Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

365

2. Поява, поширення й утвердження етнотопоніма “Україна” та етноніма “українці”

Проте в Україні, поряд з побутуванням етното­поніма русь, етноніма “руські”, “русини”, вже від XII ст. почав утверджуватися етнотопонім “Україна”. Вперше це слово на означення певної території було вжите у Київському літописі під 1187 р. Коли помер переяславський князь Володимир Глібович (“місяця квітня у вісімнадцятий день”), зазначалось в літописі, то “покладений був у церкві Святого Михайла, і пла­кали по ньому всі переяславці”, бо “був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю кріпкою відзна­чався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила” [8, с. 343] (в ори­гіналі — Оукраина. — С.А.). Через два роки в тому ж літописі йшлося про “Україну Галицьку”, куди приїхав на княжіння Ростислав Берладничич [8, с. 347]. Під 1217—1218 рр. у Галицько-Волинському літописі знову записано, як князь Данило у поході проти польського князя Лестька “забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Укра­їну” [8, с. 375].

В історичній літературі з приводу цих перших літописних згадок про Україну висловлювалось ба­гато міркувань. Чи не найбільше авторів схилялося до того, що у перших контекстах писемних джерел слово “Україна” вжите у значенні окраїни, хоч за­лишалась неузгодженою семантична тотожність змісту тексту зі словом “окраїна”. “Окраїнна” схема походження назви “Україна” з багатьма історичними екскурсами про “окраїнні” й “українні” землі на

366

Розділ 16

руських, російських і польських пограниччях, так само з багатьма лінгвістичними вправами про дієсло­ва “краяти” й “украяти”, іменниками “край + украй” і похідні від них через суфікс -іна “країна” й “украї- на” живуча донині.

“Окраїнну” формулу підтримував К. Гуслистий, її приймають сучасники М. Котляр, С. Майборода та ін. Цього погляду дотримувався провідний україн­ський емігрантський історик, іноземний академік НАН України Омелян Прицак. І навіть американ­ський Президент Дж.

Буш у виступі 1 серпня 1991 р. перед Верховною Радою Української РСР вважав за потрібне ствердити такий погляд на нашу країноназву як само собою зрозумілий. “Багато століть тому ваші предки, — зазначав він, — нарекли цю країну Украї­ною, тобто “кордоном”, бо ваші степи зв’язують Євро­пу і Азію” [4].

У свій час (1672 р.) польський історик Самуель Грондський спробував придати “окраїнній” схемі політичного забарвлення. У праці “Історія козацько- польської війни” він написав, що Нижня та Середня Наддніпрянщина, де жили козаки, була окраїною Польщі, а через це і стала називатися Україною. Така думка дуже імпонувала польським експансіоні­стам, і вона ввійшла навіть у шкільні підручники з історії Польщі, на яких виховувалися цілі поколін­ня поляків. Гімназіальний підручник 30-х років XX ст., автором якого був Анатоль Левіцький, за­значав: назва “Україна” утвердилася тому, що це був власне край, у розумінні, “прикордоння Польщі” (“ze to juz jest koniec Polski”). Як не дивно, але в полоні “окраїнної” схеми перебував і М. Грушевський. Він писав: “Наприклад, Україною звалася земля Пере­яславська, що тоді була пограниччям із степом...

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

367

Потім, за польських часів, Україною прозивалося ціле наше українське Подніпров’я, тому, що се були крайні землі, за котрими починалися степи, де хо­дили татари” [3, с. 111]. До речі, і в російській дворян­ській, і в буржуазній історіографії походження назви “Україна” практично одностайно виводилось від “украинных” земель. Ототожнення значною мірою штучного для російської мови слова “украинные” зі словом “окраинные” зародилося в офіційних царських канцеляріях, зокрема у діловодстві Посольського приказу, і вже тоді мало присмак молодого імперсько­го мислення про Україну, що мала цю назву в XII ст., задовго до перетворення Москви в ледь помітну дер­жаву.

Левко Лук’яненко якось сказав, полемізуючи зі сучасними українофобами, що в Москві нас назива­ли окраїнцями, а не українцями. П. Толочко ще раз спробував вивести нашу національну назву від лек­семи “окраїна” [13, с. 118].

Вже за радянського часу поширення набула дум­ка про походження назви землі проживання свого народу “Україна” від глибоко народних і поетичних слів “край”, “країна”. Видатний російський історик Л. Черепній, не відкидаючи зв’язку між словами “Україна” і “окраїна”, схилявся до того, що в ті часи (XII ст. — С.М.) цей термін означав “краину” — краї­ну (страну), рідну землю, а також “окраину”, “погра- ничье”. Народне “етнічне” начало у формуванні назви “Україна”, а не “географічне пограниччя” наголосив у багатотомній “Історії Української РСР” Ф. Шевчен­ко: термін “Україна”, “Вкраїна” має передусім зна­чення “край”, “країна”, а не “окраїна” [5, с. 189].

Звичайно, ніхто не може заперечувати лінгвістич­ної близькості між словами “край”, “країна”, “окра­їна”, “краяти”, “украяти”, “украй”, “україна” і под.

368

Розділ 16

І за морфологічною логікою мовотворчого процесу мусила існувати відповідна послідовність виникнен­ня згаданих форм, як це простежив Віталій Скляренко у статті “Звідки походить назва Україна” [11, с. 20, 39]. Однак форма слова лише передбачає, а не обмежує його зміст. Тобто, за семантичною логікою мово­творчого процесу цілком можливо допустити раніше виникнення слова “край”, ніж “окраїна”, так само “країна” у розумінні проживання, а далі — “Україна” в тому ж розумінні.

Така логіка походження назви “Україна” може видаватись надто простою і мало “вченою”. Але вона підтверджується багатьма історичними текстами. По-перше, у всіх випадках названі літописні згадки про “Україну” стають дуже чітко сприйнятливими, коли ми надамо літописній “Оукраині” значення країни, певної землі, краю. Етнічне навантаження літописної “України” відносне і кожного разу кон­кретне, локальне. По-друге, в українських писемних пам’ятках пізнішого часу, аж до другої половини

15. ст., слово “Україна” (у тодішній транскрипції “Оукраина”) дуже часто вживалося саме в розумінні країни, певної землі, простору поверхні, а також околиці. Особливо недвозначні й переконливі в цьо­му сенсі приклади з відомого Пересопницького єван­гелія, перекладу зі церковнослов’янської тогочасною “простою” українською мовою, здійсненого в 1556— 1561 pp. архімандритом монастиря у Пересипниці (нині село у Рівненському районі Рівненської області) Григорієм і сином протопопа Михайлом. Пересопни- цьке євангеліє порівнювалося з відповідними тек­стами Євангелія церковнослов’янською мовою остро- зького видання 1581 р. В Євангелії від Матвія за церковнослов’янським текстом читаємо (в переданні

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

369

російською дореволюційною графікою): “и послав изби вся дети сущая въ Вифлееме и въ всехъ преде- лахъ его” — у пересопницькому перекладі цей текст такий: “и пославіши слоугы свои и побывъ вся діти оу вифлеемъ и по всіх оукраинах его” (стих 2, ч. 16). Тут словом “оукраина” перекладено церковнослов’ян­ське “предель”. Порівняння друге: “и увидевше его молиша, яко дабы перешелъ отъ пределъ ихъ” — пе­реклад: и оувидіши его просили его абы отшель з оукраиніих” (стих 8, ч. 34). I тут словом “оукраи­на” перекладається церковнослов’янське “предель”.

Водночас дуже часто у різних значеннях, але най­більше в значенні “країна”, вжито слово “оукраїна” в перекладі Євангелія від Марка: “і исхождаша к не­му вся іоудейская страна і иерелімляне” — переклад: “и прихожевали к немоу зо всей оукраины іоудейской и иерелімляне” (стих 1, ч. 5). Тут слово “оукраина” виступає у значенні “країна”.

В іншому місці: “и приидоша на онъ полъ морю въ страну гадаринскую” — переклад: “и переехали на дроугоую сторону до оукраинь гадариньских” (стих 5, ч. 1). Знову “оукраина” — у розумінні “краї­на”. Ще в одному місці: “и молиша его много да не послеть их вні страны” — переклад: “и просил его вельми, аби невыгнал его с той оукраины” (стих 5,

ч. 10). Той самий випадок. Або: “иі зшедшем й мь ис корабля а біє познавше его, обтекше всю страну ту, начаща на одрехъ приносити болящая...” — пе­реклад: “а коли вышли з лоді борьзо его позьнали а бігаючи по вьсей оукраині ті почали на постелах к немоу носити немощь” (стих 6, ч. 55). Подібних випадків перекладів багато, і вони засвідчують не­двозначно, що у лексиконі освіченої української людини (в цьому випадку Волині) слово “оукраина”

370

Розділ 16

найперше сприймалося в розумінні “країна” [16]. Це дає підстави ще раз сприймати також у цьому ро­зумінні й літописні “оукраины” XII—XIII ст.

Водночас у багатьох не перекладених, а оригіналь­них текстах того ж XVI ст. слово “Україна”, безсум­нівно, набуло конкретизованого стосовно Наддніпрян­щини значення, тобто етнічного, як, наприклад, у деяких джерелах, опублікованих у томах “Архива Юго-Западной Руси” (АЮЗР): “я, Юрий Васильович Сокольський... служачи в старост Украины” (Луцьк, 1555 р.); “Тогды... шляхетного Яна Бадовского, ко­торый дей отъ немалого часу на тамтой Украйні уставичне нам господарю вірне и цнотливе намъ служиль, старшимъ ы судьею надъ всими козаки низовы поставиль тымь обычаемь” (Варшава, 1572 р.); “... а мы дей оть таковыхь свовольныхь людей каза- ковь и сами в домех яко на Украины, во всемь месте Киевском о здорови своемь небезпечны” (Житомир, 1585 р.); “... теж запорожцов, абысте зь Запорожье на Украину, где бы ся выгребать хотели, не пущали” (Варшава, 1596 р.); “Гултае козацтво под претекстом истя на експодыцыю Московскую, рікомо до Коро­левича Его Милости, свовольно купе збирали, и без дозволенья Его Королевское Милости... корогви рос- патираючи землю Его Королевское Милости власную: Украину, Полисе и Литву одно сплюндровали” (Жи­томир, 1618). В останньому випадку назва “Украина” чітко прив’язана лише до певної частини сучасної території України, на що вказує інша назва — “По­лисе” [17]. Знову ж таки, у XVII ст., особливо з часу національно-визвольної війни, термін “Україна” все частіше вживався стосовно всіх українських земель, хоч так само продовжував слугувати локальною на­звою Наддніпрянщини.

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

371

Останнім часом оригінальне трактування терміна “Україна” запропонував В. Ричка. На його думку, це була народна назва Русі, принаймні її південно- руських земель. Справа в тому, що південноруський кордон не був справжнім державним кордоном для русів, оскільки за ним не існувало іншої держави, тому, ймовірно, слово “Україна” означало певну територію, де не було князівського правління, — “вольную”, що межувала з батьківщиною, “краї­ни” — “україни” [6, с. 35].

Локальна прив’язаність назви “Україна” до Се­реднього лівобережного і правобережного Подніпров’я дуже виразно простежується в козацьких літописах. При цьому етнотопоніми “Полісе”, “Волинь”, нерід­ко “Подоле” та інші виступали не як складові Укра­їни, а як однорідні географічні назви. У “Літопису Самовидця” читаємо: “Также и у віри руской поміш- ка великая била от уніят и ксендзов, бо уже не тил- ко унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати” [9, с. 51]. В іншому місці того ж літопи­су автор обмежує західну межу України “полскими городами” на Поділлі: “А Хмелницкій, скупивши войско, тягнул з України к полским городам, где притягши под Пилявці не доходячи Константинова Великого, там споткалися з войском коронним” [9, с. 53]. В “Літопису Самовидця” також протистав­ляється Україні місто Любар, що на Поліссі, місто Кам’янець-Подільський [9, с. 63, 70] тощо.

Як відомо, “Літопис Самовидця” був створений уже на початку XVIII ст. і, його автор керувався термінологією саме цього часу. Можна стверджувати, що таке географічне окреслення України не лише у свідомості освіченої еліти, а й у національній сві­домості широких народних мас трималося аж до