Розділ 5

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС В УМОВАХ ЗОЛОТООРДИНСЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ І ЗАНЕПАДУ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

1. Золотоординське поневолення України та російська історіографічна інтерпретація його етнодемографічних наслідків

У 1223 р. як південні, так і північно-східноруські князівства опинилися перед загрозою нових азій­ських завойовників монгольської військово-деспотич­ної держави Чингісхана Темучіна, що 1207 р. під­корила Сибір, 1211—1215 рр. — Північний Китай, 1218—1222 рр. — Середню Азію, 1221 р. — Азер­байджан і Грузію, а на початку 20-х років XIII ст. стала великою загрозою для половецьких державно- політичних утворень, які дислокувалися у Північ­ному Приазов’ї та Причорномор’ї. Половецькі вожді, а з-поміж них відомий хан Юрій Кончакович, звер­нулися до руських князів за допомогою, попереджу­

Український етнос в умовах золотоординського поневолення 117

ючи останніх про смертельну небезпеку: “Якщо ви не поможете нам, (то) ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете” [2, с. 28]. У Києві зібралася князівська рада, на якій були князі київський Мсти­слав Романович, ковельський і чернігівський Мсти­слав Святославич, галицький Мстислав Мстиславич (Удатний) та ін. Було вирішено піти походом на во­рога, а не чекати його у своїй вітчизні. Галицька дружина вирушила вниз Дністром, а з Лиману — вверх Дніпром до о. Хортиці, де київська і галицька дружини зустрілися.

Руські полки перейшли Дніпро, зустріли там татар і перемогли їх. Татари відступили, а руські полки пішли назустріч головним татарським силам і вісім днів рухалися до р. Калки (сучасного Кальміуса), де зіштовхнулися з татарськими силами. Битва відбу­лася 31 травня 1223 р. Від самого початку між русь­кими князями не було згоди. Літописець описав, як бився 18-річний Данило: будучи пораненим у груди

і не відчуваючи того, він продовжував битися, гнав татар. Однак сили були нерівні. “За гріхи наші ру­ські полки було переможено. І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи” [2, с. 28].

За Лаврентіївським списком, полонених князів татари кинули на землю, поклали на них дошки, на яких сіли обідати. Вслід за рештками відступаючих руських військ татари дійшли до Новгорода Свято- польського, де нині с. Витачів Обухівського району Київської області, й повернули назад, щоб пустоши­ти східні землі, зокрема Тунгуську, в якій Чингісхан зазнав смерті.

У 1236 р. татарські орди повернулися до Русі. Очолив їх хан Батий. Першими жертвами стали

118

Розділ 5

східні руські князівства. На вимогу Батиєвих послів до рязанського князя Юрія Ігоревича платити тата­рам “з усього, і з людей... і з коней” десятину руські князі після ради (рязанський, пронський, муром­ський) відповіли відмовою, почали готуватись до відсічі, але ні князь Володимирський, ні князь Чер­нігівський допомоги не надали. Після п’ятиденної облоги 21 грудня 1237 р. татари взяли Рязань. Місто спалили, населення знищили, всі цінності пограбу­вали. Потім був розгромлений Пронськ. Звідси та­тари рушили на Москву, перебили її жителів “від старця до младенця”, місто і навколишні села спа­лили, а князя Володимира Юрійовича полонили. У лютому 1238 р. татари так само жорстоко сплюн­дрували Суздаль і Володимир, вчиняючи жорстокі розправи над населенням. У тому ж місяці та в бе­резні татари взяли і зруйнували міста Ростов, Яро­славль, Переяславль, Юр’єв, Дмитров, Твер, Городок, Галич Мєрський та ін. У цьому самому році 4 берез­ня відбулася битва на р. Сіті. Руськими військами командував князь Юрій Всеволодович. Руські зазна­ли поразки, князь був убитий.

Наступного дня татари захопили м. Торжок і зни­щили жителів. Звідси вирушили на Новгород, але не доходячи до міста 100 км, повернули назад. На зворотньому шляху вони оточили Козельськ. Облога тривала сім тижнів. Коли місто взяли, Батий наказав усіх жителів, у тому числі дітей, знищити. Після цього татари відійшли на схід. У 1239 р. знову по­вернулися, на цей раз спрямовуючи удари проти південно-руських міст Переяслава, Чернігова, Глу­хова. Про руйнування Переяслава у Галицько-Во­линському літописі сказано: “І взяв він город Пере­яславль списом, вибив його увесь, і церкву архангела

Український етнос в умовах золотоординського поневолення 119

Михаїла сокрушив, і начиння церковне незчисленне срібне й золоте, і дороге каміння узяв. І єпископа, преподобного Симона, вони вбили” [2, с. 56].

Восени 1240 р. татари підійшли під Київ. Князь Михайло зразу ж за сином Ростиславом втік в Угри.

У Києві “сів князь Ростислав Мстиславович”. Однак Галицько-Волинський князь Данило його усунув, а “посадив у Києві свого тисяцького Дмитра” і дору­чив останньому оборону Києва перед татарською за­грозою.

Батий дійшов до Києва і взяв його в облогу. Під

4. грудня 1240 р. у літопису записано: “І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських — бо тут підступили були дебрі — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли горо­дяни на розбиті стіни... і Дмитро поранений був”. На другий день “...люди тим часом вибігли і на церкву,

і на склепіння церковне з пожитками своїми, од тягаря упали з ними стіни церковні, і так укріплен­ня було взяте (татарськими) воями. Дмитра ж виве­ли (до Батия), пораненого, але вони не вбили його через мужність його” [2, с. 59].

Далі розповідається, як Батий “взяв город Коло- дяжне” (нині — село у Житомирській області) й “лю­ди города були перебиті”. Потім він йшов до Кам’янця Л Ізяслава “і взяв їх”, після цього обляг городи Кре- м’янець і Данилів, але відійшов від них та пішов на Володимир і взяв його та вибив без пощади, потім город Галич й інші городи [2, с. 59]. j Данила татари не застали, адже він ще до їх на­паду поїхав в Угри до короля Бели, звідти в — Поль­щу, де князь Болеслав віддав йому місто Вишгород, ІЮідти — до Дорогочина, потім до Берестя і Холма. Татари з Володимира та зі спустошеного Галича

120

Розділ 5

відійшли, але в країні панувала велика смута. Доб- рослав Суддич захопив Бакоту (біля Кам’янця-По- дільського) і володів Пониззям, Коломиєю та інши­ми місцевостями.

Галицько-Волинський літопис про все це розпові­дає дуже скупо. І взагалі період нашої історії XIII—

14. ст. у джерелах висвітлено дуже слабо. Про цей період М. Грушевський писав: “Бідність відомостей про Подніпров’є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро йно уривається Київський літопис, доходить до крайності в другій половині ХПІ в. Часто минають десятиліття за десятиліттями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнішої відо­мості; витворюються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні часом ніяк заповнити, мов би то в яких почат­ках історичного життя...” [З, с. 143].

Багато таких прогалин у XIX ст., а особливо у XX ст. дещо заповнені археологічною наукою, зо­крема, за наслідками розкопок городищ, зруйнованих татарською ордою на шляху її просування з Києва через Правобережну Україну в Угри й далі. Дуже ґрунтовними були розкопки міст Переяслава, Ізя- слава, Пліснеська, Володимира, Звенигорода, Гали­ча та ін. В основі археологічні розкопки підтверджу­ють характер ординських руйнувань. Так, недалеко від Звенигорода, що біля сучасного Львова, з почат­ку 1241 р. виявлено шар попелу і людські кістяки, а в заплаві старого річища р. Білки — чимало люд­ських кістяків. Скелети дорослих чоловіків лежали під тонким шаром задернованого ґрунту. Руки на кістяках були закладені за спину (мабуть, були зв’я­зані), а відрубані голови лежали осторонь. В обороні столиці князівства загинув його князь [7, с. 13—17].

Український етнос в умовах золотоординського поневолення 121

Навіть скупі історичні джерела дають змогу конста­тувати, що:

• як українська, так і російська Русь виявилися неготовими до захисту своїх країв перед ординською навалою 1230—1240 рр. Поділ Русі на князівські уділи, започаткований уже Володимиром Святосла­вичем і Ярославом Володимировичем, до першої половини XIII ст. досяг апогею, коли тимчасові уділь­ні інтереси виявилися сильнішою спонукою у ді­яльності малих князівств, ніж загроза поневолення Русі;

• як військово-політичний організм монгольська орда вирізнялася найжорстокішими методами вій­ськової боротьби та поневолення здобутих міст і кра­їв: вона майже в усіх випадках після здобуття міст, що оборонялися, вдавалася до поголовного винищен­ня їх населення, спалення жител, руйнування укріп­лень;

• плюндрування ордою багатьох українських міст — Переяслава, Чернігова, Києва, Колодяжного, Кам’янця, Ізяслава, Пліснеська, Звенигорода, Воло­димира, Галича й інших — нанесло величезної шко­ди Україні, призвело до певного скорочення чисель­ності населення, тим не менше татари пройшли зоною руху шириною в кілька десятків кілометрів і не зачепили собою всього українського географічного простору;

• папський посол до Монголії Плано Карпіні, який переїжджав через Україну 1245 і 1246 pp., у праці “Liber Tartarorum” і Біллям Рубрук, посол французького короля Людовіка IX до Монголії, зга­дували про жорстокі сліди татарського просування Україною, але їхні свідчення — географічно фраг­ментарні.

122

Розділ 5

Однак перебільшуючи і без того великі плюндру­вання України татарською ордою, російська істо­ріографія в особі Михайла Погодіна (1800—1875 pp.), Василя Ключевського (1841—1911 pp.) та інших істориків витворила “теорію пустині”, згідно з якою орди Батия так знищили територію Середнього Подніпров’я, що вона на кілька століть перетворилась на пустиню, бо його населення було або вибите тата­рами, або, тікаючи від татарської загрози, мігрувало частково у Передкарпаття і Польщу, а головне — у Пів­нічно-Східну Русь, де були Москва, Володимир, Суздаль, Муром, Рязань та інші міста.

Російські автори, найперше, нехтували тими фак­тами, що ці згадані міста на кілька років раніше зазнали таких самих страшних ординських плюн­друвань, як і українські на кілька років пізніше, а ординське поневолення над Північно-Східною Рус­сю тривало аж до 1480 р. (в Україні воно переважно закінчилось битвою 1362 р. на Синіх Водах). М. По- годін накреслив схему нищення і вигнання населен­ня з Подніпров’я до Московщини без будь-яких за­стережень. В. Ключевський писав про це обережніше. Після розповіді про свідчення П. Карпіні, що “Русі тут залишилося дуже мало”, і “зустрічаючи на шля­ху лише величезну кількість людських кісток і че­репів, розкиданих на полях”, він констатував: по безлюдних степових кордонах Київської Русі броди­ли залишки її давніх сусідів, печенігів, половців, торків та інших інородців. І, мовляв, лише з XV ст. Русь, що у XIII ст. втекла на захід, почала поверта­тися на старі місця, “старі попелища”, де були тор- ки, берендеї, печеніги... Після цього В. Ключевський підсумовував: “Я не стверджую рішуче, що внаслідок змішування русів, які поверталися на свої давні

Український етнос в умовах золотоординського поневолення 123

дніпровські житла або залишалися тут, з цими схід­ними інородцями утворилось малоросійське плем’я, тому що і сам не маю, і в історичній літературі не знаходжу достатніх обґрунтувань ані сприймати, ані заперечувати такі думки” [4, с. 287—289].

Цілком очевидно, що “теорія пустині” Погоді- на — Ключевського намагається в будь-який спосіб довести, нібито спадкоємець народу Київської Русі, його історії та культури — Москва, так звана Вели­ка Русь. Стосовно українського народу, то він, мо­вляв, права на те, щоб вважатися спадкоємцем на­роду Київської Русі, його історії і культури не має, бо є спадкоємцем лише “малоросійського племені”, яке утвердилося внаслідок змішання мігрантів із Польщі та Передкарпаття з бродячими племенами половців, печенігів, торків, берендеїв, і то лише у XV ст.

Абсолютну штучність і безпідставність цієї кон­струкції, що позбавляє права українців на історичну спадщину Київської Русі й відносить їх появу на історичній арені лише до XV ст., було доведено вже істориками XIX ст. М. Максимовичем, М. Костома­ровим, В. Антоновичем, а особливо М. Грушевським, та ін. Усю наукову безпідставність погодінських конструкцій про відхід “корінних жителів, полян, десь у межі північноросійські”, про однозначне про­читання свідчення Плано Карпіні, що нібито “більша частина Русі була побита або взята в полон татарами” або те, що “Канів залежав безпосередньо від татар”, а поляни до 1240 р. були “великоросіянами”, та ін­ших подібних трактувань дуже переконливо розкрив Михайло Максимович [5, с. 180—181].

Немає потреби наводити цитати інших авторів, адже факт залишається фактом, що впродовж усього