224

Розділ 9

2. Виникнення Слобідської України і встановлення українсько-російського адміністративного кордону в 1923-1925 рр.

Якщо українська етнічна межа на заході й пів­нічному заході в останні сторіччя відступала, то на східному, південно-східному, південному напрямках вона наступала. За наслідками такого наступу в XVII—

17. ст. з’явився великий український край — Слобідська Україна. На жаль, XX ст. етнічна межа у цьому краї під тиском цілеспрямованої російсько- радянської адміністративної асиміляційної політики знову значно відступила на захід.

Слобідська Україна, або Слобожанщина, географіч­но з кінця XVI — у XVIII ст. формувалася на місці розселення давньоукраїнського племені сіверян.

“Плем’я” сіверян, точніше етнографічна група сіверян, у період формування давньоруської держа­ви займала середню і нижню течію Десни, Посем’я, верхів’я Сули, Псла, Ворскли і Північного Дінця, тобто сучасне українсько-російське державне й ет­нічне пограниччя. Проте через відомі історичні про­цеси, починаючи від часів “Слова о полку Ігоревім” і до XVI ст., з більшої південної частини цих земель руське населення відступило. Лише з XVI ст. розпо­чалася вторинна руська (українська і російська) ко­лонізація цих земель.

Після входження у 1503 р. історичної Чернігово- Сіверщини до складу Російської держави крайніми містами на півдні були Стародуб, Рильськ, Путивль, хоч українське і російське сільське населення окре­

Формування північної та східної межі української території

225

мими поселеннями вдалині від ординських шляхів проживало від найдавніших часів. За Деулінським перемир’ям 1618 р., м. Чернігів із землею ще на

ЗО років підпав під владу Польщі. Наприкінці XVI ст. на старому городищі відновилось м. Курськ, і були засновані Воронеж, Оскол, Білгород, Валуйки. Роз­почалася нова вільна колонізація пустих земель збіглими селянами, учасниками Селянської війни початку XVII ст., що переховувалися від розправи. У1633—1653 pp. була вибудувана Білгородська лінія укріплень, уздовж якої виникло 20 міст-укріплень, з-поміж них — Охтирка на заході та Новий Оскол на сході. Військовий захист території значною мірою стимулював їх сільськогосподарську колонізацію і заселення.

Перша велика хвиля української колонізації цих вільних земель припадала на першу половину XVQ ст. і була заохочена будівництвом укріплень згаданої Білгородської лінії. Як писав М. Сумцов, до 1651 р. у пустому раніше краї зібралося до 100 тис. людей [7, с. 13]. Поразки національно-визвольної війни, зокрема в битві під Берестечком, штовхнули у віль­ні краї нову колонізацію, в тому числі козацьке населення. Як відомо, після Білоцерківської угоди “польські відділи вмаширували на лівий берег Дніп­ра, — зазначав В. Дорошенко, — а литовські окупу­вали Сіверщину. Пани почали сміливіше вертатися до своїх маєтків і привертали попередні порядки. В деяких місцях селяни пробували повставати, однак сам Хмельницький мусив приборкувати ці повстан­ня. Доведений до відчаю народ почав шукати порятун­ку в еміграції. Тисячі людей кидали свої оселі й разом з родинами і рухомим майном тікали на схід, за мос­ковську границю” [2, с. 30].

8. Етнічна історія України

226

Розділ 9

У 1652 р. відбулося найчисленніше одночасне переселення українських козаків у Воронезький край — близько 1 тис. сімей. Козаків очолював пол­ковник Іван Зінківський з Острога на Волині. За 100 км південніше Воронежа на річках Тиха Вода й Острогоща вони заснували м. Острогожськ. У тому ж 1652 р. якийсь козацький “осадчий” Герасим Кон­дратьев заснував м. Суми. І взагалі, як писав Д. Ба­талій, простори Слобідської України на ¹/₃ заселя­лися переселенцями з Правобережжя, з якого вийшло

10. полків. Почали заселятися також землі південніше Бєлгородської лінії [1, с. 27]. Новоосвоєний край одержав назву Слобідської України від слова “сло­бода” — вільне поселення, мешканці якого не були закріпаченими, а жили “слободно”.

Хоч серед переселенців було чимало втікачів, все ж це не можна називати дикою колонізацією. “Зде­більшого, — зазначав М. Сумцов, — це були поваж­ні господарі, що йшли на нові місця не в осліп, ма­нівцем, абияк, а розумно, з худобою, кіньми, волами, чумацькими возами-мажами, з грішми, одежиною, з попами, дяками, церковним майном, богослужеб­ними книгами київських і львівських видань, з вчи­телями для виховання діток малих” [7, с. 15].

У 1650 р. виник Харків; ще раніше, у 1641 p., — Охтирка; у 1659 р. — Боромля. Тоді ж, у середині

17. ст., тут засновані Лебедин, Змїєв, Краснокутськ, Балаклея, а в 60-х роках — Мурафа, Богодухов, у 70 -х — Ізюм, Білопілля, Вовчанськ та ін. На ці ж десятиріччя припадало заснування більшості слобод, сіл і хуторів Слобідської України. У числі перших поселенців були козаки і селяни з Лівобережних полків. Постійним було переселення з Правобережної України. Тисячі козаків і селян тікали від посилен­

Формування північної та східної межі української території

227

ня польського національного гніту, поміщицької експлуатації. Сучасники наголошували на запустін­ні багатьох правобережних місцевостей, зменшенні кількості населення. Козацький літописець Самуїл Величко, який 1705 р. проходив з козаками від Кор- суня та Білої Церкви на Волинь, так записав своє враження: “Україна в пустыне оставлена, і поселен­цы ея, славные предки наши, безвестны явишася” [7, с. 9]. За національністю мігранти в Слобожанщині були переважно українцями, що засвідчують їх пріз­вища. Наприклад, у Харкові 1655 р. числилось 587 козаків, поділених на 6 сотень, на чолі з отама­ном Іваном Кривошликом. Усього ж населення з ко­зацькими сім’ями у місті мусило бути 1,5—2,0 тис. осіб. Назвемо деяких з козаків: Юсько Хороший, Юсько Кривий, Миско Кубрак, Василь Бреус, Вась­ка Хміль, Леско Дитина, Клим Стріха, Мартин Бо- руля, Василь Ломака... Багато козаків мали прізви­ща ремісницького заняття: Коваль, Котляр, Кравець (реєстр виявив Д. Баталій).

Окремі реєстри і переписи поселенців зафіксували місця їхнього походження. За даними 1671 p., серед жителів Миропілля були вихідці з Київщини та ін­ших міст Правобережжя, а також з Ромен, Сум, Конотопа, Недригайлова, Ніжина, Охтирки, Лебеди­на. Це підтверджує участь в освоєнні нових півден­ніших територій вчорашніми поселенцями у північні­ших. У слободі Тарновській жили вихідці з Чернігів­щини, Полтавщини, Київщини, Волині та Поділля,

зі Львова. В 70-х роках XVII ст. землі при гирлі р. Грайворонки, що впадає у Ворсклу, відійшли мит­рополиту Білгородському й Обоянському, який закли­кав на них поселенців. За три роки виникло місто Грайворони, де оселилось понад 900 сімей з Жаботина,

228

Розділ 9

Білої Церкви, Гадяча, Зінькова, Корсуня, Умані. Так само прибули поселенці з сусідніх міст і слобод, що виникли раніше, — Сум, Недригайлова, Охтирки, Лебедина, Ворожби, Суджі, Острогозька, Богодухова, Балаклеї, а окремі — зі Смоленська [10, с. 24].

Оскільки урядовою метою заселення цього краю було не лише його господарське освоєння, а й ство­рення надійної оборони південних кордонів Росій­ської держави, поселенці об’єднувалися в козачі полки. В 60-х роках XVII ст. були сформовані чоти­ри слобідські полки: Острогозький, Охтирський, Сумський і Харківський. Дещо пізніше з Харківсько­го виділився ще Ізюмський полк. Спочатку полки підпорядковувалися Білгородському воєводі, а з 1668 р. вони навіть об’єдналися у складі Білгородського полку. Білгородський військово-адміністративний округ проіснував до початку XVIII ст.

Значні групи українських поселенців осідали та­кож на тих східних територіях, що потім увійшли до складу Бєлгородської, Курської та Воронезької губерній. До цих земель, насамперед, належала те­риторія Острогозького полку (нині Воронезька об­ласть), яку продовжували заселяти аж до середини

17. ст. Тут виникли міста Богучар, Нова Калитва, Розсох, Ольховатка, Кантеміровка, Підгірна. На початку XIX ст. на території Острогозького полку на­лічувалось 182 поселення. За сьомою ревізією (1833 p.), потомки острогозьких козаків становили 107 512 осіб чоловічої статі.

Одночасно участь в освоєнні земель Слобідської України, у тому числі майбутніх Курської, Бєлгород­ської та Воронезької губерній, брали вихідці з цен­тральних і східних російських земель, передусім із числа служилих і ратних людей. Вони були основ­

Формування північної та східної межі української території

229

ними поселенцями Чугуєва, заснованого 1624 p., а також заснованих 1640 р. Хотмижська, Вільного Курлана й ін.

У 1731—1742 рр. уздовж південної межі Слобід­ської України була створена Українська оборонна лінія завдовжки 400 км від Дніпра до Північного Дінця по ріках Орель (притока Дніпра), Берестова (притока Орелі), Берека (притока Дінця). На цій лінії було поселено дев’ять полків, набраних у Курському, Рильському й інших південноросійських повітах. Виникли слободи Петровська, Тамбовська, Михай­лівська, Олексіївська, Єфремовська, Орловська, Бєлєвська, Козловська, Рязька. У цей період продов­жувалася колонізація у районах нижнього Посем’я, Лохні, Псла, Суджі, тобто у місцях, відносно вже освоєних раніше, але водночас відбувався процес освоєння нових територій південніше середньої течії Північного Дінця, на лівих притоках Дону.

При формуванні адміністративного поділу нових освоєних територій уряд Росії, звичайно, не брав до уваги їх національного складу. В 1708 р. з виник­ненням губернського поділу Острогозький та Ізюм- ський полки були введені до складу Азовської губер­нії з центром у Воронежі. У 1725 р. губернія була перейменована на Воронезьку. Основна маса курських

і білгородських земель, а також Сумський, Охтир- ський, Харківський полки 1708 р. були віднесені до Київської губернії. Однак уже 1727—1732 рр. “слобідські” українські території відійшли до Бєл­городської губернії. У 1780 р. було сформовано Курське намісництво, перейменоване і реформоване 1802 р. на губернію, що охопила частину території розформованої Бєлгородської губернії, у тому числі Білгород. До Курської губернії входили Фатезький,

230

Розділ 9

Щигровський, Тимський, Дмитровський, Льгов- ський, Рильський, Курський, Суджацький, Обоян- ський, Білгородський, Старооскольський, Ново- оскольський, Грайворонський, Путивльський і Ко- роченський повіти.

Після ліквідації гетьманату на Лівобережній Укра­їні відбулася ліквідація козацького полкового устрою і на Слобідській Україні. В 1765 р. слобідські полки були об’єднані в Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові, з 1780 р. — Харківське наміс­ництво, а з 1795 р. — знову в Слобідсько-Українську губернію, перейменовану 1835 р. на Харківську гу­бернію. До останньої ввійшли повіти Харківський, Охтирський, Богодухівський, Волковський, Волчан- ський, Змієвський, Ізюмський, Куп’янський, Лебе- динський, Старобельський, Сумський.

Упродовж XVIII ст. відбувалося дуже швидке зростання населення Слобожанщини. Тут 1732 р. налічувалося 106 тис. військових поселенців без членів сім’ї, а всього, можна допускати, — близько 400 тис. осіб населення. У 1788 р. на території на­місництва проживало 796 888 осіб обох статей, 1812 р. — 835 501, 1816 р. — 910 тис., 1819 р. — 980 тис., 1834 р. — 1 148 239, 1845 р. — 1 646 271, 1852 р. — за дев’ятою ревізією — 1 366 188, за де­сятою ревізією 1858 р. — 1 468 379 осіб. Однак через пошесні хвороби до 1860 р. людність зменшилась до

1. 449 964 осіб.

За першим загальним переписом населення імпе­рії 1897 p., у межах старої Слобожанщини налічу­валось: у Харківській губернії — 2 492 316 осіб, серед них українців (за “малоруською мовою”) —

2. 009 411 осіб, або 80,62 %, а серед сільського насе­лення — 85,30 %. У Воронезькій губернії числилось 1 967 054 мешканці, з них українців — 854 039 осіб,

Формування північної та східної межі української території

231

або 43,41 %, у Курській — відповідно 1 604 515 і 523 277 осіб. Тут на українців припадало 32,16 %. Загалом українська спільнота на території спільного українсько-російського освоєння у XVII—XIX ст. мала 1897 р. чисельність 3 386 727 осіб, або ж 55,85 %. Штучний національно-неприродний ад­міністративний поділ цих земель не лише у складі Російської імперії, а також і в складі Радянського Союзу 1923—1925 рр. за відомої національної полі­тики, що нехтувала національно-культурними нуж­дами українців поза межами України, призвів, по­чинаючи з 30-х років, до занепаду українського ет­носу, його асиміляції на державному російському боці.

За радянським переписом населення 1926 р. чи­сельність українців у слобідських губерніях Росій­ської федерації становила 1635 тис. їх частка у Во­ронезькій губернії дорівнювала 32,6 % усього насе­лення, в Курській — 19 %. За переписом населення 1959 p., на тій самій території (областей було три — Білгородська, Воронезька, Курська) українцями записано всього 260 тис. Можна думати, що різницю у 1375 тис. (порівняно з показником 1926 р.) тен­денційний перепис значною мірою просто скреслив, хоча свою роль відіграла також радянсько-російська освітня, ідеологічна й адміністративна робота. Тому на російському державному боці вже до 1959 р. такі повіти раніше українського заселення, як Старо- оскольський, Новооскольський, Грайворонський, Путивльський, Отрогозький та інші стали переваж­но повітами російського заселення.

Однак, якщо розглядати українсько-російську етнічну межу на цій східній ділянці в історичній ретроспективі, то порівняно з XVI ст. вона, безумов­но, зробила тут великий рух у східному напрямку.

232

Розділ 9

Список використаної літератури

1. БагалійД. Історія Слобідської України. — X., 1992.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. — Мюнхен, 1966. — Т. 2.

3. За вільну Україну. — 1999. — 8 жовт.

4. Леонюк В. Словник Берестейщини. — JL, 1996.

5. Полесье. Материальная культура. — К., 1988.

6. Полісся: мова, культура, історія: Матеріали міжнар. конф. — К., 1996.

7. Сумцов М. Ф. Слобожане: Іст.-етнограф. роз­відка. — X., 1918.

8. Терешкович П. В. Этническая история Бела­руси XIX—начала XX века. — М., 2004.

9. Українці та українська ідентичність у сучас­ному світі. — Чернівці, 2005.

10. Чижикова Л. Н. Русско-украинское пограни- чье и судьбы традиционно-бытовой культуры. — М., 1968.

11. Dworakowski S. Rubiez polsko-wolynskie 11 Sprawy narodowosciowe. — Warsrawa, 1938. — R. XII. — № 3.

Формування північної та східної межі української території 233

Контрольні запитання

1 .Які західнополіські повіти Гродненської губер­нії Росії дослідники другої половини XIX ст. відно­сили до таких, де переважало населення з “малорос­сийским наречием”?

2. Чому уряд СРСР у 1939 р. після входження За­хідної України і Західної Білорусі до СРСР прилучив колишнє Поліське воєводство до Білоруської РСР, а не до Української?

3. Які внутрішньоукраїнські та міжнародні фак­тори XVII ст. стимулювали українське заселення Посем’я, верхів’я Сули, Псла, Ворскли і Північного Дінця?

4. Які міста виникли на Слобожанщині у XVII ст.?

5. На які козацькі полки поділялася Слобожан­щина у 60-х роках XVII ст.?

6. Коли і з якою метою була створена Білгород- ська лінія укріплень?

7. Коли і з якою метою була вибудована Укра­їнська оборонна лінія?

8. Як зростало населення Слобідської України у XVIII—XIX ст.?

9. У чому полягали причини різкого зменшення українського населення історичної Слобожанщини у складі РРФСР за матеріалами перепису 1959 р. порівняно з даними перепису 1926 p.?