX ст. мала значну українську перевагу серед населення. Зви­чайно, національна самосвідомість населення назва­ної частини Західного Полісся не була високою. Це використовували органи польської влади міжвоєн­ного періоду, які все робили для того, щоб навіть не називати національної приналежності української етнічної маси краю. Коли відбувався державний перепис населення 1931 p., то більшість жителів Поліського воєводства з центром у Бресті мову запи­сували не як українську, польську чи білоруську,

Формування північної' та східної межі української території

221

а як “тутейшу”. У 1931 р. таких носіїв “тутейшої” мови у воєводстві виявилося аж 700 тис., україн­ської — лише 54 тис. Оскільки і в українців, і в бі­лорусів воєводства була одна і та сама православна релігія, а національність не фіксувалася переписом, матеріали перепису 1931 р. не давали належних свідчень для ідентифікації національної віднесеності поліщуків.

Цим моментом скористалася 1939 р. радянська влада, коли вирішувала питання про державне адмі­ністративне віднесення Брестської області або до Української РСР, або до Білоруської РСР нібито на основі “наукової” консультації Володимира Пічети, тодішнього радянського академіка, уродженця укра­їнської Полтави, тодішнього ректора Білоруського університету, про те, що в історичні часи “Берестей­ське Полісся перебувало у більших зв’язках з біло­руськими землями, аніж з українськими”. Мовляв, після Люблінської унії 1569 р. воно ввійшло до скла­ду Великого князівства Литовського, як і вся Біло­русь, а не до Польської корони, як уся Україна. Так само після поділів Польщі наприкінці XVIII ст. бере­стейське Полісся у складі Гродненської губернії піз­ніше було підпорядковане Вільнюському генерал-гу­бернаторові, а не Київському, як Волинська губернія. Активним борцем за віднесення території Поліського воєводства до Білоруської РСР виявився також пер­ший секретар ЦК Компартії Білоруської РСР Пан­телеймон Пономаренко, уродженець Кубані.

Український партійний керівник Микита Хрущов пропонував у 1939 р. віднести територію польського Поліського воєводства до Української РСР.

Кремлівське керівництво на чолі зі Сталіним ке­рувалося не стільки доводами Пічети, Пономаренка

222

Розділ 9

чи Хрущова, скільки власними розрахунками. При­лучення території Поліського воєводства з центром у Бересті до Української РСР привело би до дальшо­го збільшення вагомості України у складі СРСР, яка і до того завдавала багато головного болю Кремлю, претендуючи на своє особливе становище у складі Союзу. Прилучення ж області до Білоруської РСР особливого значення для статусу цієї останньої у скла­ді Союзу не змінювало.

Однак головна небезпека для українського етносу Полісся полягала не в тому, що його відносили до складу “чужої” Білоруської РСР, а в тому, що його огульно скреслювали і називали білоруським.

За даними білоруського перепису населення 1999 p., у Брестській області обліковувалось усього 57111 укра­їнців, або 3,85 % населення. До білорусів були від­несені 85,02 %, до росіян — 8,67 %, до поляків —

1. 85%. Офіційно можна вважати, що “область” з поширенням “малороссийского наречия” (за пере­писом 1897 p., на 85—90 %) перестала бути такою.

У 1996 р. у Львові було видано “Словник Бере­стейщини”, складений громадським діячем, націо­нально свідомим українцем Білорусі В. Леонюком. Автор вмістив у ньому багатий інформативний ма­теріал про етнодемографію краю з найдавніших часів до сучасності, українських науковців і громадсько- політичних діячів Берестейщини Василя Андросюка, Григорія Андросюка, Олександра Будзиловича, до­слідників краю українців Мирона Кордубу, Якова Кухаренка, Федота Жилка, російських, польських та білоруських дослідників. Багаті за кількістю ста­тей і тематичні блоки про історичне краєзнавство, починаючи від археологічних культур і до наших днів, розвиток професійного мистецтва, архітектури,

Формування північної та східної межі української території

223

літератури, особливості церковного життя, розвиток освіти. Чимало статей уміщено про український на­ціональний визвольний рух, у тому числі про дії УПА та численні персоналії УПА й українського визвольного руху взагалі. Дещо написано про такі поліські мікроетнотопоніми, як “багнюки”, “бере- стюки”, “берестяни”, “волиняни”, “городчуки”, “коб- ринчуки”, “лабурі”, “литвини”, “пинчуки”, “поліщу­ки”, “полюхи”, “підпущанці”, “сакуни”.

Можна дійти висновку, що “Словник Берестейщи­ни” — об’єктивно написана книжка. Однак її у Біло­русі заборонено, вилучено з бібліотек. Білоруська влада Берестейщини практично скреслила українців [4, с. 5]. За даними останнього радянського перепи­су населення 1989 p., їх там було зафіксовано всьо­го близько 50 тис.

Отже, на західному поліському відтинку україн­сько-білоруської межі український етнос також за­знав значних втрат.

У районі Житомирського та Київського Полісся адміністративно-державний кордон у минулому між Українською РСР і Білоруською РСР, а в наш час між Україною і Білоруссю — ближчий до етнічного. Так само близьким до етнічного він є у районі Чер­нігівського Полісся.

Автор цього посібника у свій час написав на “Слов­ник Берестейщини” В. Леонюка рецензію [3, с. 5], деякі матеріали наведені тут.