358

Розділ 15

населення, корінна частина якого була об’єктом ан­тропологічних досліджень. Інша частина (22,5%) розуміється дуже умовно, припадає на перехідні зони, де антропологічні ознаки змішані стосовно сусідніх областей, але не виходять поза їх комплекси зага­лом.

Хоча В. Дяченко відкинув належність усього укра­їнського народу до одного антропологічного типу, як це робив Ф. Вовк, він водночас уважно простежив спільні риси всіх антропологічних областей і наголо­сив: “Ці області між собою антропологічно близькі, характеризуються взаємними переходами і багатьма спільними рисами, тому українці загалом антропо­логічно менш різнорідні, ніж, наприклад, німці, або італійці, південні і північні групи, яких дуже відріз­няються за антропологічним складом” [3, с. 126]*.

15.5. Предметна сфера антропології українців у дослідженнях Сергія Сегеди

Сучасна антропологічна наука вже не вдовольня- ється вивченням ознак, які становили основу уза­гальнень попередніх дослідників. Розвинулись і ство­рюються такі напрями антропології, як етнічна психологія, етнічна одонтологія, що вивчає расові й етнічні ознаки будови зубів, етнічна краніологія як наука про особливості людських черепів, антро­пологічна гематологія, що вивчає відмінності у по­ширенні та співвідношенні груп крові у різних типів людей, етнічна дерматогліфіка.

4 Подана інтерпретація результатів антропологічних досліджень в. Дяченка була ним особисто апробована і схвалена.

Антропологічні риси українців

359

Нові експериментальні дані дають змогу поглиби­ти та конкретизувати загальну картину історичних взаємозв’язків рас і народів, чіткіше окреслити су­часні антропологічні особливості окремих народів, внутрішні зв’язки між їх групами. Це, безумовно, стосується й антропологічного вивчення українців.

Найбільше відмінностей у дерматогліфічних оз­наках українців (derma — шкіра, glyphe — гравію­вання) виявив С. Сегеда. За цим анатомічним показ­ником дослідник поділяє Україну на три зони:

• Північну (Рівненщина, Житомирщина, Чер­нігівщина, Сумщина);

• Середньоукраїнську (Лівобережжя, Середня Над­дніпрянщина, окремі райони Правобережжя, Пів­денна Волинь та Галичина);

• Південну (Нижнє Подніпров’я, південні райони Правобережжя, Закарпаття, Карпати).

Найбільше архаїчних ознак у дермогліфії має Пів­нічна зона.

Антропологи давно вже вивчають гематологічні відмінності людей, тобто груп людей і цілих народів. В Україні ці дослідження розгорнулися з другої по­ловини 60-х років XX ст. (Є. Данилова, В. Дяченко, С. Лаврик, А. Караванов, М. Дудник). Було обстеже­но 10 тис. людей з різних географічних зон. На основі цих досліджень Є. Данилова виділила п’ять гено- географічних областей в Україні. З них чотири — Центральноукраїнська, Поліська, Деснянська, Пів­денно-східна — входять до великої Східноєвропей­ської гематологічної зони, а п’ята — Карпатська — до Північно-балкансько-карпатської.

За гематологічними показниками людність Цент­ральноукраїнської, Поліської та Деснянської зон

360

Розділ 15

виявляє аналогії за кров’ю з іншими східнослов’ян­ськими народами, а також з литовцями. Існують аналогії з іранською та тюркською людністю. Люд­ність українських Карпат — з молдованами, північ - носхідними румунами, угорцями, словаками, болга­рами, дещо з сербами, боснійцями.

У 1972—1975 pp. С. Сегеда обстежив одонтологіч­ні властивості 2 тис. осіб з 23 територіальних груп населення і дійшов висновку про приналежність українців до так званого середньоєвропейського одонтологічного типу. В цьому типі виділяються локальні варіанти.

У 1990 р. одонтологічні дослідження були продов­жені в межах історико-культурної експедиції Міні­стерства України з надзвичайних ситуацій та у спра­вах захисту населення від наслідків Чорнобильської аварії.

На основі обстежень названих ознак людей дослід­ники доходять висновку, по-перше, що диференціа­ція українців за дермогліфікою, гематологічними властивостями та одонтологією виявляється слабше, ніж їх диференціація за іншими антропологічними ознаками (формою голови, пігментацією, зростом, скелічним покажчиком та ін.). По-друге, за дермо­гліфікою, гематологією й одонтологією українці, по суті, не відрізняються від народів Європи.

Водночас такі ознаки засвідчують їх історичні зв’язки в минулому зі східними народами індоєвро­пейської родини, зокрема з іранцями, а також з тюр­ками.

Антропологічні риси українців

361

Список використаної літератури

1. Вовк Хведір. Антропологічні особливості укра­їнського народу // Хведір Вовк. Студії з української етнографії та антропології. — К., 1995.

2. Державний архів Тернопільської області, ф. 231, Тернопільське воєводське управління, оп. 5, од. зб. 173.

3. Дяченко В. Д. Антропологічний склад укра­їнського народу. — К., 1965.

4. Літопис руський / За Іпатським списком пере­клав Леонід Махновець. — К., 1989.

5. Сегеда Сергій. Антропологічний склад україн­ського народу: Етногенет. аспект. — К., 2001.

6. Січинський В. Чужинці про Україну. — К., 1992.

7. Тиводар М. Етнологія. — Ужгород, 1998.

362

Розділ 15

Контрольні запитання

1. На які раси поділяє всіх людей світу сучасна антропологічна наука?

2. Які анатомічні ознаки людей вивчала ан­тропологічна наука другої половини XIX—XX ст.?

3. Назвіть антропологічні ознаки українців, які Федір Вовк вважав найпоширенішими.

4. Якими метричними величинами характери­зуються голови брахікефалів, мезокефалів і доліхо- кефалів?

5. Які анатомічні ознаки людини брав під огляд Василь Дяченко, досліджуючи антропологічний склад українського народу?

6. На скільки антропологічних зон поділяв ко­рінне населення України Василь Дяченко?

7. В чому були аналогічними і в чому відмінними висновки Федора Вовка та Василя Дяченка про ан­тропологічний склад українського народу?

8. Які фізичні ознаки людини вивчають спеціаль­ні науки дермогліфіка, одонтологія, гематологія?

Розділ 16

ІСТОРИЧНІ ЕТНОТОПОНІМИ Й ЕТНОНІМИ (НАРОДОНАЗВИ) УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1. “Русь” як давній етнонім нашого народу

Отже, поширення на території України вже на початку першого тисячоліття н. е. етнонімів роксо- ляни, росомани, руси й інших з іранською лексемою гох (світлий), відносно часте вступання з тією ж лек­семою гідронімів Рось, Росава, Роставиця, Росавка й інших, також численних топонімів з аплікативом “руський”, “руська”, “руське” на зразок Рава-Руська, Руська Долина, Руське Поле, Руські Геївці, просто Русава, Русаки, Русанів, Русилів і под., інші відо­мості дають підстави дійти висновку про те, що по­ширення етноніма русь у Подніпров’ї і далеко на захід від нього передувало утворенню Руської держа­ви з центром в Києві, що етнонім русь — місцевого походження і не був привнесений на просторі дав­ньоруської держави варягами.

Особливо переконливим свідченням раннього по­ширення етноніма русь на широкому просторі було

364

Розділ 16

його побутування аж на Закарпатті, зафіксоване вже писемними джерелами від 1031 р. [12, с. 16—17].

На дуже ранньому етапі етнонім русь сприймався як власний також на північно-східних землях Київ­ської Русі, тобто на історично російських. У пам’ятці першої половини XIII ст. “Слово о погибелі Руської землі” поняття “руської землі” виступає як безсум­нівно власне. Ідея приналежності до Русі, до “русько­го народу” пронизувала сюжет пам’ятки початку

15. ст. “Сказаніє о Мамаевом побоїщі”. В молитві князь Дмитрій Іванович просить Бога, щоб через його гріхи “землю рускую” не губив. На думу вели­кий князь іде “со всеми рускими князи и воеводы”, Мамай іде походом “на руського князя”. Воїни “храб- рии же рустини сердцем утверждаются” тощо.

Утвердившись на всьому просторі давньоруської державності в IX—XII ст., етнонім русь на території України побутував як власний до XX ст., хоч уже з другої половини XVIII ст. почав набувати поширен­ня етнонім українці. В добу Козацької держави всі верстви населення і всі стани співвідносили себе з на­родом руським.

Ф. Сафонович, автор “Хроніки з літописців ста­родавніх...”, написаної 1672—1673 pp., наголошував на своїй руській приналежності: “в Руси я уродився”, “воєвода київський завше русин бул”. Козацька дер­жава мала “народ руский”, “уряд руский”, “землю рускую” тощо [13, с. 35—42]. Самовидець у своєму літописі писав про християнина-русина, “народ рус- кій”, людей “рускої віри” [9, с. 51] та ін.

Корінні мешканці України називали себе руськи­ми, русинами, русинцями і надалі, а в Галичині — аж до першої половини XX ст. Під час польського пере­пису населення 1931 р. у Галичині, в тому числі лемківських повітах, записали рідною мовою руську (jezyk ruski) близько 1200 тис. осіб.